Вечір зустрічі з батьками приніс неабияке розчарування. Після вечері мене чекала довга розмова, що, виявляється, коханню не всі роки покірні, та це просто ненормально, що 19 та 46 років знайшли якийсь спільний запал.

Але я була непокірна. Усі доводи призводили лише до ще більш негативної реакції, тому наридавшись, я все-таки віддала свій телефон та отримала їх неухильне рішення: завтра ми їдемо додому. Без прощань з тим, хто подарував метеликів в животі та радість вранішнього пробудження. Мене везли іншою дорогою, щоб я не мала навіть мізерного шансу побачити його знову. Сльози. Три години дороги до Львову, звідки мене та мої спогади мав назавжди забрати потяг Львів-Запоріжжя.

Чотири години очікування, сині та розпухлі від доби сліз очі під сонцезахисними окулярами - батьки намагались, як могли, повернути мене в старе русло. Через силу накормили в кафе та посадили в потяг. Лише після відправлення я отримала свій телефон назад, тому одразу вирішила написати ЙОМУ.

-Привіт, коханий... - очікування відповіді було не довгим.

-Привіт, люба. Щось сталося? Ти вчора нічого не писала на ніч, я переймався.

-Так, вибач, вчора дещо сталося... Приїхали мої батьки, вони про все знають, тому забрали мене додому. Я вже в потязі... - на це він довго не міг відповісти. Постійно мигаюче внизу "Пише" зводило з розуму, але я дочекалась відповіді. Він був засмучений та стурбований моїм станом, але я впевнила, що все гаразд. Ми домовились списатись, коли я вже буду вдома, тому наступна доба пройшла як в тумані.

До болю знайомі сірі вулиці через вікно таксі змушували знов і знов спиняти сльози, що так і прагнули назовні. Машина з поміткою "економ" спинилась під парканом до болі знойомому будинку. Речі вже всередині, я, як примара, поцілувала радісну бабусю, взяла вже 3 каву за ранок та попленталась до своєї кімнати. Знов сльози та розпираюче почуття суму в грудях.

"За що вони так зі мною? Невже моє одноманітне життя дім-робота-дім та пустота в очах тішила їх набагато більше, ніж той стан, що вони побачили в той вечір першого поцілунку? Чи їх історія з коханням наперекір батькам та новиною "Ми одружуємось" просто в лоба чимось ліпша за мою "ніхуя собі різницю у віці"?", - тоді ці думки змушували часові істерики та безмолвний плач продовжуватись й продовжуватись.

Після кволого розбору власних речей, я досягла телефон та засмучено передивилась повідомлення, надіслані в потязі. Потім далі й далі, вся наша історія кохання й метеликів викликала нову хвилю емоцій. Ще дві години сліз. Пальці натисли пару клавіш на клавіатурі та сором'язливе "Привіт, я вдома" вже було надіслане.

-Привіт, як ти...? - сухо та без смайликів. Знов закушена нижня губа, аби співмешканці не почули усього смутку в сердці. Пальці знов швидко тисли на клавіатуру.

-Нічого, очі тільки печуть) - усе, що я змогла тоді крізь призму сліз розгледіти, аби написати. Він затих. Певно теж не дуже в настрої...

-Воно й зрозуміло... Хочеш поговорити? - завмирання сердця. Я не отримувала настанови не спілкуватись з ним зовсім, тому одразу ж натисла на зелену слухавку. Довгі 3 гудки краяли ножем по сердцю, але я почула такий рідний та пекуче сумний голос.

-Як ти? Вже щось поїла?

-Ще ні, якось не хочеться... - він був єдиним, хто переймався за моє самопочуття та завжди виправляв мене з роботи на обід.

-Поїж, аби я хоч за це не переймався... - тоді я змусила себе з'їсти бодай щось та повернулась до нього з тьмяною посмішкою на обличчі.

-Я вже... - риси його обличчя малювались в уяві, як полотно великого Да Вінчі - такими ж неперевершеними та викликаючими захоплення. Дух перехоплювало від кожного нового символу, що я читала на екрані, а сердце розривалося, думаючи, що ми більше ніколи не побачимось.

Але не поспішайте засмучуватись - усе не так монохромно та меланхолічно, як може здатись на перший погляд.

Тоді ми проговорили до пізньої ночі, що дало сил для початку наступного дня. Три дні мого перебування в знайомих чотирьох стінах не давали покою моїй блукаючій уяві: "Я все ще можу щось вигадати! Я маю якось повернктись до нього! Але як...? Батьки точно перетнуть мої найменші спроби ринути туди ще на корню маленького пагону надії, тому варто йти "окольними шляхами" та не викликати їхньої підозри...". Роздуми були не довгими, бо батько й сам дав чудовий привід діяти.

(На момент написання я вже не можу так категорично засуджувати його дії, бо він просто захищав себе від травмуючої інформації, що дратувала його свідомість, та мене від цього "педофіла", але й "побажанням добра своїй дитині" їх також не назвеш...)

Отже, на третій вечір мого нудного й одноманітного сидження вдома, ми за традицією вже здзвонились з бородачем. Довгі години розмов, 23:15. Після мого нерозсудливого обговорення з коханим нашого надуманого сумісного життя, в двері почувся наполегливий стук. Потім крики. Мені нічого не лишалося, окрім як відкрити замок та впустити пізнього гостя в кімнату.

-З ким ти говориш? - батько був трохи напідпитку, злий та наполегливий.

-По-роботі... - невпевнено вичавила я, не лишаючись ентузіазму.

-Опівночі, серйозно? Ану дай, я скажу пару слів, - не дочікуючись моєї реакції, він просто вихопив телефон та почав волати. Хвилини три безперервної лайки та принижень. Тоді вже в сене почати тремтіти руки та пересихати в роті. Він збив дзвінок та кинув телефон на стіл. Замах, дзвін у вухах та потемніння в очах. Такого гулу в голові я за усе своє життя ніколи не відчувала. Ляпас. Півголови заніміло одразу. Я впала на диван, прикриваючи нолову обома руками. Тепер вже об'єктом лайки стала я. Серед потоку нейензурної брані не можна було вилучити жодного слова, окрім сполучників "і, та, а, але" та тому подібних. Він лишив мене в такому стані саму.

За десять хвилин я вже сиділа з льодом на обличчі, що принесла мама, та в найкоротшому варіанті переповідала їй "повістку дня". Вона ж була напрочуд спокійна, що заспокоювало й мене.

О пів на другу я вже була наодинці з собою та роздираючими голову думками. Три останні сигарети були викурені підряд на підвіконні моєї ще донедавна такої рідної та обожнюваної кімнати. Відтепер мене в ній дратуваго геть усе...

Зранку чемодан вже був зібраний моїми нічними психами та пошуками улюблених речей в корзині для прання, та цілеспрямована, упевнена в своїй правоті та ображеній гідності, я вже назавжди йшла з дому. (Доречі, вже півтора роки пройшло відтоді, а я так більше і не була у тому домі) Швидка поїздка міським транспортом, куплена в кіоску пачка сигарет та знайдена на Booking.com перша-ліпша квартира з подобовою орендою, і ось я вже чекаю часу заселення на зупинці...