Ранок 13.03.2022 року.

Все починалось доволі невинно: мама знайшла контакти своєї двоюрідної сестри, що проживала на Західній Україні, та попросилась пожити в них деякий час, доки ситуація вдома не налагодиться. Вони, як люди доброзичливі та гостинні були готові прийняти нас вдвох (не знайомих до цього людей) в себе. 

Я зібрала необхідні речі в невеликий рюкзак та ще раз попрощалась з хатніми улюбленцями. Все це здавалось таким нереальним, що до прощання на пероні не вміщалося в голову. Таксі швидко домчало нас на залізничний вокзал, батько вистояв в черзі на евакуаційний потяг та, попрощавшись, ми з мамою вже сиділи в вагоні. Декілька молодих жінок з дітьми до 3-х років, також пара - жінка зі своєю дорослою донькою, та ми з мамою: такий суповий набор в одному плацкарті.

26 годин в дорозі, їжі, яку ми брали з собою, не стало навіть до вечора, тому з трохи неприємним відчуттям у шлунку підбадьорена я чекала на автобус. На щастя (чи може ні), ми не встигли на прямий рейс, тому прийшлось пересідати в м. Моршин. Вечір, холодне березневе повітря обпалювало обличчя, коли я вперше побачила їх - сім'ю, що багато чого ще змінить в моєму житті.

Коли я тільки збиралась туди їхати, то не мала навіть найменшого розуміння, з ким ми будемо жити. Лише коротка інформація: двоє дітей, один з яких приблизно твого віку. Тоді я навіть сподівалась, що то виявиться хлопець і ми зможемо гарно повеселитись. Але виявилось, що в сім'ї було дві дівчинки: одній 21 рік, а друга на 11 років молодше.

Нам виділили окрему кімнату: ліжко, стіл, телевізор та шафи - нічого зайвого. Родина мешкала в селі біля самого підніжжя гір, тому до міста добиратись було досить довго. Перші пару тижнів виїхати в місто на закупівлю було для мене, наче екскурсія по новій країні - так само весело, незнайомо та захоплююче.

Тоді я знайшла спільну мову з старшою з сестер - Веронікою. Ми частенько ходили гуляти вечорами чи втикали за переглядом серіалів до пізньої ночі. 

Приблизно місяць я вже жила у селі під горою, ситуація в місті потроху стоновилась визначенішою. Мама вже потроху збиралась їхати додому, а мені тут так сподобалось, що я просто не могла повернутись. Цей красивий пейзаж й сірі вигини гірської породи на заходах сонця надовго засіли мені в душу. Тоді, в середині квітня, сестра запропонувала мені попрацювати у них в магазині техніки на півставки. Я мала й свою роботу, але вона була на віддаленні й потребувала максимум пару годин в день, тому я не мала причин відмовлятись. 

Купа нових облич щодня потребували моєї допомоги чи поради, тому робота там стала для мене новим ковтком повітря. Після тяжкого трудового дня, десь о 18-19:00 в мене починалось інше життя. Туси, гульня до пізньої ночі (22-23 година, а для людини, що до цього зовсім не виходила з дому, це - прогрес) та нові друзі. Життя почало наповнюватись новими, небаченними до цього яскравими барвами. 

Так, в один із робочих днів до магазину завітав чоловік, що пізніше став невід'ємною частною мого життя. Статний, підтянутий, загадковий джентльмен на чорному Nissan Navara одразу викликав в мене зацікавленість. Він був другом нашого директора, тому почав частенько з'являтись на горизонті. 

Перший раз, коли я його побачила, в голові щось перемкнуло та я не змогла з себе видушити нічого, окрім сором'язливого "Добрий день". Але з кожним новим візитом я ставала куди відкритішою, а він - куди доброзичливішим. Тому вже за тиждень, побачивши за вікном чорного "скакуна", я бігла робити каву з двома ложками цукру та з посмішкою зустрічала знайомого усміхненого бороданя. 

-Привіт, чоловіче, батько моїх дітей... майбутніх. - з посмішкою на вустах протягую я чергову обідню каву людині, яка непримусово застрягла в моєму серці.

-Привітик, - він так само легко посміхнувся й зробив ковток. Ніхто з знайомих не міг зрозуміти, як я - дівчина 19 років, що ніколи раніше не знала чоловічої любові, та він - 46-річний чоловік, який за спиною мав вже 2 дітей та купу жінок, змогли знайти щось спільне.

Кожен день, майже без пропусків, ми зустрічались в мене на роботі. Щоденна кава та жарт про п'ятьох дітей, що я пообіцяла йому народити ще на першому тижні знайомства. Він був привідом мойого гарного настрою та блиску в очах.

03.05.2022 року.

Мама вирішила повернутись додому, тим паче в батька через 2 дні мав бути день народження. Я ж вирішила залишитись. Розумію, що була на шиї в маминої двоюрідної сестри та її чоловіка, але це місто вдихнуло в мене життя, тому я просто не могла повернутись в той стан, в якому жила там, вдома.

Так я й лишилась сама. На піклуванні в самої себе, я дозволила собі жити наповну. Тоді я почала курити, гуляти та зустрічатись з тим самим бородачем на Nissan. 

Кожен вечір після роботи ми їхали будь-де. Сиділи в машині на горі та дивились захід сонця, їздили по місту, зустрічались з його друзями та просто розважались. Тоді в мене був перший поцілунок. Справжній, щирий поцілунок. Але моя ейфорія була не довгою. 

Після чергової нашої з ним зустрічі вдома мене чекав сюрприз - приїхали мої батьки...