Двері кімнати для допитів відкрилися. Наглядач штовхнув худорляву дівчину всередину і наказав сісти за стіл. Закована в кайдани, затримана зробила крок вперед та глибоко вдихнула. Її спіймали за крадіжкою пляшки води в супермаркеті, а ставляться як до прокаженої.

Під пильним поглядом чоловіка в формі Аліна сіла за стіл і поклала руки на холодну поверхню. Її досі мучила спрага.

Хмикнувши, наглядач зачинив камеру.

Аліна залишилася сам на сам зі своїм тьмяним відображенням у дзеркалі Гезелла. Тиша зводила з розуму. Дівчина пірнула в спогади, перемотуючи у зворотному порядку сьогоднішній день. Вона прокинулася десь посеред вулиці, не пам'ятаючи, що трапилось. На одязі вже були підсохлі бурі плями, схожі на плями крові. От тільки тіло не боліло, на шкірі не відчувалось жодної подряпини, що означало: вона не поранена. А потім, трохи прийшовши до тями, запримітила через дорогу невеликий супермаркет і пішла шукати воду. Грошей заплатити за півторачку "Збручанської" не знайшлося, хоча вона обшарила всі кишені. Сподіваючись, що вдасться втекти, дівчина рвонула геть з магазину, але на виході наткнулась на двох патрульних, які щось активно обговорювали. Опасистий охоронець, який ледь перебирав ногами, крикнув:

— Злодійка!

Один із копів, вмить діставши пістолет, зробив попереджувальний постріл в повітря. Аліна, припустивши, що простіше змиритись з безвихідним положенням, аніж отримати кулю в якусь ще потрібну частину тіла, зупинилась.

Дуло пістолета дивилося прямо на неї. Тікати марно. Аліна підняла руки.

— Лягти на землю! Негайно! — наказав поліціянт, який дивився на неї як на божевільну. Мабуть, його збентежила кров на її одязі.

Інший полісмен вже тримав наручники та повільно наближався.

— Глуха, чи що? На землю! — повторив він.

Шалено билось серце. У вухах і справді дзвеніло, але команду почула. Спочатку дівчина повільно опустилася на коліна, а потім лягла на асфальт обличчям вниз. Внутрішній голос шепотів, що вона зробила помилку.

Холодні металічні кільця обхопили зап'ястя. Аліні допомогли піднятися, посадили в патрульний автомобіль і привезли в СІЗО.

Напевно, минула не одна година очікування, поки двері камери знову відкрилися. В приміщення зайшов чоловік років сорока в джинсах, зеленій футболці та вітрівці кольору хакі. Жетон поліцейського на довгому ланцюжку висів на шиї. А слідом за офіцером поріг переступив молодий чорнявий хлопець з пляшкою мінеральної води.

Великими очима Аліна уважно вивчала відвідувачів. Той, що молодший, видався їй знайомим, але то було оманливе відчуття, дежавю, бо вона вперше його бачила. Як і другого чоловіка.

— Павло Гордієнко, — назвався хлопчина. — Ти мене не пам'ятаєш, але то таке… Байдуже. Це Ілля Герасимович, він просто мене супроводжує.

Дівчина перевела недовірливий погляд з одного на іншого. Вона у в'язниці, а ці двоє прийшли ніби на якесь свято: усміхнені та веселі. Що їм від неї потрібно?

— Мені здається, ти хочеш пити.

Паша поставив перед Аліною мінералку та, сівши навпроти, сказав:

— Можеш пити, вона не отруйна.

Схопивши пляшку, Аліна присмокталася до горла як п'явка. Вода текла по підборідді та стікала на шию.

Споглядаючи цю картину, Ілля Герасимович стомлено зітхнув.

— Божевілля якесь! — промовив він. — Мені обов'язково на це дивитись?

— Зачекайте в коридорі.

— Велике-превелике дякую.

В приміщенні їх залишилось двоє.

Аліна випила рівно половину рідини, поки остаточно втамувала спрагу.

— Ти пам'ятаєш, що з тобою трапилося? — поставив нетактовне питання Павло.

Дівчина, закрутивши корка, витерла рукавом губи та нахилилася вперед.

— Нічогісінько. Здається, в мене замість спогадів величезний пробіл.

— Як ти тут опинилася?

— Скоїла злочин.

Паша іронічно посміхнувся:

— Щось серйозне?

Аліна знизила плечима. Вона б заплатила за «Збручанську», якби у неї були гроші. Але в її кишені не знайшлося ні копійки.

— Це кров? — поцікавився Гордієнко. — В тебе на одязі…

— Можливо. Ти знаєш чия вона?

Павло мовчав. Його поведінка здавалася підозрілою, як і іскорки в його очах. Він водив її за носа, знаючи щось важливе про неї, про те, як чиясь кров зіпсувала її одяг, але не поспішав розповідати.

— Хто ти такий? — запитала Аліна. Вони немов грають в збочену гру, і їй потрібно здогадатися які правила.

— Правильне питання — хто ти така?

— І хто?

— Я не можу тут про це говорити. Ти мусиш добровільно піти зі мною, щоб все дізнатись.

Аліна не знала, що і думати. Незнайомець хоче, щоб вона пішла з ним невідомо куди. Це не зовсім безпечно.

— Ти сутенер, чи що? — Вона засміялася, дивлячись йому у вічі. На сутенера він, правда, не дуже змахував.

— Я розробник програми «Фантом», і ти її частина.

Аліна нічого не розуміла, а особливо, що таке «Фантом» і яким боком вона його стосується.

— Тебе звати Аліна Дунаєвська. Ще декілька років назад ти перебувала в комі через кульове поранення в голову. Ти прийшла до тями, тому що моя команда тобі допомогла. Тепер ти працюєш на мене. Ти мій агент.

Аліна давилася сміхом, бо більшої маячні в житті не чула. Цього молодика потрібно терміново відправити в дурдом, де такі вигадки будуть сприймати на ура.

— Знаю, звучить як фантастика, але це правда. Ти нічого не пам'ятаєш, тому що на «Фантом» сьогодні сталася кібератака. Система «обнулилась», а ти, як і інші агенти, втратила пам'ять. Ти ніби, ну… як телефон, який повернули до заводських налаштувань. Ти в крові, тому що на тебе напали, але ти вижила на відміну від нападників.

Аліна нічого не розуміла. Певно, вона надто тупа і, щоб до неї дійшло, треба повторити двічі. Або співрозмовник планує зробити з неї божевільну. Але вона не поведеться на його балачки.

— Агов, Ілля Герасимович, можна мені адвоката?

Паша стиснув губи.

— Тобі не потрібен адвокат. В таких ситуаціях, як ця, я тебе захищаю.

Вставши з-за столу, Аліна схопила стілець та відійшла до стіни.

— Геть! — різко обізвалась вона. — Не знаю, хто ти, але забирайся, поки цілий.

Павло зупинився навпроти. Він був спокійним і намагався проявити терпіння, адже розумів, що Аліні важко прийняти його слова. Він хотів її заспокоїти, але вона була неприступна, як колючий дріт.

Насправді Аліна в цей момент зрощувала химерну надію втекти з СІЗО. Тут їй не допоможуть, а Паша… Він взагалі незрозуміло хто.

— Заспокойся і постав стілець, — попросив він. — Ти вийдеш звідси тільки зі мною.

— Справді?

Аліна замахнулась. Паша відмінно зреагував, схопившись за ніжки, щоб стримати атаку. Аліна крутнула стілець — і Гордієнко через коротку мить опинився на підлозі, виконавши горизонтальний оберт в повітрі. Дівчина застигла на місці, сильно здивувавшись: невже вона настільки сильна, що спроможна когось «завалити»? Якщо чесно, начхати!.. Немає часу про це думати.

Аліна відкинула стілець та побігла до дверей. Вийшовши в коридор, оглянулася, бо позаду Паша почав щось нерозбірливо бурчати, притиснувши пальці лівої руки до вуха. А потім раптово викрикнув:

— Хапайте її!

Біль, який виник в боку, розповзався під шкірою, як метастази. Це відчуття не сплутати з іншими — її вдарили електрошокером. Навколишній простір і предмети почали втрачати чіткі лінії та форми.

Аліна втратила свідомість.

***

Вона прокинулась на софі з оббивкою синій оксамит та дивилась в арочне вікно, яке виходило на скляні верхівки високих будинків міста. Аліна, спостерігаючи за птахами, які виконували круті віражі в повітрі, почула позаду кроки та напружилась. Хтось зупинився і сів у крісло поряд. Дівчина поглянула на Павла.

— На тобі більше немає наручників, — промовив він з неприхованою ніжністю в голосі. — Та ти й сама вже помітила.

Дунаєвська не знала, що відповісти. Можливо, Паша казав правду, що вона всього лише частина його програми. Він не намагається їй нашкодити та спілкується з нею так, неначе вони знайомі сто років. А їй треба бути менш підозрілою, норовливою та не гамселити людей при першій можливості.

Аліна перевернулася на спину, щоб краще бачити співрозмовника.

— Те, що ти мені розповідав, — все правда?

— Так, — Паша кивнув. — Ти працюєш тут. Тобто на мене. Тобто, якось так… — Хлопець посміхнувся, викликавши в підопічної відповідну реакцію. — Тобі потрібно переодягнутися. Я знайду когось, для тебе проведуть екскурсію та допоможуть освоїтися. Ми всі трохи зайняті — виправляємо наслідки вранішньої хакерської атаки. А ще є надія, що сьогодні ми повернемо тобі втрачені спогади.

Здивуванню не було меж.

— Це можливо?

— Звісно.

— Круто! Мені здається, що в мене немає минулого, але тепер буде.

— Воно є в кожного з нас, але радше ми б всі його забули. Тобі й таким, як ти, випав такий шанс.

Гірка посмішка торкнулася губ Паші, коли він підвівся. Дунаєвська теж встала.

— Чудовий краєвид, правда? Ми сьогодні вимушено сюди перебралися.

Ймовірно, їхній переїзд є наслідком вибуху, про який в СІЗО розповідав Павло. Було б добре дізнатися більше про те, чому їхній офіс підірвали, хто це зробив, хто вона така, хто такі «ті, що забули». Стільки запитань і незрозуміло, з чого почати.

Поки Аліна розмірковувала над кількістю прогалин у пам'яті, у двері постукали. Через щілину появилась яскраво-вогняна голова.

— Вітаннячко, — дівчина ще трохи просунулась, — надіюсь, я вам не завадила. У мене суперові новини, ми вже можемо трішки попрацювати з Алінкою.

— Чудово, — з ентузіазмом відреагував Гордієнко. — До речі, це Яцишина Каріна. Оскільки вона сама до нас прийшла, то я довіряю тебе їй.

— Справді? — запитала здивована дівчина. — А прибавку до зарплати якусь мені за це дадуть?

— Ні в якому разі. Ходімо. — Павло рушив в сторону колеги, Дунаєвська рушила слідом.

Рудоволоса вела їх по коридору до ліфта мимо боксів, зроблених з матового скла. Гордієнко вийшов на наступному поверсі, а дівчата спустилися на третій. Каріна відвела Аліну в жіночу роздягальню та показала її особисту шафку. Всередині лежав одяг та всякі дрібниці, які не викликали у власниці жодних асоціацій, ніби належали чужій людині.

— Мобільник, жетон... — промовила Каріна. — А одяг — стандартна уніформа. Вуличний стиль. Вигляд матимеш більш-менш пристойний. Ви просто не повинні виділятися з натовпу. Але якщо не подобається, купиш щось інше. — Аліна розглядала жетон, на якому був напис «Відділ 7». — Знаєш, поки ми тут стоїмо і незрозуміло чого витріщаємось на вміст шафки, час іде… Нам потрібно багато чого зробити.

Дунаєвська згорнула на оберемок одяг та пішла в ванну кімнату. Коли водні процедури завершилися, дівчата відправились до технічної лабораторії, де на Дунаєвську вже чекали. Її попросили притулитися спиною до стінки, яка прийняла горизонтальне положення, перетворившись на стіл, як тільки талію та зап'ястя автоматично обтягнули еластичні стрічки. Після чого на стелі загорівся синіми лініями прозорий диск. Аліна старанно виконувала наказ: дивилась на світло, не моргаючи. В якийсь момент воно засліпило та відчутними променями проникало під шкіру. Дівчину наче паралізувало: вона не могла поворухнути кінцівками, як би завзято не старалась.

Думки наповнилися змістом. Вона щось почала згадувати. Батьків, школу, шкільних друзів, гру на майданчику біля свого будинку. Сонце, клумби бабусі, город бабусі, домашні улюбленці, катання на велосипеді. Перша закоханість. Андрій тільки насміхався над нею і казав, що вона дурепа, яких ще світ не бачив. А потім настала моторошна темнота. Гуркіт, звуки вибухів, земля здригалася та гуділа. Будинок, де вона жила, розбитий вщент. Від нього залишились тільки бетонні блоки та вцілілі віконні рами, які винесла вибухова хвиля. Вертольоти над головою — як рій дупляків, від якого не знайти рятунок. Підвал. Знову сонце, дорога, вона з мамою сидить в автомобілі та плаче, сховавшись обличчям в її шию. Постріли. Крики. Різкий біль, голова, здавалося, розкололась надвоє і щось тепле стікає з чола на щоку. Знову темрява.

Спогади завантажувалися, мов в комп'ютері — відео з Інтернету. Аліна згадала, як вийшла із коми після поранення та складних операцій. На неї дивилися п'ятеро осіб в білих халатах і трохи поодаль стояв Паша. На вигляд йому було років вісімнадцять, можливо дев'ятнадцять. Ще зовсім зелений.

Світло погасло. Аліна не моргала ще декілька секунд, а потім прийшла в себе. Спогади виникали хаотично, але вона зрозуміла те, що Гордієнко її врятував, чи, принаймні, був до цього причетний. Коли їй виповнилося дванадцять, почалась війна. Її сім'я намагалася вибратися з облоги, але машину, якою вони виїжджали з міста, вмить зрешетили. Одна з куль потрапила їй в голову. До нормальної життєдіяльності дівчина повернулася лише через пару років. От тільки питання в тому, чи були шанси залишитись такою, як інші люди? Що з нею зробили? В кого її перетворили, що зараз вона здатна отримувати інформацію невербально та безконтактно, як телефон — через блютуз якийсь файл?

Щоб одержати відповіді на гострі питання, потрібно було ще багато чого згадати. Але Каріна вже підійшла з сумним повідомленням, що більше спогадів вони не встигли створити, не вистачило часу. Та і таких, як Аліна, хоч греблю гати, а команда Яцишиної налічує всього лише п'ятьох спеціалістів.

— Головне, ти згадала себе, — сказала Каріна з оптимізмом в голосі, коли Аліна спустилася зі столу. Неконтрольована злість пропалила наскрізь, бо все важливе залишилось без пояснень.

— Що таке «Фантом»?

— Це програма, яку створив Павло багато років назад. Жартуючи, ми називаємо її «Залізний купол». Охоплює всю територію України, але в кожній області є окрема штаб-квартира. Ходімо звідси, тут трішки холодно. У мене вже мурашки по всьому тілу.

Аліна зміряла Каріну оцінюючим поглядом, бо та мала такий вигляд, немов пошкодувала, що не створила більше спогадів і тепер змушена все пояснювати.

Яцишина привела її в приміщення з незрозумілим циліндричним приладом посередині, навколо якого створювали квадрат чотири темні кулі з мілкими виїмками.

Каріна зачинила всі двері, які вели в інші приміщення де за комп'ютерами працювали незнайомці. Дівчата поринули в напівтемряву, зупинившись в протилежних кутках. Каріна натиснула кнопку на сенсорному пульті, який направила в сторону проєктора. В приладі щось клацнуло.

— Ще коли тривала війна і до перемоги залишалося кілька місяців, Паша вигадав «Фантом», — почала свою розповідь Яцишина. — Ми всі тоді мріяли про те, щоб створили щось таке, за допомогою чого могли б повернутися в минуле та попередити війну. Чи будь-які інші трагічні події. Правда, тоді це були лише наївні фантазії, які ніяк не могли стати реальністю. Але Павлові це вдалося. «Фантом» працює за допомогою камер відеоспостереження та щільно розміщених на певній території спеціальних проєкторів. Камери щомиті передають нам актуальну і детальну картинку місцевості, а проєктори створюють матеріальний фантом людини, яка прагне повернутися в часі.

Такої кількості розумних слів Аліна вже давно не чула. Щоб зрозуміти їх значення, знадобиться хоч невелика, але перерва. Дівчина спробувала уявити, як це все працює, але «фантомне переміщення», яке ще є і фізично відчутне, насправді збило її з толку.

— Шкода, звісно, — продовжила Каріна, — але ми не можемо повернутися в довоєнні часи, тому що тоді не існувало наших камер та проєкторів. Втім, фантомне переміщення в часі та просторі можливе лише до моменту, коли запрацювала система.

Яцишина провела пальцем по поверхні пульта — в повітря здійнялися червоні лінії, які намалювали Ocean Plaza на вулиці Антоновича та сусідні будинки. Рудоволоса знову щось натиснула — проєкція змістилася, і Аліна дивилась на потік людей: хтось спускався в метро, хтось спішив на зупинки, а хтось просто прогулювався. Серед цього хаосу в величезному заторі застрягли автомобілі та маршрутки. Каріна показала місце, де зіткнулися «мерседес» та «тойота».

— В режимі реального часу, — сповістила дівчина.

— Я можу зараз переміститись в просторі та часі, щоб попередити аварію? — поцікавилась Аліна.

— Так. Але тоді потрібно під'єднатися до нашої мережі.

— Що зі мною відбуватиметься?

— Ти будеш балансувати між дійсністю та минулим, коли твоя свідомість переміститься в інше твоє тіло, яке буде створене там нашими приладами.

Аліна почала дещо розуміти про всі їхні ілюзорні подорожі в часі. От тільки тепер виникає питання, якщо вона може, наприклад, попередити аварію на Антоновича, то чому колеги Паші не можуть запобігати знищенню їхнього офісу і хакерські атаки?

— Я знаю про що ти думаєш, — промовила Яцишина. — Майбутня ти вже поверталася в часі, щоб запобігти вибуху, але цього не сталося. Ти розбиралася з посіпаками підривника, щоб врятувати себе нинішню. Це було нашим пріоритетом.

Проєкція вулиці Антоновича розчинилась в повітрі. Натомість виникла голограма людини, яка стояла до Аліни спиною. Одягнений в довгий плащ, сутулою постаттю він нагадував Джокера із фільму Крістофера Нолана. Проєкція почала крутитися, як балерина з музичної скриньки, і Дунаєвська змогла побачити вилицювате обличчя чоловіка, який тримав гвинтівку Форт-221, український «Тавор».

— Це Станіслав Фадєєв, — назвала ім'я Каріна. — Родом із Харківської області, завербований ФСБ відразу після закінчення війни. У перспективі найвідоміший у світі хакер та терорист. Нині через нього ми втратили замовлення на «Фантом» від Туреччини, бо вони, попри сувору засекреченість, дізналися, що Фадєєв і ФСБ в майбутньому контролює програму.

— Яким чином йому це вдалося?

— Вбивши нас всіх. На жаль, ми розглядаємо цей варіант, як найбільш логічний. Сьогодні Фадєєв знищив п'ятьох наших агентів, поки ті після «збою» були розгублені та беззахисні. Декого ми встигли евакуювати, але на інших досі триває полювання.

— Як перешкодити Фадєєву? — запитала Аліна. Вона все думала, що десь в цю хвилину поплічники цього виродка вбивають когось.

— Наша ціль — нинішній Станіслав. Він вислизає з наших рук, тому що йому допомагають його ж численні фантоми. А ще він знає, як пересуватися по місту, щоб не потрапити у поле зору наших камер. Ця інформація теж надходить із майбутнього.

— Майбутнє ще можна змінити, знищивши наймолодшу копію Фадєєва.

— Так, — погодилась Каріна. — Коли вбиваєш фантомну проєкцію, гине й тіло. Але краще оригінал.

— Тоді чому ми досі тут?

— Ти впевнена, що готова працювати? — Яцишина скривилась, немов з'їла шматок лимона.

— Я в порядку, — рішуче відповіла Аліна, відчуваючи, що може бути корисною та врятувати чиєсь життя, чи, навіть, запобігти ще одній окупації України. — Якщо Фадєєв контролює «Фантом», то контролює всю країну?

Каріна кивнула, погоджуючись:

— Це щось типу цифрової служби безпеки. Ми думаємо, що в «неньки» темне майбутнє, хоча Паша створив програму виключно з метою захисту нашої батьківщини. Нам вже вдалося попередити пару десятків ракетних обстрілів, теракти, і, навіть, заворушення, які провокували спецслужби ворога. Я вже мовчу про незначні злочини: вбивство та надзвичайні події.

— Що, якщо просто вимкнути «Фантом», аби виграти час та вбити Фадєєва?

— Ми боїмось, що ФСБ може скористатися моментом та втілити свої задуми, а ми не матимемо змоги відправити наших агентів в минуле, щоб їм перешкодити, бо прилади в той час не працювали.

— Значить, нам потрібно все виправити та розібратися з тими, хто ускладнює наше життя. — Аліна посміхнулася: ще не було такого, щоб зло перемогло добро.

Яцишина вимкнула проєктор й, увімкнувши світло, промовила:

— Так. Росіяни ніяк не можуть вгамуватися. А Фадєєв... просто ще один зрадник, якого ми колись, — дівчина схрестила вказівний та середній пальці, — нокаутуємо. Добре, ходімо!

***

— Ти відновилася тільки частково, — сказав Гордієнко, зупинившись у дверному отворі жіночої роздягальні. Виглядав він засмученим та трохи стурбованим, ніби його гризло недобре передчуття.

Дунаєвська одягла бронежилет, а пістолет засунула в кобуру.

— Зі мною все гаразд.

— Вважай, що попередив, — Паша підняв руки, показуючи, що не має наміру сперечатися. — Я вважаю, що Фадєєв намагається відвернути нашу увагу від того, що планує зробити.

Аліна закрила шафку та попрямувала до виходу.

— І що ж він планує? — запитала дівчина, зупинившись перед Пашею.

— Йому потрібно встановити прилади для проєкції в цій будівлі, щоб дати змогу ФСБшникам переміститися сюди та прибрати всіх нас.

— Цього не станеться, якщо ми врятуємо якнайбільше агентів. Вони стануть на твій захист. Мені чомусь здається, що ти потрібен йому найбільше.

— Можливо.

— Кімната нагорі, де я прокинулася… Ти там живеш?

Хлопець схилив голову, немов соромився дивитися в очі співрозмовниці.

— Я не виходжу на вулицю подихати свіжим повітрям, не гуляю містом, не вечеряю в ресторанах, не ходжу в кіно, бо Фадєєв не пропустить момент. Я тут живу.

— Розумію. Але ж ти забирав мене з СІЗО. Як ти зміг туди дістатися і повернутися цілим та неушкодженим?

— З охороною як в президента, — відмахнувся він. — Знаючи тебе, боявся, що ти там з усіх зробиш фарш. Так що... ризикнув.

Аліна засміялася.

— Жартуєш. Скажи, що жартуєш!

— Ні. Ти б позвертала їм в'язи.

Дунаєвській стало не до сміху. Паша говорив так, ніби вона дійсно бездушна машина для вбивства.

Каріна сформувала команду, яка мала перевірити ситуацію біля станції метро «Палац «Україна». Звідти надходили тривожні новини — в поліцію зателефонували очевидці зі скаргами на звуки схожі на постріли.

Ілля Герасимович не дуже зрадів дзвінку Каріни, але все ж погодився супроводжувати Аліну та інших до місця злочину, бо бажав ще хоч раз сісти за кермо джипа від Anchora Motor. Він вважав витвір компанії справжнім дорожнім монстром. Броньований, на масивних колесах, максимально обтічної форми, тоноване бічне скло, матове чорне, як ніч, покриття — авто з кінофільму про далеке майбутнє, яке дійсно вражає. Полісмен тішився як дитя, коли йому довіряли цю машину. Ха-ха, не тільки спецпідрозділи та СБУ їздять на таких, а і він! Ну і нічого, що таке щастя випадає раз на півроку.

— Хочеш цукерочку? — запитав Ілля Герасимович в Аліни, яка сиділа поруч, та дістав з кишені м'ятний льодяник. — «Рошенка» Порошенка.

Дунаєвська посміхнулась: Ілля Герасимович, попри всю серйозність, дотепний дядько.

— Хм, ну як хочеш…

Вони обігнали два поліцейські патрулі, які теж взяли курс до місця пригоди.

— Зупиніться перед відділенням банку, — попросила дівчина.

Попереду на проїжджій частині стояли відкриті навстіж покинуті авто. Маневруючи, Ілля Герасимович з'їхав на обочину і посигналив, щоб зіваки та перехожі зійшли з їхнього шляху. Та і взагалі, якого дідька вони тут зібралися? Це безкоштовний кінопоказ, чи що?

Люди розступилися після сигналу, позашляховик проїхався по тротуару та загальмував. Аліна вийшла з авто. Броваренко Дмитро та Шинкаренко Євген на іншому джипі протиснулись між поліцейськими, — які взяли місце злочину в кільце, — щоб проїхати трохи ближче до чорного «мерседеса».

Женя та Дмитро, як зрозуміла Аліна, ветерани російсько-української війни. І працювали на Павла по тій же самій причині, що і вона: тяжко поранені, вони не мали жодних шансів на життя. Але їх поставили на ноги, і тепер вони віддають данину своєму рятувальнику.

Дунаєвська зупинилась в тіні дерева, не зводячи очей з авто бізнес-класу. Із салону головою вниз вивалився розстріляний чоловік в діловому костюмі. Ноги знаходились на задньому сидінні, але от верхня частина тіла лежала на землі. Половина мізків розтеклася червоним німбом навколо шиї.

— Дипломат якийсь, — припустив Ілля Герасимович. — Мабуть, його супроводжували наші хлопці.

Притискаючи до грудей штурмові гвинтівки Форт-221, точно статуї, прямо навпроти Палацу «Україна» стояли люди в темній амуніції з масками на обличчях схожими на ті, що одягали грабіжники на початку фільму «Сутичка» тисяча дев'ятсот дев'яносто п'ятого року випуску.

Причаївшись за дверцятами джипа, Женя та Дмитро тримали злочинців на мушці.

Аліна дістала пістолет і, глянувши на нього, спитала в Іллі Герасимовича:

— А чого це в нас якісь пукавки? Вони, напевно, ще й желейками стріляють.

Ілля Герасимович роздратовано прицмокнув:

— «Шаленими бджілками». Тобі заборонили користуватися чимось більшим за пістолет, щоб уникнути руйнувань та збитків. Паша вже втомився виплачувати компенсації державі. І ствол треба випробувати, перш ніж робити висновки.

— Чудово, — ображено буркнула Дунаєвська. — Прекрасно! Значить, працюватимемо тим, що є. В мене знову питання. Якщо ці, що стовбичать посеред дороги, просто відвертають увагу, тоді де наші агенти?

— Логічне запитання.

Аліна доторкнулася до вуха, де був навушник. Каріна ще не виходила на зв'язок.

— Агов, ви, — промовила Дунаєвська, звертаючись до Яцишиної, — переглядайте свої камери та знайдіть наших людей. — Відповіді не було. — Ви взагалі мене чуєте?

Аліна вийшла на проїжджу частину, оглядаючись навколо. Нові скляні будинки, які виросли після війни, значно видозмінили місто. Але іноді такі зміни тільки на краще. Дунаєвська поглянула на Палац «Україна», який зостався майже таким, як і був, а потім перевела погляд на автомобілі поліцейських, на злочинців… І ті раптом стали невидимками. Просто розчинилися в повітрі як дим. Народ отетерів, як і сама Аліна. Вона пішла на це завдання, щоб побачити, як працює «Фантом», але такого не очікувала.

— Як чути? — на зв'язок вийшла Яцишина. — Бачу, вони зникли.

Аліна звернула увагу на високі сріблясті трикутні призми вздовж вулиці, які світилися вертикальними та горизонтальними прямими лініями.

— Я теж бачу, що вони зникли.

— Це були ФСБшники з майбутнього і вони всього лише перемістилися в просторі. Наші люди зараз в «Торонто». Візьми курс на сьому годину. Ви, хлопці, теж.

Дунаєвська повернулася і в метрах тридцяти запримітила темну вивіску з англомовним написом. Очевидно, в тій будівлі й знаходився ресторанчик.

— Женю, — промовила Яцишина, — прикрий Аліну.

— Прийняв, — відповів Шинкаренко.

Вони мчали по вулиці так, ніби в них підгоріли хвости.

Розгублені поліцейські дивились їм услід, нічого не розуміючи.

— Надіюсь, агенти живі, — продовжила Яцишина.

Аліна вже наближалась до входу, коли перед нею виріс фантом. Він швидко став схожим на справжню людину і навіть не просвічувався наскрізь, як голограма.

— Обережно! — крикнув позаду Євген. Та Аліна не розгубилась і двічі вистрелила в шию ворога. Кров бризнула фонтаном, противник впав на асфальт.

Дунаєвська повільно підійшла та відштовхнула ногою трохи далі від убитого зброю. Вона хотіла побачити обличчя ворога. То був Стас? Його проєкція? Присівши, Аліна зняла маску. Як вона зрозуміла, Станіслав блондин, а перед нею лежав якийсь бородатий брюнет, на обличчі якого миготіли телевізійні різноколірні брижі. Разом з амуніцією та зброєю тіло повільно зникало…

Євген поклав руку на плече Аліни. Вона підвелася. Завдання ще не виконано. Швидше за все колеги вже мертві, але їх все одно потрібно забрати, а фантоми — знищити.

Дунаєвська з Шинкаренко зайшли в ресторанчик. Зразу при виході знаходились двері в технічне приміщення, Аліна заглянула всередину — нікого. Євген увійшов до зали: між столиками справа лежав молодий хлопчина, на білій сорочці якого — кров, поруч — таця та розбиті стакани. Женя перевірив пульс, але нічого не сказав.

— Так, — пролунав у навушнику голос Каріни, — він випадкова жертва. Там крім наших більше нікого.

Аліна пройшла між рядами, щоб побачити: біля барної стійки в напівсидячому положенні та з опущеними головами лежали тіла трьох чоловіків. Вона зробила крок вперед, але вмить на шляху до них виріс точно такий фантом, якого вона вбила на вулиці. А за ним — ще дві його копії.

Не довго думаючи, швидким рухом ноги Аліна перекинула стіл та вдарила по ньому як футболіст. Поки стіл летів в противників, вона навмання зробила півтора десятка пострілів. Дерев'яний круг розлетівся на друзки, а фантоми рухнули точно підкошені. Схоже, забути можна що завгодно, але те, що тече по венах, закарбовується під шкірою назавжди. Виробляється, як рефлекси.

Шинкаренко заціпенів з широко відкритими очима. Аліна подарувала йому коротку посмішку — і лише тоді він поворухнувся.

Вони побігли до барної стійки. Євген кинувся до побратимів, а Дунаєвська звернула увагу на невелику сріблясту трикутну призму на стійці. Мабуть, це про ці прилади казала Яцишина, що генерують фантом. Аліна стукнула по призмі з надією, що та вимкнеться, але нічого не сталося. Вірогідно, їх вимикають іншими методом. В будь-якому випадку, ці штуки в громадських місцях краще не зберігати, подумала дівчина.

Агенти були живі, але дехто знаходився на межі життя і смерті. Каріна викликала медиків — їм надали першу медичну допомогу та відвезли до лікарні.

Не пройшло і пів години, як Каріна відправила команду на інше завдання.

***

Ніч виявилась безсонною. Аліна лежала, вдивляючись у стелю. Через стіну знаходилась кімната Паші, а далі — кухня. Дівчина відчула смак кави у роті та пекуче бажання випити хоч одну чашку.

Натягнувши джинси та футболку та зібравши волосся на потилиці крабиком, щоб не заважало, вона вийшла в коридор та навшпиньках прокралася на кухню. Увімкнула кавоварку, а потім примостилася на підвіконні з чашкою лате в руках. За вікном почало світати, але через будинок навпроти вона не могла спостерігати за тим, як піднімається сонце.

Через декілька хвилин спокій порушив Паша. Але він мовчав, допоки не всівся пити каву на диван.

— Нічне місто виглядає по-іншому, — промовив хлопчина, увімкнувши комп'ютер на столику.

— Майже, як Токіо в кіберпанк фільмах, — погодилась Аліна, але Київ з Токіо ще зарано порівнювати. — Anchora — твоя?

Гордієнко жестом показав, що Anchora знаходиться в цій будівлі.

— Коли мені повернуть решту спогадів?

Та Павло не відповідав. В цей момент він під'єднався до зовнішніх камер відеоспостереження, щоб побачити: до входу наближався Стас Фадєєв з величезним саквояжем за спиною і зброєю в руках. Поруч із ним — один за одним — виникали фантоми в прозорих пластикових масках на обличчях, теж з вантажем та автоматами.

Периферичним зором Аліна помітила, як в будинку навпроти вилетіла шибка, а потім щось з'явилося в повітрі та летіло прямо в неї. Скло з вікон посипалося майже на кожному поверсі.

Недовго думаючи, Аліна кинулась до Паші, щоб затягнути його за спинку дивана. Вікно кухні розбилося, граната пролетіла через всю кімнату та потрапила в коридор — вибух! Дунаєвська пригорнулася до Гордієнка, ніби могла заслонити його собою.

Аліна підняла голову — в приміщенні крім них нікого не було.

Вони встали, прислухаючись до тихих вибухів на вулиці — хтось обстрілював будівлю?

— Їх надто багато, — промовив Паша.

— Що вони роблять?

— Намагаються знищити все, що мені дороге.

На підлогу, влетівши через вікно, впав довгий трикутний предмет. Дунаєвська зрозуміла, що проєкція Фадєєва може постати перед будь-якої миті.

***

Оригінальний Фадєєв ніс призми, бо в Anchora на них діяла заборона, а без цих кусків металу фантоми не могли з'явитися у будівлі. Гордієнко надто жалюгідний, щоб зіштовхнутися з сильним ворогом, тобто з ним і його майбутніми спільниками.

Стас вистрелив у вхідні двері й увійшов до вестибюля, крокуючи по шматочках скла, які хрустіли під ногами як картопляні чипси. Із сумки він дістав призму та поставив на натерту до блиску підлогу. Проєкції з вулиці змогли увійти до приміщення. Фадєєв цокнув язиком, подумавши, що ці гангстери з майбутнього без нього нічого не варті. І якщо він не виконає завдання: розмістити призми на кожному поверсі, щоб він майбутній міг вільно пересуватися між поверхами, — то нічого не відбудеться. Він нинішній є головним гравцем в цій грі, він — найбільша риба у ставку. Можливо, Anchora змінила світ, та він стане тим, хто буде цим світом правити. Він, і ніхто інший, контролюватиме «Фантом». От тільки як розібратися з ФСБ? Вони й кроку без інструкцій не дають ступити. Великий Брат спостерігає…

Двері ліфта відкрилися. Побачивши охоронця, Стас випустив у вусатого декілька куль. Потім витягнув труп із ліфта та піднявся на другий поверх, де було тихо як в танку.

Серце Фадєєва причаїлось в лабетах лихого передчуття.

— Щось не так… — мугикав він собі під ніс. — Ні одної живої душі. Де вони всі сидять? Хтось же має працювати!

Але він все одно продовжив виконувати покладену на його плечі місію, щоб швидше піти у своїх справах. Всю брудну роботу зробить його фантом.

Фадєєв просунувся ще на декілька поверхів. Проєкції, що його супроводжували, тільки й встигали передавати сумки з приладами.

Стас потрапив до технічного приміщення, де зручно розмістився в кріслі, заклавши ноги на стіл, та дивився на монітори. Збудливе відчуття перемоги розлилось по тілу, коли він побачив Пашу Гордієнка на мушці у себе майбутнього. «Боже, який я крутий!», — подумав Фадєєв. Стас залюбки подивився б чим закінчиться сутичка, але звернув увагу на екран, де транслювалися події з першого поверху.

Там залишилось декілька його поплічників, які, по ідеї, мали охороняти периметр. Всі надії Фадєєва захопити Anchora сьогодні розсипалися в прах, коли за спинами гостей з майбутнього у залі виникла ще одна проєкція. Стас подавився слиною, коли за менш ніж секунду чоловіки в масках отримали по порції свинцю.

— Чорт! Кляте дівчисько встигає тут і там! — Фадєєв рвонув до виходу, забувши про вантаж. Він ще знайде спосіб, як стати за кермо «Фантома», а зараз, поки живий, треба робити ноги.

***

Аліна все дивилась на призму, сподіваючись придумати, як позбутися цієї штуковини. Розумним рішенням було б просто викинути її в вікно, але, як тільки вона зробить крок, Фадєєв застрелить Павла.

— Навіть не сподівайся! — попередив Стас, ніби прочитав її думки. — Я довго йшов до цього, щоб дозволити тобі зруйнувати все. — Він перевів погляд на Гордієнка: — Навіщо ти створив цю програму, розумник? Ти думав, що допоможеш країні вистояти? Насправді, ти полегшив наше завдання.

— Тобі не зрозуміти, — відповів Павло.

— А ти спробуй поясни! В недалекому майбутньому політична карта змінилася і частково це сталося завдяки тобі.

— Ще не все втрачено, — спокійно промовив Паша.

— А ти оптиміст, розумник, — процідив Фадєєв, посміхнувшись кутиком губ. — Але нам потрібно прощатися!

Глибоко дихаючи, Фадєєв зняв з запобіжника пістолет. А потім натиснув на курок.

В цю мить Гордієнко зник і з'явився позаду Стаса, обхопивши його шию руками. Аліна намагалась зрозуміти, що трапилося. Паша теж фантом? Схоже що так!

Дунаєвська перестрибнула через диван, ногою з розвороту вибила з руки Фадєєва пістолет. Фадєєв здав назад — Паша, вдарившись об стіну, послабив хват. В цей момент за Дунаєвською виникла ще одна копія Стаса, яка схопила її та потягла в коридор.

Станіслав відчув себе трішки вільніше. Вдарив ліктем Пашу в правий бік, той зігнувся від болю. Стас розвернувся та поцілив в Гордієнка кулаком.

— Ти не в тій фізичній формі, щоб перемогти мене, — сказав Фадєєв та, схопивши мертвою хваткою Павла, потягнув того до вікна. — Скажи бувай, розумник. Хоча — стоп! — не такий ти вже й розумник.

Стас завдав удар ногою в корпус. Паша вилетів у вікно як торпеда та, пролетівши декілька поверхів вниз, розчинився в повітрі.

— Дідько! — вилаявся Стас. Схоже, цей ботан невмирущий, що вже не роби.

Гаразд, із Пашею він розбереться трішки пізніше, на черзі лахудра Дунаєвська. Вона дістала не менше ботана. Стас повернувся та зустрівся поглядом з Пашею, який навів на Фадєєва пістолет.

— Розумником бути крутіше ніж безмозким зрадником, — промовив Гордієнко, тримаючись лівою рукою за бік, та вистрелив. Повні страху очі Фадєєва оскляніли. Покрита брижами верхня частина тіла поступово стала невидимою, а потім фантом зник.

Паша повернувся у своє фізичне тіло.

Як тільки ще одна проєкція Стаса витягнула Аліну в коридор, дівчина почала брикатися. Намагаючись задушити, противник тягнув її до ліфта, аби  зіштовхнути в шахту. Дунаєвська, попри залізну хватку, не здавалася. Її права нога опинилась за правою ногою противника. Дівчина трішки нагнулась, спробувавши відновити рівновагу, та підчепила ворога, який впав на підлогу.

Аліна хватала ротом повітря так, ніби ніколи не дихала. Прийшовши в себе, вона поглянула на двері кухні та рушила в її напрямку. Але якась невидима сила змусила її заніміти на півдорозі. Тіло розривалось зсередини, але найбільшому тиску піддалася голова.

Зібравши волю в кулак, Аліна розвернулась і впала на підлогу. Стас теж лежав, але з витягнутою поперед себе рукою, на яку була надіта темна рукавичка зі сріблястими вставками.

Головою вперед Аліна ковзнула по полу і зупинилась лише тоді, коли кінчики пальців Стаса торкнулися її волосся. Дунаєвська завмерла в позі ембріона. Щось відбувалося з мозком, хтось немов розрізав голову з середини. Очі сльозилися та боліли так, ніби вилазили з орбіт. З носа та вух потекла кров.

— Бачиш, що вони з тобою зробили? — єхидно запитав Фадєєв. — Твій улюблений Гордієнко начинив тебе залізом і чіпами, ніби ти японський девайс, і надав мені можливість керувати твоїм тілом моїм простим винаходом. Правда, якщо забрати те все з тебе, ти не протягнеш і хвилини, але все одно… Ти більше не людина. Ти тупа машина, яка в майбутньому навіть виконувала мої завдання. Правда до тих пір, поки я не знищив тебе. Я от думаю, а чи не вбити тебе зараз? Створиш менше проблем.

Шум у вухах ледь дозволив почути Аліні, як зі звуком відкрилися двері ліфта та чиїсь тихі кроки. А потім прозвучав постріл, який загострив біль. Дунаєвська закричала, обхопивши голову руками.

Хтось в темному одязі присів поруч та повернув її на спину.

— Фадєєва не має, тобі зараз стане легше, — прозвучав її голос, і силует з дурною зачіскою дуже нагадував її саму. Дунаєвська придивлялася, але через сліпуче світло в коридорі змогла лише розпізнати таку, як і в неї робу. — До речі, лікарняного тобі не дадуть.

***

Близько десятої вечора оригінальний Стас Фадєєв був помічений камерами відеоспостереження біля не примітної хатинки в селі Щасливе Бориспільського району. Він сів у чорний «ніссан». Згодом Каріна сповістила, що Фадєєв перетнув Київ та пересувається Житомирською трасою.

Через незначний проміжок часу Фадєєв з'їхав на ґрунтову дорогу біля села Стоянка. Рухався в північному напрямку вздовж річки Ірпінь, згодом знову повернув направо: туди, де знаходилися земельні володіння компанії Anchora.

Увімкнувши режим маскування, Аліна їхала позаду. Джип був практично невидимим, тому Фадєєв не здогадувався, що за ним хвіст.

Одна з численних спроб Яцишиної заманити Стаса у пастку нарешті спрацювала. З підконтрольних ФСБ джерел нібито стався витік інформації щодо місця перебування Гордієнка Павла. І Фадєєв, на щастя, вирішив скористатися моментом.

На обгородженій колючим дротом території, де побудовані довжелезні багатоповерхові ангари, і справді знаходився Паша, а також інші працівники. Хмарочос був настільки пошкоджений, що його в найближчому майбутньому мають демонтувати.

Позашляховик Фадєєва зніс ворота та, проїхавши кілька метрів, зупинився у світлі ліхтарів. Стас вийшов з автомобіля та підійшов до багажника.

В цей момент, вимкнувши режим маскування, на територію заїхала Аліна. Вона не мала наміру зупинятися. Почувши шум мотора, Фадєєв обернувся і фари машини, яка неслась просто на нього, засліпили його. Він закрив руками обличчя, ніби хотів врятуватися, та раптом усвідомив, що це кінець. Він виявився дурнем, якого ще світ не бачив, а міг стати його володарем.

Аліна вдарила по гальмах тільки перед зіткненням, щоб з одного Фадєєва не отримати дві його частини. З точки зору Дунаєвської удар виявився не дуже сильним, але коли вона здала назад, Фадєєв без свідомості впав на землю. Вона вийшла та зупинилась перед ним, перевірила пульс.

— А стільки мороки було! — промовила дівчина та заглянула в багажник «ніссана», де знайшла гранатомет «Карл Густав», сумку з боєприпасами — очевидно, Стас хотів все тут зрівняти з землею — та сумку з призмами.

Глибоко вдихнувши, Дунаєвська зачинила багажник.

— Все закінчилося, — промовив Паша. Він стояв в кроці від неї, а двоє агентів вже вкладали тіло Фадєєва в поліетиленовий мішок.

— Може, звернутися в поліцію? — запитала Аліна. Вона знала, що для Фадєєва вже приготовлена могила десь недалеко у лісі, і відчувала докори сумління, бо вчинила злочин. На цій землі розташований один із дата-центрів «Фантома», і програма, як ім'я її розробника, не повинні фігурувати у скандалах. А скандал би розгорівся не на жарт. Стас був зрадником і злочинцем, але за холоднокровне вбивство ще ніхто нікого по плечу не поплескав.

Гордієнко підійшов до Аліни та обійняв її, щоб хоч якось втішити.

— Все це неправильно, але так і має бути.

— Мабуть...

— Йдемо в середину, тобі ще потрібно повернутися в минуле, щоб двічі врятувати свій зад.

— Тільки після того, як отримаю відповідь: яким чином твій фантом опинилися на кухні, коли там не було проєктора?

— Здається, ти не дуже уважна…