Вони просто сиділи та розмовляли. Незважаючи на те, що були абсолютно різними, їм було цікаво проводити час разом.

Двері відчинилися та вони побачили жінку з темними крилами. Вона виглядала не дуже привітною. Навіть не глянувши на них, пройшла до дальньої стіни, та миттєво зібрала усі уламки, що лишилися після їхньої недовгої бійки. Потім розвернулася та пішла геть. Каорі та Люсі перезирнулися та пішли до виходу з кімнати, що трохи нагадувала лабораторію. Двері були не замкнені.

Це те, що Шині ненавиділа більше за все – безлад. Хаос. Вона створила цей світ, а значить усе тут має бути так, як їй потрібно. Спочатку створення "людей", а тепер виділення окремих емоцій – це все в решті решт може призвести до повернення Хаосу. Зранку вона бачила, як Ві заходила до цього тимчасового виміру. За нею потрібно наглядати, щоби не створила проблем.

Хоча Віолетт більше не відчувала ненависті, хотіла довести справу до кінця. І сподівалася, що Люсі зробить це для неї. Та побачивши, як вони з Каорі вийшли, тримаючись за руки та весело розмовляючи про щось, зрозуміла, що тепер вона лишилася сама. Більше того, вона не спала кілька ночей, тож її режим трохи збився. І зараз Ві мала б вже спати, бо дуже хотіла, але ще більше вона хотіла побачити, як її творіння знищить "любов" її сестри. А цього, нажаль, не сталося. Віолетт пішла до себе і заснула.

Хікарі сподівалася, що коли ненависть її сестри зникне, вони зможуть поговорити та помиритися. І тоді все буде, як раніше. Та коли Ві почала її ігнорувати, вирішила попросити допомоги в Аямі. Не хотіла відволікати інших.

– І що я маю робити?

– Просто поговори з нею. Спитай, що не так. Скажи, що якщо в неї щось сталося, я можу допомогти. І що я завжди на її боці. Вона ж моя сестра.

– Ну, обіцяти не буду. Але я спробую.

– Немає потреби.

Від несподіванки, вони обидві скрикнули. Вони не чули, як до них підійшла, чи скоріше підлетіла Шині. Невідомо чому, та Аямі була впевнена, що Шині її ненавидить.

– Вона втратила частину душі, та деяку частину емоцій. Віолетт потрібен час, щоби адаптуватися. Просто зробіть вигляд, наче нічого не сталося і поводьтеся, як раніше. Це має пришвидшити адаптацію.

Вони сподівалися, що все стане, як раніше. Ві хотіла спокою, так само, як і Акарі. Хікарі сумувала за сестрою. Люсі та Каорі не хотіли більше ніяких непорозумінь. Аямі боялася, що якщо стабільність зникне, Шині її вб'є. А Шині боялася повернення Хаосу. Вона спостерігала за "людьми", яких сама ж дозволила створити, і розуміла, що це одна з її великих помилок. Ці істоти розвивалися і їм вже було тісно на маленькій планеті. Вони шукали собі новий дім. Нишпорили у її Всесвіті, шукаючи ще місце, яке можна зіпсувати, як вони зробили з довіреною їм планетою.

Шині помітила, що стала поводитися дивно. Коли вона позбулася душі, то перестала будь–що відчувати. Але зараз вона відчувала. Вона відчувала "страх", хоча навіть не знала про існування такого явища. І її стан не міг не вплинути на простір та матерію навколо неї. Вимір потроху руйнувався.

Віолетт прокинулася від гучного звуку, що нагадував удар блискавки. Вона вийшла зі своєї кімнати та побачила темне небо. Хоча зараз мав бути день, чи принаймні ранок. Ві побачила Акарі, що стояла та дивилася в небо. Почувши кроки, вона озирнулася.

– Схоже, наближається щось недобре.

– Може, просто погана погода? До речі, де Шині? Вона це бачила?

– Я не знаю, де вона. А де інші? Хікарі, Аямі, Люсі та Каорі? Скоріш за все, зі Всесвітом сталося щось серйозне. Сподіваюся, вони вже сховалися, і зараз в безпеці.

Шині стояла трохи далі та спостерігала за ними. Вона знала, що має робити. Та перш ніж піти, треба розповісти, що повинні зробити вони. Принаймні, Віолетт. Шині відвела її в бік, та як могла, швидко все пояснила.

Повітря було вологим, теплим та важким. Небо потроху падало. Світло зливалося з темрявою, тому Ві трималася подалі він Хікарі. Шині знайшла їх усіх та зібрала разом.

– Те, що зараз відбувається... Мабуть, ви чекаєте пояснень, але... Я сама не знаю, що трапилося. Чому матерія вийшла з-під контролю. Я спробую це зупинити. Спробую відновити матерію в зірках і галактиках, можливо, цього буде достатньо. Але якщо я не впораюся, Віолетт, ти маєш...

Вона не повірила в те, що сказала Шині. І ніхто не повірив. Але вона раніше ніколи не брехала та не жартувала. Просто тому, що не вміла.

Шині злетіла у небо. А потім вище. Все було, як вона і уявляла. Космічний простір тріскався, розривався, розпадався на атоми. Інші, мабуть, вважали б це красивим видовищем. Усе навколо нагадувало тьмяне північне сяйво, і мабуть, білий шум. Мікроскопічні частинки різних елементів літали навколо, стикалися та зникали. Або перетворювалися на щось інше, нове, невідоме. Шині вхопилася за довгу стрічку з матерії, яка ще якось зберігала зрозумілу форму. Тоді потягнула її на себе та почала крутитися навколо своєї осі, потроху збільшуючи швидкість, збираючи частинки навколо себе в одну щільну цятку. Матерія розігрівалася та збиралася до купи. Поступово її шкіра почала плавитися а одежа спалахнула. Вона знала, що скоро помре, але чомусь не хотіла цього. Шині не подив для себе не хотіла зникати. Точніше зникати не хотіло щось всередині неї. Ця енергія вийшла з її тіла та сформувала нове, заливаючи усе довкола зеленим світлом.