"Я справді був закоханий у тебе, але доля складається доволі банальною картиною, тому не тримай на мене зла..." - це були останні слова, що я почула перед тим, як мене поглинула темрява. Здавалось, ніби на голову натягнули пильний мішок, що заважає зробити найменший подих, або що мене закрили в темній сирій кімнаті, з якої немає виходу. Час ніби пісок витікав крізь пальці, здавалось, що я була тут не менше місяця, доки не пролунали приглушені голоси, так, ніби поза тією кімнатою було ще щось, а може хтось.

-Скільки вона ще буде в комі? - низький спокійний голос здавався таким близьким, але товста стіна, що нас розділяла, нагадувала про відстань.

-Її показники все ще приходять в  норму, тому боюся ще тиждень точно. - звуки були приглушені, ніби вони казали це в набиту пір'ям подушку. Я знову оглянула порожнечу, ніби сподіваючись побачити щось нове. Невже кома має так виглядати? Здавалось, людям приходять видіння з минулого, або це були яскраві марива, але точно не порожня похмура камера. Через пару секунд перед очима з'явились дві щілини, що наповнюватись яскравим білим світлом. Я намагалась йти на нього, бігти що було сили.

-Дивіться, вона відкрила очі! - цей голос був зовсім поруч, так гучно, що від нього закладало вуха. Я примружилась та прикрила слабкі сітківки руками, намагаючись не осліпнути від такого неочікуваного прояснення. Навколо почало шарудіти обладнання, здавалось, що вони спеціально хочуть заставити мене винести ще більше страждань. - Софі, ви мене чуєте? - я ледь прибрала пальці від ока та помітила просто перед обличчям чоловіка у білому халаті. Він трохи стримано посміхнувся та підійшов до вікна закрити жалюзі. Я трохи припіднялась у ліжку, здивованим та трохи розгубленим поглядом обігнула невелику білу кімнату. Поруч з ліжком стояв стілець, на якому власно та відсторонено сидів шатен. Він відклав книгу на приліжкову поличку та перевів на мене зацікавлений погляд.

-Вітаю у світі живих. - його губи торкнула ледь помітна єхидна посмішка. - Док, перевірте усі показники та готуйте документи на виписку, у нас мало часу. - я знову подивилась на стурбованого чоловіка в білому халаті, що стискав у руках папку.

-Але містер Джексон, вона тільки-но прийшла в себе, після коми пацієнти мусять пройти стандартні опитування та ще мінімум тиждень спостерігатися в стаціонарі... - але розповіді лікаря, здавалось, не дуже цікавили незнайомця. Він, досягнувши з кишені портсигар з золотим гравіюванням та всунув одну з сигарет в рот, чіркнув запальничкою. - Що ви робите, це ж лікарня! - суровий погляд містера Джексона заставив лікаря прикусити язик та здатися.

-Якщо ви забули, док, хто спонсорує вашу кантору, то мої хлопці з радістю вам це нагадають. - його посмішка здавалась страшною, навіть ворожою, але у сене вона викликала лише цікавість. Таке враження, ніби з голови варварськи вигризли усі залишки пар'яті, але ці губи з дорогою сигаретою я точно пам'ятала.

-Тоді я не буду вам заважати... - лікар з повагою кивнув та поспішив покинути цю палату, що швидко заповнювалась їдким димом.

-Тож, Софі... - він збив попіл в один з квіткових горщиків на тумбі та направився до вікна. Свіже повітря холодом запекло легені, але я зробила ще пару жадних вдихів, перш ніж знову подивилась у його блакитні очі. - Ви пам'ятаєте, як потрапили сюди? - його погляд виказував мінімальний інтерес, але він ніби зацікавлено повернувся ц мою сторону.

-Я пам'ятаю вас, але не можу сказати звідки саме. А ще пам'ятаю якою мукою був час у темряві. - він ще раз затягнув дим та розуміюче кивнув. - Але іншого я не пригадую. Ви називаєте мене Софі, але я не можу бути певна, що це моє ім'я... А ще... Скільки мені років? Де ми зараз знаходимось? Який рік та місяць за вікном... - чоловік кинув бичок у відчинене вікно та видихнув.

-Це досить проблематично... Якщо у вас амнезія, то мені не буде ніякої користі з вашого викра... - він зупинився на полуслові та подивився просто у вічі.

-Викрадення...? - здавалось, ніби я сама себе в цьому впевнюю, але його очі підтвердили мої здогадки. - Чим я таким займалась, що заслужила викрадення? - знову ця посмішка, вона ніби була останнім, що я бачила перед забуттям.

-Непереможний адвокат, вас боялась уся знать нашої країни. Жодної програшної справи за останні 10 років, мати вас у союзниках автоматично означало перемогти. - він казав це так невимушено, що в грудях щось стиснуло, але я не подавала вигляду.

-Адвокат... Не пам'ятаю нічого, ні сім'ї, ні роботи. Геть порожньо. - він взяв зі столику невелику валізу та протягнув мені пару речей - чорні штани та гольф, напевно натякаючи, щоб я перевдяглася. Я мтягнула ноги з лікарняної койки, намагаючись не впасти від різкої дії гравітації та почала швидко перевдягатись. - Ви хочете викрасти мене з лікарні? - він посміхнувся, ніби це було намтільки очевидно, що не потребувало підтвердження. Коли я вдягла останню з наданих речей, він двома кроками подолав відстань між нами та підхопив мене на руки, напевно щоб не втрачати часу на мої намагання йти самотужки. Ми вийшли з палати та одразу ж зіткнулись з лікарем, що певно очікував на мр.Джексона.

-Що, але куди ви! - він поспішив за нами, але чоловік ф не збирався зупинятись.

-Заповніть усі потрібні папери, вкажіть задовільні показники та випишіть її числом через тиждень. Сума під ліжком у кейсі, сподіваюсь не потрібно повторювати двічі? - лікар ще щось намагався спитати, але потім зупинився та здихнув.

Біля лікарні вже чекав чорний Гелентваген, і чоловік безцеремонно посадив мене на заднє сидіння, ніби навіть не думаючи, що я можу бути проти чи намагатимусь втікти. Сівшпи поруч, мр.Джексон кивнув водію та авто з визгом рушило з місця. Складалось враження, ніби його в принципі не мало тут бути, і тепер я стала ще однією великою проблемою. Гострі риси його стриманного обличчя дивились в півоберта у вікно на пропливаюче повз місто. Все здавалось таким чужим та незнайомим, що в грудях постійно нило та підступав ледь помітний відчай. Ми прибули за місто, дорога закінчувалась перед великими різьбленими воротами, обплетеними плющем. Вони автоматично відкрилися, щойно машина наблизилась до них, та спереду показався великий двоповерховий маєток, інакше цей витвір мистецтва не назвеш. Після повної зупинки авто, мр.Джексон так само мовчки вийшов та обійшов машину, відкриваючи мені двері.

-Виходь, - він протягнув руку, але радше аби впевнитись, що я не звалюсь на землю, ніж задля прояву культури і коли я ніяково стала на дві ще зосім слабкі ноги знову підхопив мене на руки. - Все готово? - біля нас одразу ж з'явилося два чоловіка, що стисло доповіли йому потрібне та зникли. Я намагалась не дихати, коли він міцно стискав мою талію в руках, але поглядом слідкувала за нашим маршрутом. Велике фойє, оздоблене фресками та великою кришталевою люстрою зникло за спиною, попереду довгий коридор з золотими підсвічниками та галереєю. Відчинивши одну з кімнат майже в кінці коридору, чоловік посадив мене на край ліжка та стомлено видихнув.

-Я залишу вас тут, це буде вашою кімнатою на час реабілітації та розгляду справи. Можете відпочити до вечора, потім за вами зайде моя людина. - він ще раз стримано глянув мкні у вічі та скрився за дверима.

-Що за чорт... - тільки й змогла вимовити я, звалюючись на м'яке просторе ліжко позаду. Над головою був натягнутий великий балдахін, що дозволяв скрити ліжко від посторонніх очей, але щось мені підказувало, що в цій кімнаті буде зовсім самотньо. Я озирнулась по сторонах, помітив на столі біля вікна обережно складені речі та ноутбук, а також велику кіпу документів. Все ще здавалось дуже дивним, що він вірив у мої здібності після амнезії, але я лиш втомлено потчгнулась та прикрила очі, намагаючись згадати божай щось.

В коридорі почулись чиїсь кроки, але двері в мою кімнату залишились зачиненими, натомість у сусідній з'явились голоси.

-Адам, чорт би тебе побрав, недалекий ти вилупку, невже так тяжко було просто доставити її сюди?! - цей голос вже був знайомим, мр.Джексон чіркнув запальничкою, що було зрозуміло навіть через стіну, і я відчула на губах легкий присмак сигаретного диму. "Невже я раніше курила?" - з'явилась думка, але їх одразуперервав другий голос.

-Сер, вибачте, але вона була дуже буйною, я не знав, що ця сука буде відбиватись! Прийшлось оглушити її прикладом, я ж не думав, що все обернеться комою! - тчжкий удар, такий, ніби хтось стукнув кулаком по столі, або може фізіаномія Адама зазнала абгрейду, хто зна.

-Заткай свою наглу пику, ліпше скажи, як я зможу витягнути з порожнього мозку знання, що закриють мені справу?! - ще пара ударів, тепер було очевидним, що вони там не книжки пересуладають. - Йди, мені гижко на тебе дивитись... І поклич її на вечерю, я скоро підійду. - знову кроки, але тепер цей таємний Адам сором'язливо відчинив двері, ніби чогось остерігаючись. Я ледь підвелася, підтримуючи тіло на ліктях, та побачила горіхово-зелені очі, що майже винувато зловили мій погляд. Він прокашлявся, певно намагаючись зібратись з думками та пожавити присмак крові, і коротким "Мр.Джексон чекає на вечері" залишив мене. Голова все ще боліла від нещодавної порожнечі, але я мужньо підвелася, притримуючись за балку балдахіну, та попрямувала до дверей. Ноги були ватними, здавалось, що я навіть забула як ходити. Коли коліна підкосились, мене за руку впіймали перед самою підлогою і різким рухом підійнями вгору. Чоловік здавася все таким же стриманим та неприступним.

-Софі, ви станете моєю проблемою, якщо я щоразу муситиму носити вас на руках... - він казав це спокійно, ніби констатуючи факт, але не намагався образити. Я вчипилась у його шию, ніби боячись знову полетіти до підлоги, але його сильні руки внушали довіру. По іншу сторону фойє простягалась велика обідня зала, де було накрито ніби на цілий полк. Містер Джексон посадив мене на стілець та сів напроти, підпалюючи чергову сигарету. - Можете почуватися як вдома. Коли окріпнете, Адам покаже вам місце розташування ванної кімнати та мого кабінету, а поки їжте. - його спокій не здавався відштовкуючим, але наводив на думку, що все це для нього не більше, ніж чергова гра, справа, яку потрібно довести до фіналу.  Я взяла в руки виделку, що лежала поблизу вишуканої страви та спробувала. Ніжне м'ясо качки під соусом тало в роті, здається, ніби рецептори оновились та я вперше пробую щось настільки смачне. - Як тільки щось згадаєте - дайте знати, зараз у нас час на вагу золота. - він знову зробив затяжку і я здихнула, ніби від туги за цим ароматом.

-Можна й мені? - він перевів погляд блакитних очей на мене та знову посміхнувся, ніби ця репліка здивувала чи розвеселила його.

-Згадали, що курите? - він підвівся та підійшов до мене, протягуючи портсигар.

-Ні, але я ніби сумувала за цим запахом. Зараз і дізнаємось... - він підпалив сигарету та з цікавістю стежив за моїми рухами. Я, ніби й не лежала в комі цей місяць, вправно вдихнула і легені ніби розкрились на повну, дозволяючи нарешті випустити усю смуту разом з димом.

-Цікаво, Адам не розказував про це... - він присів біля мене навпочіпки та посміхнувся щиро, без звичного вже єхидства. Я глянула в його блакитні, такі глибокі і насторожуючі очі, ніби в них можна потонути, і видихнула черговий клуб диму.

-Як вас звати? - він засміявся, ніби згадавши, що навіть не представився після мого пробудження.

-Містер Джексон - це позивний. Всі кличуть мене Джексоном. Але ім'я... - він зазирнув в очі, ніби чекаючи, що я сама його назву, але не отримавши ствердного відклику продовжив. - Томас. Томас Мор. - в свідомості спливла яскрава картинка: стіл, велика папка з документами і його ім'я червоними літерами. Я затушила сигарету та посміхнулась йому.

-Томас Мор, я тільки що згадала як дивилась ваші документи. - він піднявся, очікуючи почути ще щось, але я похитала головою. - Це все.

Останню трапезу ми провели мовчки, інколи зустрічаючись поглядами, кожний думав про своє. Я намагалась знадати ще щось, бодай крапля в цьому непроглядному океані темряви була б ліпше за незнання. Томас, закінчивши з вечерею, підійшов до мене і вже звично підійняв на руки, намагаючись не зустрічатись поглядами.

-Я накажу принести вам сигарет та попільничку. А поки намагайтесь згадати бодай щось. - знову фойє та галарея на стінах. Здавалось, цей будинок також був чимось далеко знайомим, але я не могла сказати точно. Чоловік посадив мене на ліжко та вже збирався йти, але різко розвернувся та напраився до робочого столу. Місяць за вікном був єдиним джерелом світла в кімнаті, мр.Джексон сів за стіл та провів пальцями по запиленим документам. - Це ваш об'єм роботи. Якщо коротко - мою спадщину намагаються ділити між собою акціонери, але я не збираюсь так просто передавати бізнес батька в їх засмальцьовані пристаркуваті руки. Ми маємо захиститись в суді через півтора місяця, і за цей час я буду дуже вдячний, якщо ви згадаєте свою справу і допоможете мені. А якщо ні... - він склав руки в уявний пістолет та ніби вистрілив в мене, від чого сердце пропустило удар. Я відкрила рот, намагаючи сказати бодай щось, але як риба німо закрила його назад. - Але я думаю до цього не дійде, інакше навішо я відвалив за вашу кражу 2 мільйона? - його риторичне питання повисло в повітрі.

-2 мільйона?! - здавалось абсурдним, що моя персона могла стільки коштувати, та й кому за мене платити: ні сім'ї, ні інших зацікалених я не пам'ятала. Але здавалось, що чим більше питань він викличе в моїй голові, тим швидше я розплутаю клубок власних спогадів.