Останні вечірні промені, що вибивались за причудливими силуетами будинків, залили квартиру неймовірним помаранчевим світлом. Чоловік сидів на дивані і дивився кудись за горизонт, підставляючи обличчя чи не останнім теплим променям сонця у цьому році. Дівчина, що лежала боком до вікна, обережно спостерігала за його виразом обличчя. Легка щетина, яка пробивалась крізь оксамитову шкіру, розкидисті широкі брови, ніс з невеличкою горбинкою і задумливий погляд - профіль нагадував їй ілюстрації грецьких богів з міфологічної літератури, яку Рита полюбляла читати в старій бібліотеці школи. Його темне волосся у світлі заходу сонця відливало фіолетовим, і дівчина безсоромно роздивлялась усі риси, ніби витвір мистецтва.

-Про що думаєш? - невимушено спитав Лео, не відводячи погляду від вечірнього міста.

-Згадала, як в дитинстві уявляла себе антропологом і полюбляла спостерігати за поведінкою птахів. У дорослішому віці ця любов до спостереження стала більш філософською, і мене цікавило, як люди, що виховувались в абсолютно різних сім'ях, мали різний рівень благ взаємодіяли між собою: який спосіб вирішення конфліктів вони обирали, які вподобання мали і як відносились до цього світу. - вона трохи припіднялась зі свого напівлежачого положення і посміхнулась. - А зараз просто насолоджувалась Вашим обличчям. - від такої відвертості чоловік посміхнувся.

-Ти сьогодні напрочуд відкрита... І, знаєш, мені було б приємно, якби ти зверталась до мене менш офіційно, коли ми самі. - він нарешті обернувся і помітив на обличчі дівчини незрозумілий вираз.

-Я й так почала чи не з першого дня знайомства кликати власного директора по імені... Але якщо тільки наодинці... я дійсно відчуваю вдячність за усе це... - вона посміхнулась, але вмить на обличчі відобразилась гримаса болю. Рита поспіхом відкинула ковдру, якою були прикриті ноги, і доторкнулась до одного з бинтів. - Як боляче... - Лео одразу підвівся і попрямував на кухню.

-Я зателефоную хірургу і спитаю, які знеболювальні можна тобі дати. А поки постарайся відволіктись. - за пару хвилин, проконсультувавшись з лікарем, чоловік приніс Риті пігулку та стакан води. - Він дозволив випити невелику дозу, але якщо легше не стане просив негайно їхати у приймальний покій. - дівчина взяла з долоні ліки і випила їх, все ще тримаючи пульсуючу ділянку рукою.

-Сьогодні вдень було якось полегше, ноги боліли тільки при ходьбі... дякую. - чоловік присів поруч і похлопав собі по колінах. - Це... навіщо? - вона здивовано вигнула брівку, ставлячи стакан на столик.

-Згадав, як в дитинстві мама гладила мене по голові, коли було боляче. Думаю, з віком нам інколи не вистачає такого легкого відчуття ностальгії. - Рита ще раз недовірливо глянула йому в очі і покірно поклала голову на коліна. Рука чоловіка повільно опустилась на її скроню і м'яко сковзнула до шиї. - Пам'ятаю, яким я був підірваним хлопцем... Мати не встигала купувати заживлюючі мазі, а лікарі з місцевої поліклініки здихали щоразу, коли я заходив у кабінет. Чомусь малим мені дуже подобалось вигадати якусь нереальну історію, де я досвідчений льотчик чи космонавт, і спробувати стрибнути з даху у картонній коробці на старі ліжкові матраси. Чи, пам'ятаю, як вирішив, що супергерой, і поліз у чагарники рятувати подерте мале кошеня, яке зачепилось нашийником за гілку. Ох і подер я тоді усе... Коли повернувся додому в дранті, яке до цього було новеньким костюмом, мати жахнулась, а тато дав добрячого прочухана. - слухаючи його історії з дитинства Рита дійсно відволіклась, ніби й сама бігала дівчинкою слідом. Уява намалювала і того маленького чорного кота в чагарнику з тоненьким червоним нашийником, і старі подерті матраси з стирчащими пружинами, що лежали на землі під стіною будинку. Великі теплі руки, що були трохи грубі від постійної роботи з папером, продовжували повільно погладжувати і перебирати її волосся, від чого стало клонити в сон. Дівчина не хотіла йти спати, бо цей милий турботливий жест був такою рідкістю для неї за останні роки, що перервати його означало б прирікти себе на ще один цикл самотності.

-У тебе теплі руки... - від цього звернення на обличчі чоловіка з'явилась легка усмішка. -Але якщо я засну так, то ти знову будеш приречений провести безсонну ніч, і неодмінно отримаєш занімівші ноги під ранок. - вона трохи повернулась, заглядаючи в його зелені очі. - Тому буду вдячна допомозі на шляху до ліжка.

Зрозумівши, що чинити опір в даній ситуації безглуздо, Лео допоміг дівчині сісти, наостанок ще раз доторкнувшись до її м'якого волосся. Він довів Риту до спальні і увімкнув лампу на приліжковій тумбі.

-Тоді гарних тобі снів. Якщо раптом стане боліти чи ще щось знадобиться - я за стіною... - отримавши ствердний кивок, чоловік помахав їй на прощання і прикрив за собою двері.

Ранкові промені легенько пробивались крізь штори, коли дівчина прокинулась. Трохи потягнувшись, вона почула шум води і повільно виповзала з ліжка, збираючись знайти на кухні чашку і приготувати каву. У третій шухляді Рита обрала одну з сервізу чашку і перемістилась до кавомашини. Кнопка включення далась їй просто, але побачивши розмаїття видів напоїв у меню трохи розгубилась, зацікавлено читаючи кожну з позицій.

-Мені подобається Флет вайт, але можеш спробувати щось інше. - почула вона над вухом і здригнула, коли на плече приземлилась крапля води. Рита обернулась і зустрілась з вологим обличчям Лео. - Вибач, я думав, що впораюсь тихо і не розбуджу тебе... Звик не пропускати тренування, а вчора просто не було сил на пробіжку... - дівчина, стоячи на відстані одного кроку відчувала жар, який йде від його тіла після душу, і бачила, як краплі повільно сповзають по волоссю, падаючи на підлогу.

-Не знала, що ти бігаєш... думала це пані Лора займається прибиранням, а, виявилось, я доволі рано прокинулась. - вона з посмішкою обернулась до кавомашини і натиснула програму. -Флет вайт, значить... спробуємо. - не знаючи, чи має вона право ось так знову повернутись і дивитись на Лео, який встиг тільки натягнути шорти.

"Який він накачаний! В діловому костюмі це було не так помітно, а домашній одяг у нього доволі просторий... Бачити так близько чоловіче тіло стало для мене незвичним, навіть подих перебило. Клятий Лео, здається мені, він чудово розумів, куди йде і в якому вигляді!" - розмірковувала вона, роздивляючись кожну деталь чашки на столі.

"Рито-Рито, ось і похитнулась твоя впевненість... і довгий язик десь миттю сховався. Чомусь мені дуже подобається слідкувати за їх реакцією, така вже мила..." - чоловік обережно доторкнувся до хвильки на рівні талії і посміхнувся. 

-Я тоді поки вдягнусь, якщо тобі не важко - приготуєш і для мене каву? А я потім зроблю нам пару тостів. - Рита тільки ствердно кивнула, відчувши легкий рух волосся по спині.

За пару хвилин Лео повернувся вже повністю одягнений, але тепер у дівчини було стійке відчуття, що вона трохи сліпа і не побачити такий м'язовий каркас під цими тонкими футболками - справжня дурість. Вони розмістились за обіднім столом, смакуючи каву з м'ясними тостами, і намолоджуючись видом з вікна. Коли чоловік йшов на роботу, він дуже наполегливо просив Риту не перенавантажуватись і залишити вечерю на нього. Дівчина після багатьох доказів, що їй не тяжко, все ж здалась і провела Лео до дверей, помахавши на прощання.

Через годину навідалась пані Лора, але на цей раз вона була без пакунків з супермаркету, тримала в руках тільки якийсь пакет в квіточку.

-Добрий ранок пораненим, як моя дівчинка сьогодні почувається? - жінка поклала пальто на вішак і одразу попрямувала до кладової з приладдям для прибирання.

-Сьогодні вже ліпше, дякую. Вчора прийшлось випити знеболююче, але після гарного відпочинку вже можу потроху самостійно ходити. - вона присіла на диван і прослідкувала за рухом гувернантки в спальню чоловіка.

-Знаєш, я вчора перебирала гардероб своєї молодшої доньки і... загалом дещо тобі принесла. Думаю, якщо позавчора з обіду ти була без свідомості, то вже 3 дні, як не могла нормально прийняти душ. І якщо дозволиш, я допоможу тобі освіжитись, а потім зможеш перевдягнутись у щось... ну, жіноче, одним словом. - від такої турботи дівчина посміхнулась і була дійсно вдячна. -Там в коридорі є пакет з речами, поки я приберу - можеш подивитись і обрати щось для себе.

Коли жінка звільнилась було вже трохи по обіді. Рита обрала з шафи один з невикористовуваних рушників, пару речей з пакунку пані Лори і з групою підтримки направилась на перше після поранення миття. Розмотавши усі рани, дівчина передала бинти гувернантці і включила воду. Жінка залишилась сидіти поруч з дверима, зоб ц разі чого мати можливість швидко зреагувати. Знайшовши на поличках чоловічі шампунь та гель для душу, Рита почала з миття голови, все ще турбуючись, наскільки боляче буде мити рани на ногах. Жінка час від часу цікавилась, чи не потрібна допомога, і тільки коли вода стихла, вона обережно увійшла всередину. Рита, закутана в великий банний рушник мором'язливо протягнула їй руку і обережно, тримаючись за плесе пані Лори, вилізла з ванни. Потім вони разом дійшли до спальні і жінка з нетерпінням залишилась у вітальні чекати примірку речей. Серед усього розмаїття, що підійшло їй по розміру, дівчину привабила довга коричнева сукня з трикотажу у мілкий рубчик. Ніби проста, але з цікавим комірцем-поло та застібкою великими ґудзиками спереду сукні. Вона промокнула волосся, обережно витерла тіло і, передивившись усі речі все ж одягла обрану сукню. Вийшовши в вітальню, зустріла на собі щасливий погляд жінки.

-Яка ти все ж таки гарна... Тобі дуже личить ця скуня. - вона поспіхом змахнула дрібну сльозу з ока і ще раз посміхнулась.

-Якщо я маю право таке запитувати... чому Ви принесли мені речі своєї доньки? Вона поїхала чи щось інакше? - гувернантка здихнула та підвелась.

-І так і ні. Моя Поллі живе в містечку неподалік, але ось вже 5 років, як вона змінила віру і такі сукні на ній тепер мені тільки сняться. Вона вийшла заміж за мусульманина і тепер живе по їх правилам і канонам, але я не лізу, бо вони ніби щасливі разом... - жінка обійшла Риту по колу і ще раз ствердно кивнула. - А цю чукню я купила їй у подарунок, коли дізналась про заручини, але Поллі розповіда про зміну віри тільки після його вручення. Тому я буду рада, якщо ти залишиш цю сукню собі і вона все ж зможе отримати шанс бути чиєюсь. - Дівчина з вдячністю обійняла жінку і запропонувала їй випити чаю, поки ще є час.

Пані Лора пішла о п'ятій, як і зазвичай, і Рита пішла у спальню в очікуванні повернення господаря квартири. Трохи понудьгувавши, вона все ж вирішила взяти той чарівний блокнот і занотувати трохи своїх думок, а як тільки закінчила - почувся звук відкриття дверей.

Чоловік з пакунками увійшов у квартиру і, не побачивши Риту на звичному місці, став похапцем роздягатись.

-Я вже вдома...! - крикнув він, сподіваючись, що з нею все добре і його гостя не вирішила зникнути, не повідомивши. Але як тільки він залишив пальто, з-за рогу показалась тендітна жіноча фігура в красивій коричневій сукні. Лео застиг на місці, зустрівшись з її поглядом.

-З поверненням... А я вирішила трохи похазянувати і самостійно взяла рушник з шафи у моїй спальні... сподіваюсь, це нічого? - все ще переборюючи бажання обійти дівчину навкруги і запам'ятати кожен вигин її тіла, що до цього вміло маскувався у неприглядних нарядах, чоловік ствердно кивнув і помітив її веселу усмішку. - А це пані Лора мені сьогодні принесла! Як знала, що я просто мрію нарешті прийняти душ... - Рита весело покрутилась перед чоловіком, а той так і застиг, насолоджуючись її красою і радістю.

-Тобі дуже личить... Така красива. - ледь чутно сказав він, сумніваючись, чи не каже щось зайвого, але на обличчі дівчини залишалась весела посмішка.

-Дякую. А що це там так смачно пахне? Невже ти взяв готову їжу? - дівчина підійшла до Лео майже впритул і заглянула за його спину, де він тримав пакети з доставкою.

-Я заїхав в свій улюблений ресторан, вирішив взяти кілька позицій на вибір і закуски. Ти вже не п'єш ліки, тому думаю можна буде трохи випити, якщо, звичайно, захочеш скласти мені компанію. - Рита трохи вирівнялась і зазирнула в його веселі очі, що сулили їм цікавий вечір.

-Якийсь ти загадковий сьогодні... але я не проти, якщо ти маєш вино. Міцні напої мені не дуже подобаються... - чоловік ствердно кивнув і запропонував дівчині розміститись за обіднім столом, поки він буде викладати їжу на тарілки та готувати їм випивку. Вона погодилась і попрямувала до столу, захопивши по дорозі резинку для волосся. - Може я хоч щось допоможу, раз вечерю ти взяв на себе? - і хоча її радше цікавило ароматне наповнення контейнерів, ніж допомога з серверовкою, вона все ж сподівалась на згоду.

-Я хотів попросити тебе зайнятись дечим іншим, але спочатку все ж пропоную поїсти і підняти наш бойовий дух. - чоловік озирнувся і побачив збентеження у її виразі обличчя. - У мене зібралось досить багато матеріалів від журналістів за цей тиждень, з якими я не встиг впоратись, тому взяв їх усі додому. І подумав, чому б тобі не спробувати себе в ролі редактора? Твоя рецензія в нашу першу зустріч вразила мене, тому я впевнений, що і з цією задачею ти впораєшся. І порожній стіл чекає свого нового господаря... - зрозумівши, до чого він веде, дівчина ледь не почала стрибати від радості, але її ще слабкі ноги не давали цього зробити. Тому вона завмерла в очікуванні, спостерігаючи за філігранними рухами Лео.

Чоловік розставив на столі декілька тарілок з другими блюдами, тарілку з нарізаними сирами і фруктами, м'ясом, а також пляшку червоного вина і пару келихів. Рита, обмірковуючи слова директора й не помітила, як перед її тарілкою з'явився келих з вином. Дівчина підняла на нього очі і знову зустрілась з цими смарагдовими очима, що сьогодні випромінювали якийсь веселий блиск.

-Щось сталося? Ти сьогодні у такому ж гарному настрої, як коли я молилась, щоб ти не звільнив мене з роботи. - від такого порівняння Лео розсміявся, ледь не поперхнувшись випитим вином.

-Просто... - від думок всередині ставало так тепло й затишно, що чоловік вперше дозволив їх собі прийняти.

"Вона увійшла в моє життя саме тоді, коли я вибудував дуже міцні трьох метрові стіни навколо себе, відгороджуючи почуття від важливих для мене речей. Думав, що ніколи більше не буду радіти, сміятись і ось так сидіти з кимось за вечерею... Але ось вона тут, така проста і щира, що я не можу втримати в собі задоволену посмішку. Таке враження, ніби вона зайняла у моїй душі свій окремий кутик, який спеціально залишався порожнім увесь цей час." - помітивши, як вона знову зацікавлено злегка схиляє голову, чоловік поправив впавшу на щоку прядку її хвилястого волосся.

-Мені весело, бо ця квартира ніколи не була такою привітною, як з твоєю появою. І ще ніколи я так не поспішав додому. Ось мені і радісно. Нарешті з'явилась людина, яка змушує мене посміхатись щиро, а не тому, що так треба. - від таких слів у Рити не обличчі, як у дзеркалі, відобразились його особисті думки і вона теж розсміялась.

-Я вже була подумала, що ти виграв в лотерею мільярд доларів і вирішив захапати їх собі, не поділившись... Але я теж рада, що ми познайомились, Лео Мор... - після цього обміну думками, що крутились в голові, але до цього не знаходили моменту отримати голос, вони нарешті прийнялись за вечерю. Тепла паста, що ніби плавала в соусі, з якого деінде проглядались верхівки грибів та філе птиці, приємним шлейфом залишала смак на кінчику язика, що омивався терпкуватим вином. Кожен з них був ніби тут, але одночасно десь глибоко в своїх думках і турботах. Чоловік згадував, що у понеділок муситиме відвезти дівчину на зняття швів, що повільним усвідомленням давило на плечі. А Рита, вдивляючись у власне відображення в вині, думала наскільки довго вони зможуть підтримувати такі теплі стосунки після її повернення додому, у те звичайне і таке холодне життя, яке одразу з порогу завалить її новими завданнями і клопотами. Закінчивши з основною частиною вечері, чоловік приніс з порогу папку з матеріалами і обережно підсунув її до дівчини.

-Якщо ти ще в настрої зайнятись цим - обери собі будь-який з зібраних матеріалів і напиши так, щоб людям було цікаво почитати, пережити емоції описаного, опинитись там разом з журналістом та самостійно обрати, яку оцінку цьому вони хочуть дати. Будь там, але не захоплюйся і не пірнай з головою в історію, а будь твердим і відстороненим спостерігачем, що опише події, як ніби турботливі батьки пояснюють щось своїй маленькій і ще нерозумній дитині. - Рита слухала настанови, ніби й сама була цією нерозумною дитиною, якій вперше показують, як тримати ложку в руках. Вона обережно розкрила папку і пройшлась поглядом по кривих, трохи необережних рядах, що їх у поспіху писав один з її колег. Вона обрала самий розмашестий та складночитаємий почерк і відклала в сторону, шукаючи, чим і де писати їй самій. Зрозумів це без слів, Лео швидко приніс зі своєї спальні чисті аркуші паперу та дві ручки, і дівчина взяла собі те, що потрібно було. Вони мовчки приступили до роботи, проникаючи думками у події, що описуються в текстах журналістів. Дівчина побачила той майдан, на якому втратила свідомість і сильніше стиснула ручку, намагаючись приструнити тремтіння в руках. Вона побачила людей, яких безцеремонно заштовхували в машини під будівлею і відчула відчай в очах мітингуючих. Але в описі йшлось про події, що настали після цієї сутички. Місто декілька днів обмірковувало, що можна зробити, щоб притупити відчай і біль людей, втративших усе, і сьогодні зранку, нарешті, винесло свій вердикт. Усім, хто був схоплений в той час, подарували свободу, ніби насміхаючись над їхніми спробами добитись правосуддя та компенсації. А усіх, хто залишив свої скарги, запросили пройти співбесіду на інше, приватне виробництво, де ніякі коливання бюджету міста не відобразиться на їх виплатах. На вустах дівчини показалась ледь помітна посмішка, що відображала її розкаяння і співчуття усім, кого вона тоді зустріла в густій колонні мітингуючих. Увесь їх біль і відчай залишився шрамом на її серці, бо цей біль торкнувся і її, опинившись шрамами не тонких ногах, але вона продовжувала читати текст, намагаючись залишатись відгороженою від почуттів. Коли ручка торкнулась порожнього аркуша, вона почала дуже швидко, ніби в трансі, описувати усе, перетворюючи переказ журналіста в статтю, яку буде читати сотня чи тисяча людей, і опинившись в їх думках, вона писала так, щоб усі разом опинились на пепелищі чужих мрій та надій разом з нею. Чоловік потайки подивлявся на її сконцентроване обличчя, помічаючи, як погляд, що втупився в слова на папері, ніби дивились крізь нього, а в її очах можна було розгледіти кожну мить, описану на нотатках журналіста. Через 20 хвилин вона декілька раз кліпнула і підвела погляд на зацікавленого Лео. Він, ніби не стахаючись бути пійманим, уважно дивився в її сірі очі і чекав вердикту.

-Це... було цікаво. - вона протягнула йому власний аркуш з статтею і здихнула. - Я ніби спеціально вирішила берездити рани, що тільки почали затягуватись, і навмисне обрала статтю про наслідки мітингу. - побачивши німий біль, що ехом прошмигнув в її очах, він обережно взяв протягнутий аркуш і перевів зосереджений погляд на текст. Її слова були такими справжніми і щирими, ніби Рита взяла чоловіка за руку і повела в гущу мітингуючих. Вони прозорими тінями проходили повз, відчуваючи усі їх емоції, чуючи думки кожного з них. Дочитавши до останньої крапки він підвів збентежений погляд на навпроти сидячу дівчину и німо відкрив губи, намагаючись щось сказати, але не підібравши слів закрив їх назад. - Ти теж це відчуваєш...? - обережно спитала вона, заглядаючи в його очі з-під напів прикритих повік. - Враження, що ти там. - чоловік коротко кивнув і відклав текст в сторону, ще раз невпевнено глянувши в аркуш.

-Ти просто неймовірна... - все ж вирвалось з його вуст, що почали розпливатись в невпевненій горділивій усмішці. - Твій талант тягне на моє крісло. - без тіні укору чи насмішки він протягнув руку і дівчина обережно доторкнулась до його відкритої долоні кінчиками пальців.

-Що б це означало, ти говориш якимись загадками. - тихо, майже пошепки сказала вона, не відводячи від нього вивчаючого погляду, що намагався прочитати думки директора. Значило це, що вона впоралась, чи він хоче осадити її, повернути з того марення площі, де вона була хвилину тому? Риті нічого не залишалось, окрім як дочекатись його рішення.

-Ти будеш зіркою, що осяює дорогу людей, пророком у світі невизначеності і швидкого плину. Я дуже хочу, щоб ти стала редактором і хоча б частина наших статей стала такими... - він знову обережно доторкнувся до аркуша біля себе, ніби турбуючись, що він знову викличе це марення і перед очима з'являться очі затравлених, відчайдушно прагнущих правди людей. Дівчина обережно посміхнулась, ніби не до кінця довіряючи власному слуху, і глянула в сторону своєї статті. - Коли ти зможеш повернутись до роботи - тебе буде чекати стіл редактора, який дивиться на мій кабінет. В першому ряду, ти станеш головною серед них. І, сподіваюсь, ці бездарі захочуть взяти з тебе приклад. - в душі розлилось якесь приємне тепло, ніби вона нарешті отримала те, заради чого так старанно працювала.

-Я з радістю буду працювати ще старанніше і передавати людям усе, що ми будемо знати. Для цього і потрібні редактори. - чоловік ствердно кивнув, нарешті вільно сівши. Їх руки все ще лежали поруч, торкаючись один одного легким невагомим застиглим рухом. Рука Рити так і залишилась кінчиками пальців на тому самому місці його долоні, але це не бентежило їх.

-Ти можеш поки трохи відпочити, спробувати ще щось з цього... - він легко посміхнувся і не поспішаючи забрав обидві руки під стіл. - Я ще трохи попрацюю, тому якщо втомилась - можеш йти відпочивати. - дівчина повільно відмовилась, кивнувши головою, і взяла в руки майже порожній бокал. Лео долив їй ще і підсунув собі новий аркуш. - Тоді насолоджуйся.

Дівчина сиділа обличчям до чоловіка, трохи відкинувшись на спинку стільця. В її голові звучали відголоски усіх думок одночасно, і вона, не зосереджуючись на жодній з них, продовжувала спостерігати за Лео. Його обличчя, що на початку вечора світилось якимись дитячими пустощами, тепер виражало тільки черезмірну сконцентрованість і відданість справі. Вона зачепилась за хвіст однієї з думок, що ніби змії вились навколо її свідомості, і посміхнулась сама собі.

"Напевно таким його бачать редактори головного відділу: серйозним, дещо грозним та відданим своїй справі. Коли він пише статті, його обличчя не видає нічого, окрім повної зануреності в процес. Певно більшість побоюються взагалі турбувати його, спостерігаючи зі сторони. Але чомусь дивлячись на його обличчя, я бачу ту саму посмішку, яка грайливо підіймала настрій і змушувала мене забути біль і турботи... Яким буде моє життя, опинись я за тим столом, дивлячись на його відсторонений погляд і відчуваючи, що на плечі ліг новий тягар відповідальності? Чи принесе мені це тих бажаних плодів, про які я думала, вступаючи на факультет журналістики? Які цілі і мотиви взагалі привели мене в це місце: найпопулярніший журнал, редакторське крісло, дім Лео Мора... Усе так швидко плине, що я не встигаю як слід обмірковувати власні переживання." - від цих думок її тяжкі повіки почали потроху змикатись, залишаючи чоловіка по ту сторону такого приємного і бажаного забуття.

Він не знав, скільки часу провів за роботою: читаючи кожен новий нотатник, він побачив у себе нову сторону мислення, яка до цього ховалась десь серед гущі його свідомості. Спершу тяжко, але з кожним разом все вдаліше у нього виходило пірнати у описані історії, як тоді, при читанні статті дівчини. Він осягнув для себе новий сенс написання цих статей: усі вони були про живих людей, і якщо він хоче передати читачам усю істину - мусить увійти в їх шкуру, злитись з плоттю і кров'ю, прожити кожну емоцію. Отямившись від останніх описаних ним подій, Леонардо поспішно підняв погляд на дівчину, що як виявилось не зрушила з місця після останньої розмови. Вона лежала тихо, нерухомо поклавши голову на власні руки на столі, і її повільне розмірене дихання викликало в чоловіка незрозумілий спокій. Він і сам, ніби заворожений, піддався на спокуси власних думок і простягнувся над столом, поклавши голову на величний холод змінившого форму дуба. Його рука, обережно витягнулась, доторкнулась до м'якого пуху волосся. Рита, ніби ненароком затримавши дихання через сон, за секунду знову продовжила спокійно сопіти. Він не знав, чому так тягне доторкнутись? Що так приваблює у ній? Чому лякає таке швидкоплинне майбутнє, коли дім знову стане порожнім, забравши з собою її сміх і присутність в спогади. Він повільно перебирав пальцями, ніжно погладжуючи маленьку дівичу голову, і його думки заполоняли собою цей порожній тихій простір.

"Вона така спокійна і безтурботна, коли спить..." - рука ще раз опинилась на голові дівчини, починаючи свій м'який шлях спочатку. - "Яким буде моє життя, коли її голос і образ покинуть цю квартиру? Чи буду я сумувати? Чи зможу повертатись в холодні стіни, що за останній тиждень стали такими привітними й щирими? Можливо ми будемо зустрічатись очима, сидячи за своїми столами, і я знову побачу її веселу посмішку... Чи я назавжди втрачу це відчуття дому, коли вона з нього піде?" - він не знав, до чого приведуть ці запитання. Але щоразу прокручуючи їх в голові, всередині, десь за давно закритими дверима з'являлось якесь незрозуміле, незвичне для нього почуття. Чи прив'язаність це була, чи цікавість до Рити - він не знав, але передчуття власної безпорадності тяжким ниючим болем віддавало в районі грудини. Чоловік осушив свій келих за пару ковтків і ще раз повернув погляд до її довгих вій, що спокійно подрагували від снів у свідомості. Залишивши усі папери в папці, Лео обережно обійшов стіл, намагаючись рухатись якомога тихіше, і, підхопивши дівчину на руки, поніс її в спальню, що тепер довгий час буде асоціюватись у нього з новою господаркою. Залишивши її на середині ліжка, він обережно накрив тендітне жіноче тіло ковдрою і сів на краю, сумніваючись, чи взагалі має на це право. Рука знову мимоволі потягнулася до її обличчя, але чоловік затримав її, вирішивши не гризти себе більше цим протеріччям. М'яко спираючись поруч, він нахилився і поцілував її в лоб, що був трохи гарячим від випитого вина.

-Спи спокійно, Рито... сподіваюсь, тебе не роздирають такі ж противоречиві думки, якими я повільно катую себе.