Нарешті сніг припинився, тепер ідучи вулицею, не треба було кожного разу зажмурюватися. 

- Куди ми йдемо? - запитала Ірен, що вв'язалася йти за мною. 

Я була шокована її реакцією, вона наче не розуміє, як це все серйозно. Хоча, для неї це не дивно, вона завжди вірила в магію.

- До дідуся, треба забрати ті речі, про які говорила бабуся. - не стала я називати, що саме, через купу людей, які могли почути. 

- Я з тобою, якщо що. Створимо власну команду по спасінню людей. - майже не підсрибуючи від радості, сказала Ірен.

- Ти розумієш, що це небезпечно? Я б з радістю віддала свою силу комусь іншому. - насупивши брова, промовила я.

Ірен поглянула на мене, як на божевільну. Її очі округлилися, мов у сови, а погляд так і казав "Зовсім здуріла?" 

- Ти що! Це ж така честь, буди особливою, мати змогу рятувати людей. – трішки мене обігнавши, аби побачити моє обличчя, з захопленням сказала Ірен.

- Мені б так мислити. - з сумом відповіла я. 

Думаю, Ірен краще б справилася, ніж я. Вона хоробра і рішуча, а ще дуже весела. Але ж ні, доля вирішила познущатися і нагородити магією мене. Ні, я звісно не із тих людей які говорять що вони невдахи, ні на що не спроможні, але в данній ситуації сумніви є.

Будинок дідуся був далеко від магазину, однак з моєю звичкою швидко ходити і розмовою, мені здалося, що пройшли ми зовсім мало.

Я постукала у двері, а потім відчинила їх, покликавши дідуся. Він тут же обізвався і ми з Ірен зайшли в середину.

Побачивши нас, на його обличчі одразу в'явилася усмішка, маленькі вуха заворушилися, а сіде волосся наче заблищало. 

Я підійшла до нього і обійнявши, привіталася. Потім з-за моєї спини пролунав голос Ірен, а дідусь, в знак привітання, кивнув головою. 

- Що це ти до мене завітала? - поцікавився він. 

- Треба взяти деякі речі бабусі. 

Після моєї фрази, його усмішка ковзнула вниз, але дуже швидко повернулася на місце. Він сумував за нею, кохав всією душею, проте дідусь сильна людина і не буде убиватися горем, натомість говорячи про те, що бабусі добре на тім світі і колись вони знову зустрінуться.  

- Так, звісно. - вказав він рукою в сторону її кімнати. 

Ми з Ірен попрямували до кімнати. Будиночок маленький, перейти з кімнати в кімнату займає декілька кроків.

Відчинивши двері, я одразу відчула запах книг. Бабуся дуже любила читати, ніколи нікому не дозволяла чіпати її книги і воліла тримати їх саме в своїй кімнаті і ніде інше. 

В кімнаті була прибита вішалка, на якій висів фіолетовий плащ. Дідусь не став знімати його, залишивши висіти на місці. В грудях закололо і я сильніше стиснула свою сумочку. Ірен не стала заходили до кімнати перша, дочекавшись, поки мені стане легше. 

Я навіть не помітила, як почали тримтіти мої руки, тому звернула на це увагу, лише коли взяла плащ до рук. В голові одразу почали малюватися картинки того, як його одягає бабуся і спішить рятувати чиєсь життя. Підступили сльози, але я швидко взяла себе в руки. Він дуже приємний на дотик, мені хотілося скоріш приміряти його.

Я накинула плащ на себе і наділа капюшон. 

- Тобі личіть. - не змогла втриматися від комплимента Ірен. 

Я швидко зняла його з себе, коли зрозуміла, що не можу не думати про неї, коли він на мені. Я підійшла до тумбочки і відкрила останні дверцята. Мордочка лисиці глянула мені у вічі. Стало трішки моторошно, тому я не спішила брати її до рук. Ірен стояла наді мною і чекала, доки я налаштуюсь. 

Давай Емма, ти зможеш. 

Мої руки обережно доторкнулися до маски. Стало надто важко знаходитися тут. Я схопила маску, вкинула її до сумочки, і, взявши Ірен за руку, поспішила геть.

Вона не стала задавати питань, а просто пішла за мною.

***

Вже вечоріло, зима, як ні як, день проходить швидко. Гадаю, це на краще, мені по страшному хотілося лягти в ліжко і переварити все, що сталося і те, що буде далі. Від темних вулиц в голові спливли картинки зі сну.

Ми зупинилися біля мого будинку. 

- Завтра вихідний в магазині. Давай прогуляємося? 

Ірен знову подивилася на мене, як на божевільну. 

- Здуріла чи що? Яке гуляння? Завтра чудовий шанс відшукати Агату. А знаєш. - зробила невеличку паузу подруга. - Я теж хочу відчути себе героєм, тому завтра ти можеш відпочити, а я займуся Агатою. Те, що в тебе не вийшло з нею здружилися не означає, що не вийде у мене. Я бачу, Як тобі важко, тому залишися вдома. 

Я усміхнулася кінчиками губ. На душі стало тепло від того, що в мене є така подруга, як Ірен. На секунду навіть, я змогла розслабитися. 

- Дякую. - тихо проговорила я і обійняла подругу.

*** 

Коли я зайшла до будинку, тато одразу поцікавився, чому так пізно. Ні, він не суворий, просто хвилюється за мене. Я відповіла, що відвідувала дідуся і піднялася до своєї кімнати. Переодяглася і повалилася на ліжко. Так чудово нічого не робити, а просто лежати. Гасова лампа добре освітлювала кімнату, тому дивлячись на стелю я навіть могла розгледіти павука.

Моя голова повернулася вправо, погляд зупинився на сумочці, в якій лежав щоденник. 

Я хочу відпочити від всього цього, але не можу. Такі справи чекати не можуть. 

Потягнувшись, я змогла витягнути щоденник.

- Треба більше дізнатися про ворогів. - обізвалась сама до себе я і відкрила щоденник. 

Перше, що кинулося мені у вічі - це дата. Порахувавши роки, я майже не звалилася з ліжка. 

Все, що описується в щоденнику, відбувалося, коли бабусі було двадцять років! Я одразу прийнялася за читання.

Вогняні Арели, одні з найсильніших. Їх перемогти доволі складно, дуже багато Меріт помирало після сутички з ними, і мені "пощасливилося" з одним представником познайомитися. 

***

Багато років тому.

Сьогодні мені приснився сон: мати вкладає немовля спати, коли дитина засинає, до будинку пробирається хтось, обличчя звісно не видно, по фігурі можу припустити, що це жінка. Вона викрадає дитину і топить у річці, показавши трі пальці. 

На цей раз для завдання у мене мало часу, в принципі, як і Арелі, що працює над цією ж справою. І так, що в мене є. Я знаю матір дитини в обличчя, але не знаю вбивцю. Дитині на вигляд років півтора. Арела, яка працює над цією ж справою, знає вбивцю в обличчя, проте не знає як виглядає мати. У кого більше шансів на перемогу? Чесно, поняття не маю. Але можу сказати одне, дитину погубити я не дам, якщо вбивця не відступить, я готова ризикнути життям. Не можу себе назвати, занадто холоднокровною, але всажу ніж цій гидків Арелі і глазом не моргну. Настільки треба бути "гнилим" в душі, аби вбити невине дитя. 

За цими думками, моє лице зкривилося в огиді, помітила я це тільки коли перехожі дивно на мене поглядували. Прийшлося всю дорогу, що залишилася посміхатися. Виходило у мене це не дуже добре, не фанат посмішок. 

Направлялася я в невеличкий парк у якому гуляють виключно мами зі своїми дітьми. Дуже сподіваюсь зустріти її там. Три дні, зовсім мало, тому треба діяти рішуче. 

Так, жінка топить малу дитину. Що може стати причиною? Мати дитини вина у смерті дитини вбивці, або мати дитини видібрала у вбивці чоловіка, і та вирішила помститися через дитину. А можливо все разом, вбивця була вагітна, коли її чоловік пішов з сім'ї і та втратила дитину. З моїх вуст пролунав легкий смішок. Яка я «генільна».

За цими роздумами я не помітила, як увійшла на територію парка. Матері одразу звернули на мене увагу, вони і так раздивляються кожну матір, а тут прийшла дівчина без дитини. Аж незручно біло сюди заходити. Треба зробити вигляд ніби я не прогулююся тут, а прийшла до конкретої людини. Жінок було дуже багато, але одразу побачила саме ту, яка мені потрібна. Оце пощастило! Вона тримала немовля на руках, а поруч з нею, стояла теж якась матуся, яка також тримала свою дитину на руках. Я миттєво вигадала те, що треба, і підійшла до потрібної жінки.

- Доброго ранку, міс. - привіталася я. 

Вона припинила розмовляти з жінкою і повернулася до мене.

- Доброго. Ви щось хотіли? 

- Так, я бачу у Вас зовсім мала дитина, з такою важко. У мене наразі проблема з роботою, і я хотіла би стати нянею. Не хвилюйтеся, у мене є досвід роботи з дітьми, я довгий час працювала у дитячому садочку, але покинула роботу. Дуже складно працювати з великою кількістю дітей. Потім працювала нянею, в однієї сім'ї, але вони виїхали з цього міста, тому я шукаю нову роботу. Що скажете? – запитала я, а в думках сварила себе через те, що промовила все дуже швидко і не правдопобідно.

Жінка вагалася відповісти. Та й не дивно, підійшла якась незнайомка, проторохтіла швидко про себе і хоче бути з дитиною.

- Я... Я навіть не знаю.

- Я розумію Ваше хвилювання, однак я думаю це чудовий шанс присвятити трішки часу собі. - намагалася постійно посміхатися я. 

- Я поговорю зі своїм чоловіком. 

- Чудово. Завтра зустрінемося у цьому парку. Всього доброго. 

Жінка мовчки кивнула, а я поспішила піти геть. 

Що-що, а брехати я вмію краще усього, та цього разу щось пішло не так. Сподіваюся усе вийде.

Парк залишився позаду, знову купа незнайомих людей що мчать Бог знає куди. Чому я не вмію телепортуватися? Ніколи не подобалося знаходитися в людних місцях. Всі їх погляди, від яких ставало некомфортно, неймовірно дратували. 

Поступово людей ставало все більше. Бажання опинитися вдома було нереально велике. Не знаю, з чим це могло бути зв'язано, можливо тому, що у мене немає друзів? Хоча, вони мені не потрібні, мені досить свого чоловіка. Він хороша людина, з ним можна поговорити про все на світі. Не знаю, як так вийшло, але поруч з ним у мене дуже добре виходить усміхатися. Ми завжди проводимо вільний час там, де зовсім не має людей, це заспокоює. Напевно, я просто така людина, яка полюбляє тишу.

Раптом, один із чоловіків зачепив мене плечем і я майже не впала, якби цей же чоловік не вхопив мене за передпліччя. 

- Вибачте. - почула я його грубуватий голос. 

В цей момент я відчула пекучий біль, саме під його рукою. Він потягнув мене на себе і я повністю встала на ноги, після цього його рука відпустила мене і біль став не такий сильний, але нікуди не зник. 

- Нічого страшного. - відповіла я і пішла далі.

Куди там пішла, побігла! Рука неймовірно пекла, потрібно було негайно щось холодне. Бігала я відмінно.

Забігши в будинок, я звільнила те місце, яке боліло, від одягу, і побачила невеличкий опік. 

Вогняна Арела... 

- Карен, ти вже повернулася? - обізвався Едгар. 

- Так любий. - відповіла я, взявши рушник.

Намочила його холодною водою і стала прикладати на опік. Біль зменшився, однак неприємні відчуття, до сих пір були присутні. 

Цей чоловік, він Арела, чи Меріта? Куда він направлявся? 

Ці думки не виходили у мене з голови, а ще більше дратувало те, що я не встигла роздивитися його обличчя. Хоча, він не бовдур. Яка б Арела чи Меріта, так відкрито використовувала силу, та ще й показала обличчя? 

Підлога різко заскрипіла. Я, почувши це, швидко відкинула рушник на стіл і сховала опік під одежею. На кухню увійшов Едгар. 

- Куди ти постійно зникаєш? - запитав він. 

Я розгублено подивилася на нього. Це питання, Едгар задає занадто часто, аби постійно вигадувати виправдання. Так, він нічого не знає. За два роки шлюбу, я ні разу не обмовилася на рахунок цього. Були моменти, коли я хотіла зірватися і все розповісти, але постійно, в останню хвилину, брала себе в руки. Можливо, я чиню не правильно, що приховую це від нього, проте, все чого я хочу, це захистити його. Все моє дитинство було сповнене горя і болем, а потім я зустрічаю його, людину, яка вперше за багато років змушує мене щиро усміхатися. Тоді я злякалася. Злякалася, що він кине мене, дізнавшись правду про моє призначення, тому, я змовчала, але заприсяглася, що рятуватиму не лише жителів міста, а  й його, понад усе.

- Влаштувалася працювати нянею. - нарешті, відповіла я. 

- Добре. - сказав Едгар, ніжно мене поцілувавши. 

Він вірить мені, тому, що щиро кохає. 

***

Емма.

Двері моєї кімнати різко відчинилися і я почула голос матері, який змусив мене негайно прокинутися. 

- Ти ще в ліжку?! - обурено, запитала мама. - Вчитель французької мови скоро прийде, а ти спиш. 

Останні слова примусили прибрати щоденник, що лежав у мене на грудях, схоже я заснула за читанням, і піднятися з ліжка. 

- Скоро, це коли? 

- Через хвилин десять. 

- Скільки?! - здивовано викрикнула я, почавши швидко збиратися. 

Мама, побачивши, як я незграбно почала одягатися, закатила очі, буркнула щось собі під ніс і покинула кімнату. 

Ну а що, людина з спросоння, мені все вибачається. 

Я почала розчесуватися. Кожного разу, коли волосся зачіпалося, я скаржилася на те, чому не можна було ці заняття назначити пізніше. Звісно, моє невдоволення ніхто не чув. Закінчуючи все, що потрібно, я почула чоловічий голос на сходах. Схоже сьогодні він вирішив прийти раніше, або я одягалася так довго. 

Двері повільно відчинилися. Переді мною стояв дуже високий чоловік у стильно одягненому, сірому костюмі з кучерявим волоссям і сірими очима. Він всього на чотири роки старший за мене, але працює моїм вчителем французької мови, бо народився саме там. Його звати Даніель. 

Увійшовши до кімнати, перше, на що він звернув увагу - це плащ. Я одразу помітила цей погляд і трішки збентежилася, але не припинила привітливо усміхатися. 

- Гарний плащ. 

- Дякую. - подякувала я. - Почнемо? 

- Звісно. - нарешті відірвав свій погляд від плаща Даніель. 

*** 

Ірен.

Емма постійно скаржиться на те, що вона нікудишня супергероїня, але ж я добре її знаю. Їй просто треба звикнути до цього і вона стане найкращою Мерітою. Емма не раз проявляла свою хоробрість і силу, тому, я впевнена, що все буде гаразд. На рахунок себе не можу нічого сказати - не бачу себе зі сторони. Думаю я їй пригожусь, особливо зараз на початку, коли вона повністю заплуталася у тому, що відбувається, це нормально. Звісно, шкода, що у мене не має магії, з нею було б легше, але буду задовольнятися тим, що є.

Так, у мене є приблизний образ Агати, яку вчора описала Емма. 

По вулиці йшло багато людей, в принципі, як завжди, допомагало роздивлятися те, що в основному це були чоловіки. Попереду мене йшла жінка, чия сукня, неймовірно підходила під вчорашній опис. Саме за нею, я і направляюся. Не сходилося лиш те, що в магазин вона приходила з сестрою, а зараз йде сама. Дивно. Якщо це звісно та людина, що мені потрібна. 

Її кроки поступово ставали все менше. Це могло означати, що місце, куди вона направляється, вже не далеко. 

Я оглянула вулицю поглядом. В основному одні магазини, нічого цікавого. 

Кроки дівчини стали зовсім невеличкими і вона зайшла в приміщення. Я підійшла ближче і подивилася на заголовок.

Уроки шиття. 

Так ти в нас шиттям цікавишся? Чи може бути вбивцею хтось із групи? 

В цей момент я відчула себе Еммою, яка поглянувши на сестру, одразу звинуватила її. Треба ще переконатися, що ця дівчина - це Агата. 

Не довго думаючи, я зайшла всередину. 

Там було багато жіночок розмовляючих між собою. Одна з них, одразу звернула на мене увагу. 

- Ти хочеш записатися на уроки шиття? 

- Так.

- Чудово. Тоді я зараз принесу все, що потрібно для уроку і повернуся. - сказала старенька жіночка і пішла в іншу кімнату.

В центрі кімнати по кругу стояли стільці і маленькі столики до них. Загалом в групі було десь жінок шість. Я несміливо сіла за вільне місце. 

- Всім доброго дня. Я тепер теж буду ходити на ці заняття і хотіла би поближче з вами познайомитися. Мене Ірен звати. 

Жінки стали привітливо усміхатися і по черзі називати свої імена. Поки вони говорили, я навіть не звертала на них уваги, зосередив погляд на конкретній особі. 

- Агата. - нарешті відповіла вона. 

Я майже непомітно усміхнулася. Більше мене ніхто не цікавив. 

Почався урок. Як виявилося пізніше, ці заняття розраховані на людей, які мають базові знання шиття. Що до мене, такими вміннями я не володіла. Коли всі вже почали працювати, я не могла просунути навіть нитку в голку. Скільки її не облизувала, та не хотіла заходити в вушко.  

Через деякий час, на мене почали звертати увагу, і, не витримавши, одна дівчина, що сиділа поруч, зробила це за мене. Я тихо їй подякувала і продовжила сама. 

Те, що я вишивала, було більш схоже на порваний рушничок, ніж на гарну вишившу. Через ще декілька спроб, я почула смішок, зірвавшийся з уст однієї жінки. Піднявши на неї свої сурові очі: вона швидко замовкла. Однак, ця дівчина була не єдина, яка стримувала сміх. Скоріш би це все скінчилося. 

Все моє дитинство мене змушували займатися чимось "корисним", на кшталт в'язання чи шиття. Однак у мене нічогісінько не виходило і мої батьки кинули цю затію, дуже розчарувавшись в мені. Потім до мене водили вчителів іноземних мов, вчителів математики, фізики, але це все було марним, тому, що мене цікавила література. Для заможних людей, дитина, яка нічого не знає, справжня біда. Вони тиснули на мене, і в кінці кінців я втекла з дому, зустріла Емму, два роки жила у неї і працювала у її магазині, поки не накопила грошей на власний дім, однак роботу не покинула. Тепер цей процес дуже нагадував мені моє дитинство. Мало того, що у мене нічого не виходило, так щей сумні спогади нахлинули на мене. 

Кожні п'ять хвилин, я піднімала свій погляд на годинник, що дратівливо тьохкав, і тільки потім зрозуміла, що не знаю скільки триває урок. 

Чорт! 

Я продовжувала штрикати рушник голкою, наче маньяк забиваючий свою жертву, доки зі всієї сили не всадила її собі у палець. 

- А-а! - закричала я.

Всі дівчата, які це помітили, зірвалися з місця, аби мені допомогти. Кров почала литися, мов з фонтана так, що капля впала на мою сукню. Хазяйка шиття принесла все необхідне, аби обробити і забинтувати рану.  

За всією цією морокою і закінчився урок. Тепер навіть не знаю, дякувати своєму пальцю, чи все ж таки ні.

Ну, що можу сказати про цю групу. В ній є добрі люди, які мені надали медичну допомогу і не дуже добрі, які нічого не зробили і покинули приміщення з суворим виразом обличчя, бурмочи собі під носа, щось не надто хороше про мене. Та й мені в принципі все одно, нізащо сюди більше не повернуся. 

Агата була одна із перших, що поспішили додому, добре, що я одразу це помітила і наздогнала її, вже на вулиці.

- Почекай! - зупинила її я, поклавши руку на плече, і тільки потім усвідомила, що звернулася на "ти". - Можна на "ти"? 

- Так, звичайно.

- Я тут хотіла тебе попросити про додаткові заняття. Ти сама прекрасно бачила те, що відбувалося на уроці, а в тебе дуже гарно вийшло, тож я подумала, що ти б могла допомогти мені. 

Агата замислилася. Я бачила, що їй не надто сподобалася ця ідея. 

- Добре. - невпевнено відповіла вона і назвала свою адресу.

- Чудово, побачимося завтра. - обійнявши її на прощання, я поспішила до Емми. 

Ха, да, я зробила це! Майже не підтанцьовуючи, йшла вулицею. В принципі, щоб бути супергуроєм не обов'язково мати магічні здібності, тому, я можу сміливо себе назвати супергуроїнею. Еммі просто трішки не вистачило кмітливості. Ех, яка ж я все таки молодець. Не вистачало тільки погладити себе по голові, але цього я робити не стала. 

Тепер залишилося тільки вигадати назву нашої команди. Можливо, подруги герої? Ні звічить ніяк. Тоді... Непереможні сестри? 

Увесь цей час, я була в дорозі, різко мене настигла настільки геніальна думка, що від захвату я майже не закричала на всю вулицю. Темрява у масці.