Ранок в квартирі почався тихо. Рита та Лео, зустрівшись на виході зі спален, подарували один одному привітні усмішки і попрямували до кавомашини. Дівчина, роздивляючись Лео зі спини, думала про те, як опинилась у спальні, хоча цілком чітко пам'ятала, що заснула вона під власні роздуми за столом. Чоловік тим часом, меланхолічно погладжуючи ручку на чашці, розмірковував, коли ліпше виловити момент і попрощатись, щоб це здавлююче відчуття в грудях нарешті лишило його.

"Він виглядає таким сумним... Невже думає про те, що сьогодні я буду ночувати вже у власній квартирі? А може усьому виною робота, і це тільки мене бентежать ці незрозумілі думки і сум всередині?" - чоловік з чашкою в руках обернувся і наткнувся на її вивчаючий погляд.

-Твоя кава... - видавивши з себе щось подібне до посмішки, він передав їй у руки горнятко і сперся спиною на кухонний стіл. - Як ти себе почуваєш? - у його голосі щось змінилось. Не було тої веселої нотки, що завжди супроводжувала репліки в сторону дівчини, тільки суха ввічливість. Вона знову підвела погляд від чашки і трохи схилила голову в бік.

-Дякую. Сьогодні вже ліпше, рубці стали вужчими і, думаю, можна вже зняти шви... - після останнього речення чоловік насупив брови і поспішно опустив погляд.

"Знову... цей тупий ниючий біль, ніби я не радий, що у Рити нарешті нічого не болить... Але чому ж так тяжко визнавати, що сьогодні наш останній спільний ранок! Сука, я невиправний егоїст." - звук завершення програми вирвав обох з нав'язливих неприємних думок, і вони поспішили розійтись по кімнатах, щоб нарешті дати волю усьому, що клубилось всередині.

Лео, провівши дівчину поглядом у її кімнату, поспіхом скрився у своїй і присів за робочий стіл, завалений паперами. Думки блукали по найпотаємнішим закуткам душі, намагаючись витягнути у свідомість усі заблоковані почуття і емоції. Він стиснув до побіління кулаки і потупив погляд у стіну. Там, десь за товщею цегли по ту сторону, сиділа вона.

Рита, поставивши чашку на приліжкову тумбу, впала на ліжко і повернула голову до стіни. Щось всередині видавало її небажання залишати цей дім, цього чоловіка, але вона невиправно переконувала себе, що сприймає доброту людей як щось особливе і цінне, що роблять тільки для неї. Усвідомлення, що дівчина дуже швидко прив'язалась до усього цього душило невидимою удавкою, що шнуром простяувалась у сусідню кімнату.

"Ти назавжди залишишся образом у моїй уяві... І я зітру усі сподівання, які мене душать." - звучало в головах обох.


*той самий вечір, після лікарні*

Зупинившись перед її будинком, що він навідував останній тиждень щодня, чоловік знову підвів очі до її вікон і здихнув.

"Це не правильно... Я не можу так швидко чогось просити у неї, не можу... " - Лео простягнув дівчині її речі з заднього сидіння, що були зібрані в сумку, і вона сумно посміхнулась.

-Дякую за все, Лео... - після цих слів і горлі став ком, але вона постаралась не звертати на нього уваги. - Я не можу описати словами, наскільки це для мене важливо, але... - на секунду засумнівавшись, вона все ж поспіхом нахилилась до нього і зустріла на собі пронизливий, майже пропалюючий погляд цих смарагдових очей. Чоловік завмер, затримав дихання, він намагався прочитати в її погляді те, що сам вкладав у свій, але не встиг. Рита швидким доторком до його щоки залишила прощальний поцілунок і відкрила двері. - До зустрічі на роботі завтра... - не очікуючи його реакції, вона закрила їх і, махнув на прощання, зникла за дверима під'їзду.

Чоловік намагався відтягнути незмінне до останнього моменту: зайшов у кав'ярню поблизу редакції, потім навідався до старого друга в видавництво, але й там не вдалось позбутись її тіні - приятель цікавився, чи сподобався подарунок. Виудивши з-під печатного станка пляшку колекційного віскі, Калін Рейфорт відкоркував його і протягнув Лео стакан.

-Лео, щось ти сьогодні якийсь поникший... - чоловік сів біля старого друга на дивані і пригубив трохи напою. - Невже не склалось... ну, з тою дівчинкою, що ти казав? - трохи старший за Лео, він був вже далеко одружений, виховував сина і дуже переймався, що друг не поспішає знайти собі нову пару після того скандалу з нареченою.

-Не знаю... Скластися за тиждень й не могло, але я настільки сумую за нею, що приїхав сюди, щоб не бачити її відбитку на кожному кутку власної квартири. Її спальня, її місце на дивані, її стілець за обіднім столом і її чашка. Усе ніби негласно стало її, і на серці просто неймовірно тошно... - чоловік потупив погляд у склянку з янтарним напоєм і миттєво осушив половину.

-Та ти, мій друже, невиправно закохався! - Калін вдарив того по спині, що викликало у чоловіка ледь помітну посмішку. - Раніше ти б не роздумуючи поклав її в ліжко вже у першу ж ночівлю, а тут навіть поцілунком не обійшлось! - згадавши її невеликий чмок у щоку, Лео поневолі почервонів і приятель ще більше повеселішав. - Це неодмінно закоханість, неозброєним оком видно! - розсміявся той, додаючи в стакан друга ще трохи.

-Не перестарайся, не хочу залишитись спати десь під ліхтарем по дорозі... - Лео знову і знову згадував той поцілунок, ніби це єдиний збережений фрагмент життя у пам'яті.

Закінчивши перемивати Мору кістки, Калін все ж відпустив понурого друга додому. Чоловік постарався якнайшвидше пройти від вхідних дверей до своєї спальні, не роздивляючись усього, що нагадувало йому про Риту, і тільки доторкнувшись подушки вмить провалився в сон.

Ранок приніс йому сильний головний біль та поганий настрій, але змушений йти на роботу він все ж зібрав себе до купи. Згадка, що він побачить там дівчину, і що вона тепер буде сидіти якраз навпроти дверей в його кабінет не могла не підняти йому настрій. Приїхавши в офіс, Лео привітався з Джоном, що вже заклопотано розбирав матеріали на своєму столі, і попросив у нього принести шипучку в кабінет. По дорозі зустрівши ще пару редакторів, він намагався виглядати професійно, хоча шум в голові не дуже цьому сприяв, і попросивши звернутись до нього після обіду нарешті зник за дверима свого кабінету.

-Чому коли й так паршиво, усі одразу вирішили навалити мені купу гівна на голову з самого рання... - вирвалось у чоловіка, поки той приклав гарячий лоб до скляних дверей.

-Добрий ранок, Лео... - її голос за спиною змусив його на мить завмерти, але поборовши сумніви, що це не знущання його уяви, він все ж обережно покосився на робочий стіл. Рита, усміхнена, з почервонінням під очима, сиділа на другому стільці для відвідувачів і невпевнено притискала до себе сумку.

-Добрий ранок. Вибач, я сьогодні не виспався... - помітивши на його обличчі стовідсоткові наслідки вчорашньої попойки вона не змогла стримати розуміючу посмішку, бо й сама вчора півночі провела на кухні за проповіддю Мусі.

-Я не знала, чи можу займати якийсь стіл, тому вирішила зайти і запитати в тебе... - її голос дарував йому ледь помітне полегшення, тому чоловік, усе ж впоравшись зі своїм збентеженням зміг подарувати їй привітну посмішку і сісти напроти.

-Радий бачити тебе знову на роботі... - в двері почувся легкий стук і Джон обережно зазирнув в середину.

-Містер Мор, я приніс Вам те, про що ми розмовляли. - хлопець наспіх пройшов кімнату і, залишивши стакан на столі так само швидко зник.

Дівчина оглянула вміст склянки і побачила в очах чоловіка сором'язливість, але вирішила не придавати увагу цьому. Коли він допив, все ж відвів Риту до колективу і, закінчивши з формальностями, показав їй нове робоче місце. Жінки-редактори прийняли її з деякою зацікавленістю, але радше через особистий супровід директора, ніж через її особистість. Леонардо показав Риті обсяг роботи на сьогодні і усі необхідні для цього інструменти: блокноти для нотаток, її особисту канцелярію, принтер на поверсі, де можна було б роздрукувати матеріали перед подачею на перевірку та затвердження. Рита вдячно посміхнулась та провела поглядом зникаючу в кабінеті спину чоловіка.

-Значить, Рита Патерсон? - одна з колег опинилась позаду, ніби спеціально очікуючи, поки директор піде до себе, і з деякою цікавістю зазирнула дівчині в обличчя. - Це не ти була журналісткою, що потрапила під гарячу руку мітингуючих? У нас тут вже цілі легенди про тебе складають! - деякі з присутніх підхопили цікавість колеги і підійшли поближче. - Я Сара, приємно познайомитись. - жінка протягнула Риті руку і натягнуто посміхнулась. В її погляді читалась радше показова приязнь, ніж справжній інтерес, але дівчина вирішила не починати роботу редактором зі з'ясування стосунків і так само показово потиснула їй руку.

-Так, та сама Патерсон з ваших легенд. Якщо більше не буде запитань, я все ж хотіла б зайнятись роботою. - усі жінки, що до цього посміхались і обговорювали інцидент, вмить посерйознішали і розсілись по своїх містах, розуміючи, що втягнути дівчину у свої інтриги їм не вдасться.

Робочий день йшов напрочуд швидко і невимушено: усі нові знайомі знайшли чим себе зайняти і розпитувати Риту далі не стали. Коли на поверсі почувся дзвін годинника, що сповіщав про закінчення робочого дня, подавляюча більшість одразу ж скинули особисті речі в сумки і потягнулися вереницею у сторону ліфту. Дівчина все ж вирішила закінчити з усіма матеріалами, які для неї люб'язно приніс Джон, і тільки після цього заглянула попрощатись з Лео. Чоловік сидів за столом, сперши голову на руки, на його прекрасному обличчі, залитому світлом однієї тільки настільної лампи, з'явилась зморшка між брів. Дівчина трохи прокашлялась, привертаючи до себе увагу, і посміхнулась його стурбованому роботою виразу обличчя.

-Лео... я думаю більшість з моїх колег ходять на роботу тільки заради твоєї посмішки, тому не роби такий серйозний вираз обличчя! - її посмішка враз стерла з його погляду серйозність, викликавши в чоловіка невеликий смішок.

-Якщо це дійсно так - завтра на цьому поверсі залишиться тільки одна працівниця. - зрозумівши, що Лео має на увазі її, посмішка Рити стала ще теплішою.

-Чесно, якщо ти будеш так насуплювати брови, на твоєму чарівному обличчі дуже швидко з'являться зморшки! - вона жестом спитала дозволу і, отримавши ствердний кивок, сіла напроти. - Я закінчила з роботою і подумала, що не попрощатись буде зовсім некрасиво. - чоловік трохи відкинувся на спинку власного крісла і посміхнувся.

-Якщо ти закінчила... я б запропонував тобі скласти компанію за вечерею, якщо ти звісно ніде не поспішаєш... - обличчя дівчини напевно не видало її сорому, але всередині Рита точно  стрибала від радості і можливості знову провести з Лео час.

-Я звичайно турбуюсь, що Муся буде незадоволена моїм запізненням... Але якщо я привезу їй сувенір - вона з радістю забуде про цей інцидент! - отримавши згоду чоловік швидко зібрав усі папери на столі і вони попрямували до ліфту. Коли двері зачинились, Лео сором'язливо підвів на дівчину погляд і зітхнув.

"Не хочу надумувати собі чогось зайвого, але... якщо вона охоче погодилась зі мною повечеряти без необхідності - це для неї теж приємно проведений час." - чоловік поспіхом перевів погляд на двері, сподіваючись, що вона не помітила його зацікавленості.

"Я можу поклястися, що він мене роздивлявся! Але якщо Лео сам запросив мене повечеряти, значить мої вчорашні сльози були безпідставними і я дарма пів ночі думала, що наші вечірні посиденьки більше ніколи не повторяться." - Рита глянула на нього, не обертаючись, щоб не привертати зайвої уваги, і помітила легку посмішку на губах. - "Я так рада, що ми все ж можемо ось так просто повечеряти, не навішуючи на цю зустріч жодних ярликів... і не тому, що він змушений вечеряти зі мною, бо я живу у нього вдома."

Попросивши чоловіка дати їй пару хвилин на підготовку, Рита запросила Лео додому, і чоловік залишився сидіти на дивані у компанії Мусі. Він знову побачив стіни, у які думав вже ніколи більше не потрапить: легкі сірі шпалери без візерунків, Диван посеред зали, що спинкою розділяв зону кухні і вітальні, невеликий телевізор і багато книжок на відкритих полицях. Інша кімната, яка була відведена під спальню дівчини, завжди була зачинена і Лео тільки в перший візит дозволив собі зазирнути всередину. Там знаходились тільки невелике полуторне ліжко і письмовий стіл, де, ймовірно, Рита писала лекції і працювала. Коли думки Лео повернулись до кухні, він без задньої думки пішов до тарілки кішки і перевірив, чи залишиться у неї вечеря, після чого досипав трохи сухого корму. Його покликала Рита.

-Лео... я дуже вибачаюсь, але ти не міг би допомогти мені з сукнею! - вона кричала з тієї зачиненої кімнати, і чоловік поспішив до неї. - Вчора ввечері потягнула руку, не можу тепер застібнути той клятий замо́к! - коли Лео увійшов, дівчина стояла спиною до дверей і сором'язливо притримувала сукню за передню частину. Його погляд, хоч він і стримувався як міг, швидко окреслив усі вигини підтягнутого жіночого тіла, від чого до горла підступив ком.

-Звичайно... - він протягнув руку і обережно торкнувся спини. М'яка шкіра, легкий шлейф свіжості вранішнього туману, зеленого чаю і дощу, Лео ледь змусив себе застібнути ґудзик на її талії. - Я похазяйнував трохи на твоїй кухні, Муся дуже жалібно на мене дивилась, прийшлось дати їй вечерю заздалегідь... - коли з застібкою було закінчено, дівчина обернулась і посміхнулась його задумливому погляду.

-Дякую! Тепер ми зможемо затриматись ще трохи... це, звісно, якщо в тебе немає інших планів... А то я щось зовсім освоїлась, ніби твоє життя тепер цілком має крутитись навколо мене! - сварячи себе за власні думки, вона сором'язливо розсміялась.

-Ні, я рад, що ти зможеш побути зі мною довше...

Вечеря відбувалась на невеликій критій веранді, що знаходилась на верхньому поверсі знаменитого готелю "Гранд вілла де Ро́сса". Кожний столик там був розміщений на окремій терасі, що розмежовувала гостей та додавала їх зустрічам приватності. Опинившись за столиком у напів темряві, Рита оглянула веранду і про себе відмітила дороговизну інтер'єру. Офіціант одразу ж запитав про вподобання у напоях і, отримавши одностайну відповідь на користь вина, приніс за стіл пляшку італійського білого напівсолодкого. Чоловік намагався дивитись усюди, тільки аби не збентежити чи не налякати дівчину своїм зацікавленим поглядом. Вона, у свою чергу, намагалась вчитуватись у меню, але переглядаючи по 3 рядки і повертаючись до першого, так і не зрозумівши, про які блюда взагалі читає, з поразкою закрила його.

-Признатись, я дещо втомлена і неуважна сьогодні... - вона передала меню Лео і той вдячно кивнув. - Я б не відмовилась від морепродуктів, тому якщо тобі не тяжко - обереш щось і для мене? - чоловік посміхнувся і погодився.

"Все через твої кляті чари, Лео Мор! Сиджу, як старшокласниця і червонію від однієї тільки думки, що ти запросив на вечерю. Це схоже на... побачення? Боже, нісенітниця, якщо я буду й далі думати у цьому напрямку, точно виглядатиму як схиблена на ньому ідіотка! Потрібно завести якусь віддалену розмову, чи запитати щось про нього... Думай, Рито, думай..." - помітивши, як дівчина знервовано натирає ніжку бокалу пальцями, Лео ще раз посміхнувся і відклав меню в сторону. Хлопець, що приносив напої, з'явився буквально за хвилину і, вислухавши замовлення, зник за дверима веранди.

-Рито, ти виглядаєш трохи збентежено... чи, можливо, дещо знервована? - дівчина відірвалась від свого незатійливого заняття і підвела на нього погляд. - Тобі сподобалось працювати у ролі редактора? Ці мігери не докучали тобі? - від такого зрівняння Рита трохи насмішливо посміхнулась.

-Вибач, я і правда нервую... Але працювати редактором мені правда сподобалось. Сара трохи настирна, але після моєї твердої відмови якось відповідати на її провокації, зарилась в папери і не турбувала більше. Інші жінки скоріше підтримували її, ніж справді хотіли зав'язати зі мною якусь розмову. Думаю їх просто цікавило, як так швидко після поранення звичайна журналістка отримала підвищення до редактора... Скоріш за все їм невідомо, що ми провели увесь тиждень разом і ти мав достатньо часу перевірити мої професійні навички, тому й проявляли зацікавленість. - чоловік кивнув і протягнув до Рити свій келих.

-Тоді вип'ємо за твоє підвищення, тепер вже офіційно. Бажаю тобі легкого пера і цікавих новин! - від такого привітання Рита весело посміхнулась і терасу наповнив дзвін бокалів.

Вони провели час за невимушеною бесідою про вподобання і життя. Лео розповідав, як у студентські роки полюбляв виїжджати за місто і писати поеми, дивлячись на зорі. Рита згадала перший іспит в університеті, як вона запізнилась через затори і пробігла на підборах пів міста, тільки аби встигнути відповісти хоча б останньою. Після історії про алергію на тварин леді Патрісії, мами Лео, дівчина розуміючи погладила руку чоловіка.

-Я усе дитинство провів у мріях про домашнього улюбленця, а коли виріс - стало вже не до того: часті подорожі, потім робота до пізньої ночі. Я й досі інколи думаю про те, щоб підібрати якогось облізлого кота на вулиці, подарувати йому відчуття дому, тепло, але знаючи свій графік - турбуюсь, що він буде страждати сам у чотирьох стінах... - від ніжного доторку до руки чоловік завмер і підвів погляд на дівчину. Вона виглядала стурбованою, навіть засмученою, і йому здалося, що на її очах з'явились сльози. Лео поспіхом протягнув вільну руку і стер з її вій вологу. - Ну чого ти, я не хотів, аби ти засмутилась через це... пробач. - Рита посміхнулась і захитала головою.

-Ні, це ти пробач... Такий гарний вечір, а я тут розвела нюні. - від його великої долоні на щоці дівчина захотіла поластитись, прижатись до неї і зігрітися цим теплом. Чоловік обережно погладив її по голові і також посміхнувся.

-Я радий, що ми змогли поговорити... І мені приємно, що заслужив честь дізнатись про твоє життя трохи більше. Зізнатись, вже досить давно я не розповідав нікому щось особисте, а тобі хочеться розказати усе. - він все ж змусив себе прибрати руку і повернутись у власне крісло, але була б його воля, згріб її у руки і не відпускав би більше ні на секунду.

-Дякую за цей вечір... тепер ми стали ще трохи ближче.