Мікрохвильова піч у будиночку Мері гуде. А це означає, що мій робочий день закінчився п'ять хвилин тому, і я чекаю поки розігріються булочки для мого замовлення.

— Тобі з чим? — запитує дівчина.

Розсіяним поглядом дивлюся на вивіску із цінами, бачачи лише розмиті символи. Мері щось каже, я її майже не чую. Все ще не можу повірити, що Сем має дівчину; вони житимуть довго і щасливо, допоки склероз їх не розлучить. А я... Кому потрібна я?

— З чим тобі? — перепитує Мері. Я здригаюся від її крику.

— З гірчицею, — відповідаю я. — Ні, не хочу з гірчицею, вона була вчора. Побільше соусу і овочів, будь ласка! — жваво поправляю я.

— Пізно, — зітхає продавчиня. — Я вже вичавила туди гірчицю.

— Тоді ще другий роби.

Мері зітхає і знову включає мікрохвильову піч.

— У тебе щось сталося? В тебе такий вигляд…

— Все гаразд.

— Справді?

— Так, більш-менш. Не бери в голову, просто втомилася.

— Мм.. Зрозуміло, ага… Справи сердечні.

— Не зовсім.

— О'кей, не хочеш — не кажи. Але якщо тобі треба, ти можеш зі мною поговорити. Завернути з собою?

Я цинічно ігнорую її пропозицію поговорити. Мері не мій психолог і не близька подруга. І про Сема я не готова згадувати лишній раз. Хочу п'ять хвилин побути у спокої і ні про кого не думати.

— Угу, — киваю я.

— І гарячого агента?

— Угу.

Мері дає мені два теплі картонні лотки з хот-догами і стаканчик з гарячою кавою.

— Смачного! — усміхається дівчина, отримуючи гроші.

Намагаючись не впустити пакунки і не пролити каву, поспішаю до автобуса. Встигаю заскочити в останній момент, сідаю на місце біля вікна у четвертому ряду. Автобус знову порожній. І він відвозить мене на останню зупинку. На безлюдний берег холодного океану.

Знаходжу найбільший камінь, вилізаю на нього і сідаю. Відкриваю перший лоток, принюхуюсь. Швидко з'їдаю один хот-дог, потім другий. І запиваю це все майже холодною кавою.

Скільки б я не проводила часу біля берега океану, не зустріла жодної людини. Можливо, відпочивальники приходять сюди вранці, можливо, хтось бігає по алеї неподалік. Але в більшості випадків люди уникають подібних місць. Напевно, бояться знайти себе самотніми і нікому не потрібними. Бояться подивитися правді у вічі.

Хочеш жити, хочеш, щоб тебе пам'ятали — ти повинен обходити безлюдні місця десятою дорогою і весь час знаходитися у компанії.

Холодний вітер куйовдить волосся, січе в обличчя і пробирає до кісток. Хвилі з шумом розбиваються об скелі — до мене долітають бризки. І усвідомлення, що це місце чудове.

Заплющую очі і вдихаю якомога глибше. Сумні думки лізуть у голову, пригнічуючи настрій. Складно не думати про вічне, коли дивишся на океан.

Не знаю, чи я доживу до завтрашнього дня. Чи повернуся сюди... Що, коли остання людина, яка пам'ятала мене весь цей час, думала про мене весь цей час, втратить пам'ять? Дивно, але мені не страшно. Я не боюся померти. Вже давно не боюсь. Чіплятися за життя — безглуздо. До того ж я не маю нічого, що мені не хотілося б відпустити.

Інші люди знаходять друзів, створюють сім'ї, народжують дітей. Для того, щоб хтось їх пам'ятав. І, можливо, через велике кохання.

У мене ніколи не буде сім'ї. І в мене ніколи не буде чогось вартісного. Але впевнена в одному: я помру на самоті. Як більшість. Будь-яке людське життя чекає поразка, нищівна і неминуча, наче захід сонця наприкінці дня. Моя поразка полягає в іншому: я тягну нікчемне життя, проживаю порожні дні — ні сенсу, ні радості, ні щасливих спогадів. А загалом, що означає бути людиною? Це означає бути вічно самотнім і роздертим всередині, бути забутим і постійно, дивлячись на зоряне небо, ставити одне і те саме питання: "Ну, коли, чорт забирай, все закінчиться? Коли все закінчиться?". Я втомилася! Дуже втомилася шукати сили, щоби жити далі.

Взявши порожні упаковки та стаканчик, спускаюся.

Ноги вязнуть у піску. Я йду вздовж узбережжя, воно здається нескінченним. Воно залишиться після мене. Я піду, а воно не зникне. Можливо, воно вічне. Океан залишиться, а я помру. Може, колись він висохне. Але цього не побачу. Кажуть, що за мільйони років вибухне сонце. Як не дивно, але цього я також не побачу. Як багато речей та подій відбудуться після моєї смерті! І вони не матимуть до мене жодного стосунку.

Життя та смерть йдуть нога в ногу. Але смерть завжди на крок попереду.

Через мільйони років ніхто не знатиме, що я жила. Я піду безслідно. Назавжди. Безповоротно. І ніхто не питатиме, чи була така — Мікаела Вілкерсон? Тому що ніхто не пам'ятатиме про мене. І це дивно. Спочатку я зникну з чиєїсь пам'яті, а потім моє обличчя зникне з усіх фотографій. Від мене не залишиться навіть тіні. Нічого.

Вже пізно ввечері повертаюсь додому. Нарешті, у вікнах будинків горить світло. За фіранками миготять людські постаті. До мене долинає сміх дітей. Їх ще нічого не гризе. У їхніх серцях ще немає жодного отруйного хробака.

Мій погляд затримується на самому похмурому будинку вулиці — на будинку містера Вудкінса. Бежева фарба облупилася так, що, здається, дошки вкрилися кислотними плямами. Газон заріс бур'янами. Вікна перекосились.

Щовечора містер Вудкінс сидить біля свого вікна чи з кухлем, чи зі склянкою. Але не сьогодні. Усередині темно, хоча вчора світло горіло... Чи сьогодні зранку?.. Точно не пам'ятаю.

Сподіваюся, старий просто зрадив свою звичку і з ним все добре. Як я можу себе дурити? Містер Вудкінс щовечора вже років п'ятнадцять сидить біля вікна і дивиться на перехожих. З ним щось сталося. Я впевнена. Мені слід до нього заглянути.

Озирнувшись на всі боки, переходжу дорогу. Машин немає, але стара звичка вкорінилась достатньо глибоко. Йду по доріжці і піднімаюсь по дерев'яних сходах. Стукаю у двері. Ще, ще й ще... Але ніхто не відчиняє.

— Містере Вудкінс, це я! Мікаела! — гуркочу кулаками у двері я.

Не впевнена, що старий пам'ятає мене. Має проблеми з пам'яттю: прогалини довжиною в дні, тижні і роки. Він забув свою дружину - її серце бахнуло, тіло судорожно здригнулося, немов від потужного внутрішнього удару, і вона померла.

Найсильніший удар серця — сповіщення, що про тебе забули. Дві-три секунди ти це усвідомлюєш, а потім із розчаруванням помираєш.

— Містере Вудкінс, відкрийте!

Смикаю за ручку, але двері замкнені. Він точно помер. І це не передчуття, а впевненість, адже по-іншому ніяк. У будь-якому разі, я маю викликати поліцію. Вони приїдуть і в усьому розберуться. Але щоб подзвонити, мені потрібен телефон. І він усередині. Я зайду і подзвоню. І не обов'язково через парадний вхід. Усі будинки мають запасний вихід.

Обходжу будинок. Знову безуспішно намагаюся відчинити двері. Що ж робити? Як проникнути всередину?

Зліва від мене розвалена собача будка, праворуч під вікном стоять сміттєві баки. Вікно! Я можу залізти через вікно!

Прикладаю силу, щоб його відкрити, і воно піддається. Містер Вудкінс, виявляється, зачиняє двері, але не вікна. Хм, як непередбачувано з його боку.

Пролажу в отвір. Під руками щось тверде та холодне. Що ж він тут понаставлював? У темряві нічого не розібрати! Зачіплююсь за щось ногою і падаю. Боляче вдаряюсь ліктем і головою. Тепер на лобі виросте величезна шишка. Красунею мене не назвати, а тепер і зовсім ніхто не ризикне.

Піднімаюся, поправляючи одяг і усвідомлюючи, що я в кухні старого. А лізла через раковину для миття посуду, яка біля самого вікна, і зачепилася за кран.

Я тут, щоб знайти діда, нагадую собі. І залишатися в будинку довго не можна. Раптом хтось бачив, як я пробиралася всередину, і, вирішивши, що я злодійка, викликав копів? Я звісно не злодюга, але не хочеться, щоб мене вкотре заарештовали. Потрібно швидшо знайти містера Вудкінса.

— Агов! Є хто живий? — вкотре запитую я.

Очі звикають до темряви. І я бачу дверний отвір.

Мабуть, я зовсім божевільна, адже знаходжусь в домі сусіда, думаючи, що він помер. Всі адекватні люди зараз готуються до сну, а я шукаю собі пригод на одне місце.

Переступаю поріг. Крок, другий, третій — і під ногами щось хрустить. Серце завмирає. Що я зламала? На що я наступила? На якусь дрібницю чи... шишкуваті пальці містера Вудкінса? Ні, тільки не це! У дитинстві я не помітила позаду себе курча і розчавила його. Його кістки хрумтіли, але не так голосно. Потрібно терміново ввімкнути світло! Шукаю вимикач.

На темно-коричневій підлозі розбита чашка та розповзлася калюжа. Далі, обличчям вниз, лежить тіло містера Вудкінса. Підбігаю до нього. Перевіряю пульс. На жаль, старий холодний як лід. З гіркотою усвідомлюю, що я вже нічого не можу вдіяти. Мабуть, він приготував чай ​​і поспішав до вікна, коли це сталося.

Кидаюсь до телефону. Набираю дев'ять один один, та просто кладу слухавку поруч з телефоном. Схвильований жіночий голос просить мене пояснити ситуацію та назватись. Мовчу, бо вони  всеодно вирахують звідки саме надійшов дзвінок і за кілька хвилин приїдуть патрульні. А мені до того часу слід забратися геть.

Але перш ніж піти, дещо візьму...

Над каміном в одну лінію вишикувалися порожні фотографії. Містер Вудкінс помер — його обличчя зникло з усіх знімків. Взявши одну з рамок, розглядаю її та проводжу пальцем по запиленому склу.

Спустілі фотографії — нагадування та незаперечний доказ того, що хтось справді жив і цей хтось помер. І пішла ця людина все ж таки не безслідно.

Пора йти. Вимикаю світло і повертаюся до кухні.

Тим самим шляхом вибираюся на двір, закриваю вікно. Одягнувши капюшон, поспішаю віддалитися від будинку нещасного на безпечну відстань. Поліцейські сирени виють як дикі собаки на сусідній вулиці і швидко наближаються.

Від будинку містера Вудкінса до мого більше семи хвилин ходу. Зрізаю шлях через газон. Від постійних дощів земля розкисла. Черевики у болоті. Перед тим, як увійти, знімаю їх і залишаю в прихожій.

Замкнувши двері, вмикаю світло. У хаті тихо. Знявши куртку, відправляю її до шафи для верхнього одягу. І йду у вітальню. Ще одна рамка... Ретельно вибираю для неї місце і ставлю на полиці з книгами. Для містера Вудкінса це чудова компанія.

Старий любив читати, філософствувати і іноді вражав своїми думками. Одного разу він сказав те, що я ніколи не забуду: "Я — фарби і пам'ять. Фарби і пам'ять ...".

Старий мав рацію: ми — фарби та пам'ять. Стерти і забути.

Піднімаюсь сходами. Дошки під ногами прогинаються та риплять.

Заходжу до спальні, заповзаю під ковдру. Повіки опускаються. Не знаю, чи прокинуся завтра. І не хочу про це думати. Не хочу думати ні про що, і ні про кого. Скоріше б заснути. Скоріше б цей день закінчився. Швидше забути про зустріч із Семом. Він поцікавився моїми справами, треба було сказати, що я його люблю і думаю про нього перед сном. І що в мене теж сьогодні день народження, яка б тоді була його реакція? Він би теж подарував би мені листівку? Чи пару коротких бажань? Все ж цікаво…

***

Розплющую очі. Повіки важкі, наче набрякли. Тіло задубіло. Але радує думка, що я знову прокинулась — хтось все ще пам'ятає мене.

Вчора, сховавшись під ковдру, знову плакала. Не могла зупинитись і мало не захлинулася сльозами. В той момент вирішила поїхати. Не знаю куди, але збиратися почну прямо зараз. Речей у мене небагато. Візьму найнеобхідніше. Думаю, в одну сумку помістяться.

Почну нове життя. Таке, про яке завжди мріяла. Змушу себе не думати про того, кого люблю і кому на мене плювати, займусь чимось цікавим. Наприклад, буду вчитись серфінгу, або грати у гольф на розкішному зеленому газоні.

Сівши, спускаю ноги на холодну підлогу і, завернувшись у ковдру, прислухаюся. Дивно, що за вікном не шумить дощ. Вперше вранці чудова погода. В вікно світить сонце, співають пташки. Це хороший знак. Так, сьогодні я переїжджаю. Сяду в перший поїзд і поїду в невідомому напрямку. Мені не важливо куди саме. Просто поїду...

Ногами шукаю капці. Ліва, права... Відмінно! А тепер у душ.

Встаю, і стою як заморожена. В грудях тисне. ТУ-ДУХ! Потужний удар в грудній порожнині — ноги підкошуються, і я падаю. Якого дідька!? Не відчуваю ніг, рук. Не можу повурухнути пальцями. Я помираю??? Господи, я помираю... Ні! Ні! Ні! Невже мене забули, і це кінець? А як же мої плани?

У мене залишилися лише дві секунди.

Я не хочу вмирати! Як же моє нове життя? Не хочу... не хочу...

Перша секунда.

Очі розплющені, але все перед ними темніє.

Друга секунда…