Треба обов'язково запропонувати це Еммі. Цікаво, що вона зараз робить? Думаю, б'ється головою об стінку і називає себе нікчемною супергероїнею, хоча це зовсім не так, я знаю її достатньо довго, аби сказати, що доля не помилилася подарувавши цю силу їй. Хоча, я також би підійшла на цю роль, але вона все-таки більше.

Її будинок уже зовсім не далеко. За цей час, що в неї жила, я дуже зблизиласа з її батьками, тому мені дозволено вільно входити у дім.

Я підійшла до дверей і вхопилася за ручку, аби потягнути на себе, але двері різко відчиняються і цьому явно сприяє хтось інший. Я стараюся зробити крок назад, але це не рятує мене від падіння. Добре, що зараз зима, і мої сідниці від синців рятує сніг. Весь мій одяг тотчас стає мокрим. Я підіймаю голову, аби побачити винуватця мого сорому, тому що на вулиці доволі багато людей, і бачу елегантно одягненого, чорнявого, високого, неймовірно гарного чоловіка з книгами в руках.

Він, зрозумівши, що накоїв, поспішив допомогти мені піднятися.

- Вибачте будь ласка, я не думав, що хтось може опинитися за дверима. - обтрушуючи з мене сніг, сказав він.

- Буває, нічого страшного. - посміхаючись, відповіла я.

- Хорошо дня. - попрощався він.

- І Вам теж.

Чоловік мило усміхнувшись, зайшов до сусіднього будинку.

Він що, сусід Емми? І вона мені нічого не говорила?! Ну вона зараз отримає!

***

Емма.

Нарешті урок закінчився. Я так втомилася, голова тріщить. Не розумію, навіщо мені потрібна французька мова?

Я уклала книги на полицю, і, прибравшись на столі, лягла в ліжко. На ній так добре. Можна я увесь день тут пролежу? Мої очі поступово почали закриватися.

Туф! Мої двері з ударом об столик який стояв недалеко, відчинилися.

- Ти чого лежиш?! Спати зібралася? Найшла час. - грюкнула дверима Ірен. - Той красень, що вийшов із вашого дому, твій сусід?

- Так, він недавно переїхав із Франції і мої батьки найняли його учителем французької мови.

Від почутого Ірен широко відкрила рота.

- І ти мені не сказала, що до тебе додому ходить такий красень? - обурено, запитала Ірен.

Я своїм змученим поглядом подивилася на Ірен.

- Хочеш сказати, це зараз має значення? Краще скажи, що у тебе за новини.

Ірен злилась, але розуміла, що наразі головніше за цю справу немає. Вона підійшла ближче і лягла поруч зі мною.

- Висновок: ти просто не вмієш спілкуватися з людьми. У мене є її адреса і завтра я йду до неї на додаткові заняття по шиттю. – гордо промовила дівчина.

Чесно кажучи, я не була вражена, так як добре знала про шарм Ірен і те, як я відлякую людей. Так було завжди. Мені важно знайти спільну мову з незнайомую людиною, до сих пір в шоці як у мене вийшло здружитися з Ірен. Мабудь, вона просто така людина з якою легко вести розмову і яка сама вміє це робити.

В той час як я в думках вихвалювала Ірен, мені в голову прийшло одне питання. А що саме робитиму я? Виходить, що всім займається Ірен. Я звісно розумію, що вона замотивована цим, але я вважаю це неправельним.

- А чим буду займатися я?

Ірен єхидно усміхнулася. Вона постійно так робить коли загадує щось недобре. Передчуваю в її словах каверзу.

- Ну дивись, завтра ж хтось має бути в магазині… - з натяком, не закінчуючи речення, промовила Ірен.

- Добре. – невдоволено відповіла я.

Ми продовжили лежати на ліжку. А що робити тепер? Ще цілий день залишився.

- Ходімо до вічно мерзлого озера? – запропонувала я. – Все одно весь день вільний.

Ірен на хвилину замислилась.

- Ходімо.

***

Дорога до озера була досить таки далека, але це варто того. Це прекрасне місце для писменників яким наразі бракує натхнення, або просто людині якій неспокійно. Проте, не дивлячих на красу озера, а воно являло собою невеличке озерце наполовину замерзле на половину ні, навіть влітку лід не танув, люди бояться цього місця, принаймні деякі. По місту ходять багато міфів про це місце, однак, це не заважає дітям гратися неподалеку. Дорослі теж інколи не проти сюди заглянути, але всі відповідають, що знаходяться тут, аби приглянути за дитиною, а не самому насолодитися цією красою. Особливо гарно тут взимку, коли напівзамерзле озеро поєднується з заметами сінгу на задньому плані і інію на деревах.

По дорозі, я все що прочитала, розповіла Ірен. Вона була здивована і одночасно в захваті.

- Це ж неймовірно! – почала вона розмахувати руками. – Тільки уяви, ми зможемо більше дізнатися про Арел і молодость твоєї бабусі, вона завжди була таємничою особою, а тепер ми все дізнаємося.

На рахунок «таємничої особи», Ірен не перебільшувала, бабуся була досить дивною, аби почати так про неї думати, навіть після того як я дізналася правду. Інколи, я навіть думала, що вона сходить з розуму і в дитинстві часом боялася її, та подорослішавши, я зрозуміла, що для цього немає підстав, але занавіса таємничості все ж таки залишилася.

- Як ти думаєш, в тому щоденнику знайдеться відповідь на це питання?

- Не знаю. – не роздумуючи відповіла Ірен. – Можливо.

- Сподіваюся.

- Ми вже майже прийшли. – нагадала Ірен, коли побачила, що я заблукала в думках.

Через пару хвилин, перед нами була вже не просто дорога та людне місце, а справжній рай. Сьогодні тут людніше ніж завжди. Всього біля озера було вісім чоловік, четверо з яких – діти. Зазвичай, тут людей п’ять максимум, плітки про це місце швидко розповзаються.

Саме озеро було ідеально круглої форми. Та половина, що замерзла, була дуже міцною, на ній вільно бігали діти і міг пройтись хтось із дорослих, а друга частина, неймовірно холодна, як взимку, так і влітку. Забороняється навіть торкатися води, якщо не хочеш щоб твоя рука вмить закрижаніла.

Хтось міг би неповірити цьому, сказавши, що це один із дурних міфів, але цьому вже є підтвердження.

Одного разу, влітку, коли в ці історії ще мало хто вірив, тут було багато людей. Один хлопчик вирішив поковзати по кризі. Трішки не розрахувавши він зісковзнувши впав у воду. Чоловік, що стояв поруч, кинувся йому на допомогу. Він схопив хлопчика за руки і намагався витягнути із води, але вже було пізно, той замерз, а у чоловіка, що схопив його, замерзли руки, неймовірно посинівши. Спаситель теж не врятувався від смерті. На наступний день чоловіка знайшли мертвого біля озера з опущеними у воду руками. Я цього не бачила, це було давно, але так говорять люди.

Після цього інциденту, людей, що знаходились тут, можна було порахувати на пальцях. Не дивлячись на це озеро, тут було ще багото чого гарного, наприклад, ліс, охоплений інієм і снігом, кожна маленька гілочка вкрита кригою, мов рідкісний експонат у музеї прихований за склом.

Загалом, люди приходять сюди побути наодинці, коли сумно, або неспокійно на душі. І це справді допомагає, я сама нерідко приходжу сюди набратися життєвих сил і саме для цього, я зараз і обрала це місце.

Так як тут рідко розмовляють, стояла тиша, яка інколи порушувалася сміхом дітей. Дітям було років по десять і всі вони весело продили час граючись в сніжки.

Несподівано одна дівчинка пробігаючи біли криги підсковзнулася і поковзнула до води.

Я різко здривнулася уперед, але зрозумівши, що не добіжу, стиснула долоні в кулаки, сама цього не помітивши. В цю хвилину як батьки ринулися на допомогу, друга частина озера теж замерзла і дівчинка не спала. Мати дівчини, швидко підняла її на руки, та відбігла геть від озера.

- Емма, подивись на свої руки. – прошепотіла Ірен.

Я одразу опустила свій погляд і побачила, що мої кулаки покрились інієм і відсвічують блакитним світлом. Щойно я рослабила долоні, друга частина озера вмить розтанула.

- Ходімо звідси, негайно. – прошепотіла я, взявши Ірен за руку.

- А-а, відпусти, вона ж крижана. – вказуючи на мою руку, промовила Ірен.

- Вибач. – я відпустила. – Але все одно ходімо, хтось міг побачити, що я чаклувала.

Ірен мотнула головою і ми поспішили по будинкам.

Всю дорогу я страшено нервувалася, що хтось справді міг мене помітити. Однак це відчуття змішалося з приємним почуттям, тим, що я врятувала дитину.

Ірен всю дорогу заспокоювала мене, говорячи тільки як це було круто. Від її гучних емоцій у мене на пів шляху, навіть, розболілась голова.

- Давай більш не будемо про це?

- Чому? Це ж так неймовірно.

- Мене міг хтось побачити.

Усмішка на обличчі Ірен зникла. Вона видала обурений звук і навіть закрокувала швидше.

- Тебе твій песимізм в могилу зведе. – ображено промовила Ірен, і відправилася додому.

Ці слова мене сильно вразили і образили одночасно. Хоча заперечувати їх було безглуздо, бо це частково правда. У мене не завжди виходить мислити лише позитивно, в той час як Ірен думає тільки про хороше.

Я зайшла до будинку і навіть не привітавшись попрямувала до кімнати. Настрою майже не було. Зайшовши до кімнати, я, в першу чергу плюхнулася на ліжко. Не думати про те, що відбувається неможливо, тому єдиним варіантом було більш заглиблитися в це. Моя рука мимоволі потягнулася до щоденника.

***

Карен.

Знову брешу, в котрий раз вже й порахувати не можу. Думаю Едгар про щось здогадується, але чомусь досі мовчить. Хоча з якої сторони подивитися на рахунок брехні. Я сказала Едгару, що влаштувалася нянею і йду на роботу, це майже правда.

І довго мені прийдеться себе так заспокоювати? Можливо, справді, досить брехні? Чи ще не час…

Голова кипіла від потоку думок, зараз мені хотілося лише розслабитися, але нажаль цього я зробити не можу.

Сподіваюся, що та жінка погодиться з моєю пропозицією, так як плану «Б» у мене поки що немає.

Я оглянулася. Сьогодні матусь тут менше, і я зовсім не бачу ту, що мені потрібна. Думаю вона просто запізнюється, надіюся.

Через кілька хвилин, моє роздивляння по сторонам, було схоже наче я дитина, що загубила свою маму. На рахунок мами майже правда, матусі у мене не стало дуже рано…

Черговий раз обертаючись я помітила знайому жінку. Коли та підійшла ближче, я її впізнала, саме вона вчора стояла поруч з той, що мені потрібна. Проте, чомусь вона була одягнена повністю в чорне і схоже багато плакала, бо у неї опухло обличчя.

- Їй чоловік не дозволив найняти няньку, вона не прийде. – одразу перейшла до суті жінка. – Хто ти? – задала вона питання, від якого пройшов холодок по спині.

- Я хочу бути нянею. – спокійно відповіла я.

- Ні. – істерично усміхнулась жінка. – Учора ти пройшла всіх жінок, уповнено йдучи саме до неї, тому нізащо не повірю жодному твоєму слову. Проте, не дивлячись на те, що ти задумала, я покажу, де її будинок.

Її слова мене обрадували і водночас викликами підозру. Хто вона взагалі, навіщо їй говорити таке незнайомці? Вид цієї жінки, змушував думати, що вбивця саме вона. Однак поки що, я не можу бути в цьому впевнена.

- А тепер скажи хто ти? І чому тобі начхати на безпеку подруги? Я можу легко виявитися маніяком. – свердлячи її задумливим поглядом, спитала я.

Жінка байдужо подивилася на мене, а потім обернулася, наче зібралася ідти геть.

- Так ти йдеш за мною, чи ні? – хитро ухиляючись від мого запиння, задала своє незнайомка.

Що мені дасть знання її адреси, якщо я елементарно не можу зайти всередину? Спостерігання за нею і колом спілкування. Аби у мене був час… Завтра має статися злочин, часу на спостерігання немає, значить завтра буде бій. Бій з Арелою, яка спить і мріє про мою поразку. Цікаво, якою магією вона буде володіти?

- Так, я йду.

***

Емма.

Моє читання перебив шум на балконі. Світла свічки, що стояла на тумбочці поруч з ліжком було недостатьоно, аби освітити балкон. Я притихла, щоб краще розчуте те, що там відбувалося. Схоже було на те, що хтось на балконі, але чомусь не спішить відчинити двері і зайти у кімнату. Я притиснула щоденник до грудей і потягнулася вільною рукою до свічки. Шум припинився, однак відчуття чийогось присутності, ні. Повільно піднявшись з ліжка, я, залишивши щоденник на ліжку, рушила уперед. Серце починало стукати сильніше. Хоч у мене і була магія, правильно нею користуватися покищо не вмію, не хотілося б затопити увесь будинок.

Тиша.

Можливо щось просто упало чи може кішечка запригнула? Якщо це так то й перевіряти не треба.

І хоча ці думки сильно заспокоювали мене, спокійнише буде, коли нікого не побачу на балконі.

Я підійшла до дверей і, трішки тремтячими руками, натиснула на ручку. Крижаний вітер одразу охопив мою кімнату і змусив затремтиті від різкого холоду. Повністю вийшовши на балкон, я здригнулася від страху і майже не впала, впритул притиснувшись до перил. Свічка від такого руху мало не згасла, за що моє серце теж вспіло йокнути.

- Ти хто такий? – повільно, у зв’язку з холодом, промовила я.

- А по мені не видно? – грубуватим голосом, промовив чоловік.

Це був високий чоловік в плащі з маскою чорної пантери. Я прекрасно розуміла, що це Меріта або Арела, однак в даний момент я була без маски, і він чудовов міг роздивитися моє облячча, в той час, як я навіть нормально не могла побачити коліг його очей, не говорячи вже про маску.

- Ні, не видно. Свічка занадто слабо світить. – вигадала виправдання я.

Почувши це, він зробив пару кроків до мене, так, аби світло свічки змогло чудово його освітити. Я переляканим поглядом подивилася на нього, тільки тепер, коли він ближче, я смогла повністю оцінити велику різницю в зрості і побачити цього світло-карі очі.

Однак, не дивлячись на все це, видавати себе не можна. Якщо він виявиться виявиться Арелою, буде дуже плачевно для мене.

- Ти маніяк.

- Ха. – не втримався від короткого смішка незнайомец. – Я теж сьогодні був біля озера і випадково став свідком твого надвечірнього чаклунства. Залишилося дізнати ти Меріта чи Арела. Мій ворог чи друг.

- Ти й так забагато знаєш. Краще б сам показав себе. – потягнулася до його маски я, але він вчасно перехопив мою руку.

- Так ж не цікаво.

- Це не чесно! – різко вирвавши свою руку із його хватки, сказала я. – Зараз сніговика із тебе зроблю! – направила свої долоні в його сторону, хоча й приблизно не знала що робити. – Забирайся геть!

Чоловік байдуже поглядував то на мене, то на мої долоні, ніби знав, що поки що майже нічого не вмію.

- Гарного вечора. – самовпевнено усміхнувся він, і зпригнув з балкона у сніг. 

Я швидко підійшла до перил, аби переконатися в тому що він пішов, і це справді було так. Від нього залишилася тільки тінь, миттєво зникаюча в сайві місяця і таємничості ночі, а також невеликі сліди на снігу.

Тільки зараз я зрозуміла, що весь час простояла на вулиці в легкій, домашній сукні і ні єдиним сантиметром тіла не замерзла. Сумніваюся, що це через маленьку свічечку в моїй руці.

Подув поривчастий вітер прибравши волосся з пліч, і вже тепер я відчула холод, що пронзив, як мені здалося, наскрізь, мов меч, героїчно помираючого в бою лицаря. Я швиденько забігла в дім, гарно зачинивши дверцята. Поставила свічку знов на тумбочку і плюхнулась у ліжко. Страх і тривога, враз охопили мене з головою, від думки, що про мене дізналися, відчуття провини і необережності почати стискати з середини.

Що тепер буде? Якщо він справді виявиться Арелою, то вб’є мене? Можливо він не здався небезпечним тому що вважає, наче я також Арела? І що мені тепер робити з цими думками? Я ж не засну, ворочавшись всю ніч. А в принципі, що я тепер зроблю? Пам’ять стирати я нажаль не вмію. Цікаво, як на це відреагує Ірен? Напевно спробує переконати мене у тому, що це був Меріта. А можливо й ні.

Я повернула голову в сторону свічки. Спостерігати за вогником завжди приносить мені задоволення, те як він плавно рухається, наче танцює і відображається в моїх очах. На душі стало спокійнише, тепер це знайомство не здавалося мені таким катастрофічним. Усміхнувшись тому, що мій план спрацював, я відвела погляд. Часто користувалася цим у дитинстві, як тільки нервуюсь, запалюю свічку і дивлюся на вогонь – одразу допомагає.

Ну що ж, продовжу читання.

Карен.

Я продовжувала слідувати за незнайомою жінкою. Дорога була настільки довга, що мене почали відвідувати думки, наче це якась пастка. Жінка весь час мовчала, якби я не хотіла завести розмову. Її настрій мені теж не подобався, не говорячи вже про вигляд. Рухалася вона швидко, тому інколи приходилося наздоганяти.

- Можна повільніше? – запитала я, коли вже в горлі пересохло, ще й сонце пече як на зло.

Вона промовчала і навіть не подумала про те, щоб сповільнитися. Мене це розгнівало і я знову йшла вулицею з серйозно-хмурим обличчям, в той час як кожен другий усміхався один одному, ненавиджу себе за це.

Жінка різко зупиняється і я мало не врізаюся їй в спину. Захотілося вибачитися, але здагавши її «приязнь», перехотілося.

- Ось, це її будинок. – тикнула пальцем прямо, на невеличкий будиночок, жінка.

- Може скажеш хоча б ким ти їй приходишся? – з ноткою грубості, запитала я.

Незнайомка подивилася на мене пустим поглядом і обернувшись, пішла далі вулицею. Її погляд, наче вщипнув мене по всьому тілу, він виглядав мертвим, позбавленим радості поглядом.

Ну що ж, де вона живе я знаю, але не можу зайти туди, де мені зовсім не раді. Вбивство буде завтра. Іншого виходу не має, прийдеться зустрітися з Арелою і боротися за життя дитини.

Емма.

Відкривши очі, я зрозуміла, що снову заснула з щоденником. Читаючи все це, у мене зовсім змінилося враження про бабусю. Вона ніколи не розповідала щось з молодості, а я й навіть подумати не могла, що вона мала магію і рятувала людей. Цікаво, хтось із мого оточення, ще є Меріти?

Вставати з ліжка страшенно не хотілося. Можна будь ласочка ще вихідний? Згадавши, що сьогоні ще й Ірен не буде, моє бажання виходити з дому, впало ще більше.

В голові почали вспливати картинки з вчорашнього вечора. Пантера. І як я тільки змогла так зробити? Ще не вспіла врятувати нікого, а вже змогла відкрити свою особу невідомо кому. Підіймала настрій тільки Ірен, що змогла дізнатися адресу Агати, думаю разом з нею у мене вийде стати справжнім героєм.

Як би сильно моє тіло не хотіло покидати тепле ліжечко – на роботу все ж таки треба.

Сьогодні сніг не йшов, можна було спокійно, розглядаючи все навкруги, йти вулицею. Мимо мене пробіг натовп дітлахів, які ніби бігли від когось, добре що мене не зачепили. Щойно я подумала про це, як уздріла худенького, невеличкого ростом чоловіка, що обтрушував з себе сніг, проклинаючи як тільки можна дітей, йшов за ними. Побачине змусило мене усміхнутися. Хоч я і не люблю їхні розваги такого роду, але те як блищать від радості їх очі, дає зрозуміти, що вони роблять це не зі зла.

Відкривши магазин, я одразу вдихнула запах книг, аромат їх сторінок був настільки приємним, що я від задоволення заплющила очі. Ось за це я й люблю свою роботу, хоч і лінюся на неї ідти. Щоденник я звісно взяла з собою, бо тепер мені ні с ким теревенити в моменти, коли немає відвідувачів, та й цікаво дізнати, що сталося потім.

Не встигла я, стоячи за прилавком, і видкрити щоденника, як до магазину хтось ввійшов. Моє серце враз зжалося, коли я побачила ту дівчинку яка вчора мало не померла. Її мама, привітавшись, попрямувала до полиць. Дівчинка залишилася біля входу, несміливо оглядаючи магазин. Всі ці величезні полиці злякали її. Та згодом вона не дивлячись на свій страх, попрямувала до мене.

Її кругле обличчя і сірі очі, схожі на вранішній туман, блищали справжнім захопленням, так, наче я герой книги від якої вона фанатіє. Мене це трішки насторожило.

- Ви чаклунка? – одним запитанням, змусила мене спітніти вона.

- Звідки такі думки? – запитання на запитання кращий варіант ухилитися від відповіді.

- Ти мене врятувала, я бачила. Твої долоні тоді посиніли і з’явився лід. Я завжди знала, що магія існує, а мені ніхто не вірив. Я теж хочу володіти магією, навчи мене.

Її слова поставили мене в ступор. І сказати правду не можна і брехати не хочеться. Треба щось вигадати, але що? Вони дивиться на мене поглядом повним віри і натхнення, я не можу розчарувати її.

- Мелісо, ходімо вже. – покликала її мама, стоячи біля дверей, але дівчинка не зводила з мене погляду надії.

Я нахилилася трохи ближче до неї, аби ніхто нас не почув.

- Так, магія існує, але вона любить секретність. Якщо нікому не говоритимеш про неї і будеш робити все, наче її немає, вона обов’язково з’явиться.

Почувши це Меліса заусміхалася і мало не почала пригати на місці, однак пам’ятаючи мої слова, втримала себе.

- Іду, мамо. – підбігла вона до матері і вони разом покинули магазин.

***

Ірен.

- Так, начебто йду у правильному напрямку. – згадувала я адресу яку сказала мені Агата.

Цікаво, що зараз робить Емма? Напевно знову читає щоденника і на щось скаржиться, нічого нового. А мені все подобається, і роботу пропущу і шити навчуся.

Я подійшла до потрібних дверей. Налаштувалася і постукала. Нікого. Її що немає вдома? Почала стукати знову, але голосніше. Почула звуки кроків, але якихось повільних. Як тільки я зібралася стукати третій раз, двері рузки відчинилися.

- Чого розстукала? Розбудила мене! Хто ти така і що тобі потрібно! – кричала бабця.

Так, переді мною справді стояла якась бабця, яка явно не зраділа моєму візиту.

- А шукаю Агату.

- Яка Агата, я тут сама живу, поспати по-людськи хочу!

- Вибачте, я схоже помилилася адресою. – виправдовувалася я.

Бабці було на вигляд років дев’яносто, тому її суворий погляд разом зі зморшкуватим обличчям виглядав доволі страшнувато. Вона нічого не сказавши грюкнула дверима.

А ось тепер проблемка. Схоже Агата щось запідозрила, і це не я помилилася, а вона дала не свою адресу.

Чорт, чорт, чорт! Що ж тепер робити? Її значить вб’ють через п’ять днів, а вона сама собі гірше робить!

Я з усієї сили тупнула ногою об лід і той тріснув. Треба йти до Емми і все розповісти, разом щось вигадаємо. Іще раз все навкруги обдивившись, я пішла до магазину.

Емма.

Сподіваюся, що Меліса добре мене зрозуміла і нікому не скаже про побачене, а ще було б добре, якби більш ніхто не знав про мою магію, і так проблем досить.

До магазину довгий час ніхто не заходив, мені здалося, що це непоганий шанс продовжити читання. Я взяла щоденник і сіла за столик.