Моє коване ліжко розташоване біля аркового вікна, яке виходить на широкий двір, що від дороги. Шалений вітер негоди рве ще з п'ятої ранку і проникає крізь щілини в старих дерев'яних рамах, колихаючи коротку тюль.

Я живу на околиці Стіксу – маленького містечка на південному заході країни.

Дуже не люблю місцеве небо, що завжди плаче. Чорне і тяжке, вічно притискається до землі. Не люблю того, що тут щодня ллють дощі. Мені це набридло. Набридло, ходити під парасолькою, по калюжах. А черевики кожен день потрібно сушити.

Не знаю, чому я досі тут. Варто було б переїхати в більш сонячне місце. Я ж не Едвард з "Сутінок", я просто людина, якій потрібно більше світла.

Я багато думаю про переїзд, адже тут на мене все тисне, саме місто гнітить. Це ніби якийсь острів самотності. Буває, іноді сідаю перед картою, довго дивлюся, намагаючись відшукати якийсь варіант, але сумніви та бездіяльність – вороги кожної людини. Дивлячись на шматок паперу і просто даючи собі обіцянку, ніколи не зрушиш з мертвої точки. Чекаючи слушної нагоди, ніколи не побачиш інше місто, не відчуєш запах його квітів, не пройдешся його вулицями. Не поговориш з його жителями. Не полюбиш життя і світ такими, якими вони є. Коли ти пригвинчена до своїх примарних надій, як балерина до скриньки, ти те й робиш, що крутишся на навколо своєї осі, і все.

Я жалюгідне, боязливе дівчисько. Свою неготовність щось міняти списую на долю. Так, доля розпорядилась, щоб я якомога довше сиділа в Стіксі. Зовсім одна, без друзів, без сім'ї, без сподівань, без уявлень яким буде моє майбутнє. Ймовірно, вона — доля — мене сильно ненавидить. Та я впевнена, ніякого знаку ніколи не буде, що час прийшов і потрібно збирати речі. Але ж як зловити момент, коли потрібно буде збирати валізу, адже я навіть знаю, чи я доживу до обіду? Уявлення не маю, скільки в мене ще часу. Хвилина? Дві? Година? День, тиждень чи рік? Чи трохи більше?

Я зникну, коли помре останній спогад про мене… І це може статися будь-якої миті.

Так, ми живемо в чудернацькому світі, де всі один з одним наче пов'язані непомітними путами. І ми весь час живемо з думкою про інших. Важливими є спогади про інших людей, адже, якщо вони зітруться з пам'яті, то хтось помре. Комусь може здатися, що це чудо, адже такого в природі не повинно бути, а насправді, це прокляття. Це прокляття, бо ти мусиш знайти людину, яка буде пам'ятати про тебе завжди.

Лежачи в теплій постелі, відчуваю щокою м'яку подушку і спостерігаю, як по склу зміїться вода і гілки високих дерев хиляться то в одну, то в іншу сторону. У такі моменти Стікс здається цілком стерпним, все ще живим містечком.

О сьомій тридцять дзвонить будильник. Він стоїть на тумбочці. Його звук віддається мені різким пульсуючим болем у голові. Я тисну на кнопку, щоб він нарешті замовк.

За десять хвилин апарат знову вмикається. Я все ще в ліжку і дивлюсь у вікно. Зовсім не хочеться вставати і кудись іти. Але спізнюватися на роботу не варто. Одного разу я затрималася і отримала догану — перше та останнє попередження. Я навіть не стала виправдовуватися, бо мій начальник, містер Джонсон, якимось чином дізнався, що мене затримала поліція, коли я проникла в будинок свого сусіда, через годину після того, як старого відвезли до моргу.

Сідаю, спустивши ноги на холодну підлогу, і загорнувшись в ковдру, вдивляюсь в напівтемряву в домі. Посміхаюсь, прийшовши до думки, що сьогодні хтось згадував про мене. Хтось не дав мені померти. Я прокинулася, дихаю, відчуваю прохолоду. Я жива – мені знову пощастило.

Поспішаю у ванну. Розтягнуті капці злітають з ніг, і я ледве не зачіплююсь. Забігаю під гарячий душ. Блідо-сіра плитка покривається парою, яка згодом, перетворюючись на крапельки роси, стікає на підлогу.

Маленькі крапельки, що тікають.

Вимикаю воду і кутаюсь у теплий халат. На мить затримуюсь біля дзеркала.

Я не впізнаю своє відображення. Обличчя серйозне та зосереджене. Очі тьмяні. Волосся русяве, стирчить і жорстке, немов я давно його не мила. Виглядаю як завжди, але щось змінилося. Я виросла. Сьогодні мені виповнюється дев'ятнадцять. Дев'ятнадцять років хтось живе з думкою про мене. Хтось дев'ятнадцять років не відпускає мене, не забуває...

Повертаюся до спальні. Одягаюся, взуваюся та йду готувати сніданок.

В мене тісна кухня, розміром із сірникову коробку. Без перебільшення. Але мене ніскільки не дратує, адже все необхідне помістилося, і я знаю де що лежить. Увімкнувши кавоварку, спритно нарізаю хліб, помідори, зелень і сир. Викладаю їх на скибочки хліба. Бутерброди краще підсмажити, але я відправляю їх у мікрохвильову піч.

У біло-золотисту чашку наливаю каву і кидаю погляд на незашнуровані черевики. От наступлю на шнурок, і впаду як колодка, набивши синців. Сідаю за стіл і нахиляюся, щоб їх зашнурувати.

Мікрохвильова піч у момент, коли я зав'язую "заячі вушка", подає сигнал, що мої бутерброди вже готові. Піднімаю голову і вдаряюсь головою об вугол. Дідько! Боляче! Потираючи маківку, біжу за сніданком.

Які ж вони чудові! І запах чудовий. Те, що мені сьогодні потрібне.

Побажавши собі щасливого дня народження, жую свій святковий сніданок так швидко, ніби я якась ненажера. Але ж бутерброди достобіса смачні — просто пальчики проковтнути!

Закінчивши їсти, прибираю зі столу, вимикаю світло і поспішаю до шафи з верхнім одягом. Перетинаю вітальню. Вона схожа на цвинтар. Ні, тут немає жодного надгробка чи хреста. Серед звичайних меблів у коричнево-білих тонах, стоять численні полиці з порожніми рамками для фотографій: великі, середні, зовсім маленькі, овальні, квадратні, прямокутні, косі, у формі яблука та різних кольорів. Кожна має свою історію. У кожної був власник...

Так, майже восьма.  Ось-ось приїде мій автобус. Треба шевелити поршнями.

Надівши чорну куртку, накладаю на голову капюшон і, ще раз окинувши поглядом вітальню, ступаю до вхідних дверей. Відкриваю їх — в ту ж мить вологе повітря торкається мого обличчя.

Вставляю в щілину ключ і двічі повертаю — замок клацає. Вийнявши ключ, ховаю його в кишеню. Глибоко вдихнувши, спускаюся сходами і мокрою доріжкою крокую до дороги.

Повертаю на право. До зупинки лише п'ятсот метрів. На вулиці жодної машини, ні дітлахів, які мають гратися та веселитися, ні тварин, ні поспішаючих на роботу. Ніхто поблизу мого будинку не гуляє, не снідає на верандах, ніби всі вимерли, або просто зникли.

Насправді тут кожен другий будинок порожній. Але вони не продаються. Деякі зовсім похились і облупилися, інші — досі у відмінному стані.

Дивлюсь на годинник: в запасі ще три хвилини. Додаю кроку.

Білий, колись обсаджений червоними трояндами, будинок місіс Дженкінс спить: у жодному вікні не світиться світло. Зазвичай саме тоді, коли я проходжу біля її притулку, вона п'є чай на веранді. Закутавшись у флісовий плед, стара гойдається в кріслі-гойдалці. Помітивши мене, вона завжди репетує: "Привіт, дитинко! Славний сьогодні ранок! Вгадай, хто ще живий живісінький!? Кого ще пам'ятають!!!". І коли востаннє чула ці слова?

Я біля зупинки. За двадцять кроків, під знаком "Парковка заборонена", стоїть автобус. Він весь у бруді. Всередині пусто. Піднімаюся по сходинкам, заходжу в салон і одразу ж розраховуюсь за проїзд. Проходжу до четвертого ряду крісел, опускаюся на сидіння праворуч біля вікна. Місце, де мені треба вийти, не називаю. Водій зупиняється лише там, де йому заманеться чи подобається. Так що, не варто навіть просити.

Сидіння темно-червоні та жорсткі. Вмощуюсь так, щоб було хоч трішки зручно. .

Автобус рушає з місця. Миготять розмиті дерева, асфальт, трава. За лічені хвилини я залишаю околицю міста.

Кожні двадцять секунд протираю скло. Дихаю на нього — воно немов пеленою покривається — протираю рукавом. Знову, знову та знову. Малюю посмішки.

Я давно не сміялася. Не почувала себе щасливою, а ці посмішки, як знущання з себе. Усміхнися, Мікаела, думаю я, нехай люди у віці мало посміхаються, а тебе ж життя ще не встигло потріпати.

Перша зупинка. Двері відчиняються. Усередині автобуса стає холодно. Я ховаю руки в рукави і стискаю плечі. Ми стоїмо близько п'яти хвилин, але ніхто не підходить.

Водій іронічно пирхає, ніби зрозумів щось важливе, або прозрів. І ми знову їдемо.

З кожним залишеним позаду метром дороги, ми наближаємось до центру міста. Головні вулиці Стіксу більш жваві. Багато людей, багато дітей. Працюють магазинами, офіси, є лікарня, забігайлівки, два дорогі ресторани, книжковий магазин та поруч із ним магазин листівок. Він єдиний у місті та досить популярний. Ще б пак! Листівки ручної роботи, кожна унікальна, мовляв, єдина для єдиного і незабутнього від щирого серця і на довгу пам'ять.

Листівки користуються надзвичайним попитом.

Ще одна зупинка. Двері автобуса відчиняються — я виходжу. Руки в кишенях. Волоссям грає вітер. Очі чомусь сльозяться. Відчуваю запах хліба. Це шатенка Мері як завжди розігріває булочки для хот-догів. Вона сидить у своєму будинку на колесах біля зупинки та продає найсмачніші хот-доги у світі.

— Привіт, Мікаела! — вона посміхається і махає рукою.

— Привіт, Мері! — відповідаю я ввічливо.

— Як ти?

— Жива! 

— Це гарна новина, — сміється Мері.

— Ти сьогодні завітаєш? — запитує вона.

— Звісно! Ти ж знаєш мої звички!

— О'кей! Я чекатиму.

Ноги самі несуть мене до блідо-рожевих дверей. Під невеликим віконцем — поличка для листівок та листів із побажаннями чи проханнями. Спускаюся трьома сходинками і зупиняюсь біля входу. Вставляю ключ у замок та двічі повертаю. Клац, клац.

Заходжу всередину. В приміщенні тепло. На підлозі потертий килим, а вся кімната заставлена ​​полицями з листівками. Усього їх продається близько двох тисяч штук. Різнокольорові та на будь-який смак, як то кажуть.

Розстібаю куртку і поспішаю до вікон: треба оголосити, що лавка вже працює. Піднімаю жалюзі — у приміщенні стає світліше. Перевертаю табличку з написом: "Відкрито".

Знявши куртку, вішаю її на спинку стільця і ​​сідаю за прилавок. У Магазині Листівок я продавець та майстер. Тобто я роблю листівки. Я завжди любила щось майструвати і після школи знайшла роботу відповідно своїм здібностями. Хтось стає медиком, хтось пожежником, а я витворяю всякі прикольні штуки з бумаги та інших матеріалів.

Містер Джонсон — власник крамниці — в більшості випадків мною задоволений. І платить добре. До того ж, робочий день закінчується о третій годині. У мене багато часу, щоб існувати.

І так мало, щоби жити.

Містер Джонсон залишив невелике замовлення. Йому сподобалися листівки з об'ємними квітами — зробити дві штуки, і три для закоханих з написом: "Назавжди в моєму серці. Назавжди в моїй пам'яті".

Поки немає покупців, приступаю до роботи. Спочатку роблю "для закоханих". Листівку "Вулкан сердець" вдалось створити за хвилини три. Можна було б швидше, але не має бажання поспішати: один необережний рух — і вона зіпсована. Напис наношу старанно, лінія за лінією. Літери мають бути однакового розміру та нахилу. Спочатку олівцем, потім чорною та золотистою тушшю.

З усіх написів найзатребуваніші: "Пам'ятай мене", "Я тебе не забуду", "Не забувай мене" та "Я забуду тебе якнайшвидше!".

Все змінилось. Тепер, коли ми любимо, ми не говоримо: "Я тебе кохаю", ми говоримо: "Я ніколи тебе не забуду", "Ти назавжди у моїй пам'яті". Але коли любов зникає і її змінює байдужість — частіше ненависть — ми проклинаємо: "Я забуду тебе. І дуже скоро!" — це звучить набагато страшніше, ніж звичайнісіньке "ненавиджу".

Працюю над яскраво-жовтою та над насиченою блакитною листівками "Восьмибітне серце". Вона проста – тому її часто купують. Простота завжди в моді.

З усіх листівок, які я коли-небудь зробила, моя улюблена — "Веселий Краб". А все тому, що Краб справді вийшов веселим.

Я б хотіла, щоб мені теж хтось подарував "Веселого Краба". Або будь-яку іншу листівку. Я прийму навіть шматок газети, адже справа не в подарунку і не в написах, а в людині, яка його зробила. Люди не дарують нічого тим, до кого вони байдужі.

Листівки з об'ємними квітами у техніці квіллінг. Містер Джонсон замовив дві. Для таких листівок потрібно багато часу та терпіння. Але їх купують найчастіше. Начебто вони посилюють почуття і покращують пам'ять. Містика якась.

Першу майструю близько години. І приступаю до другої. Час летить непомітно, спина ниє, шия затікає, пальці забруднені клеєм і болять. Я ще не мала сьогодні жодного покупця, що дуже дивно. Зазвичай до обіду магазин відвідують сотні людей. Невже сьогодні про магазин листівок усі забули? Невже листівок подаровано так багато, що більше немає потреби їх купувати? Сподіваюся, до закриття хтось підійде.

І ось, коли я зовсім розчарувалася, в магазин входить покупець. Але щоб його не злякати прикидаюся, ніби по вуха занурена в процес.

Я зосереджена на листівці, наношу останні штрихи та краєм ока помічаю темний одяг. Прислухаючись до важких кроків, розумію, що це чоловік.

Він блукає між полицями. Придивляється. Вивчає. І мовчить.

Він іде до мене. Моє серце б'ється все сильніше. Чомусь я боюся розмовляти з людьми. І як тільки мені доводиться з ними спілкуватися, я дуже хвилююся. Наче неправильно підібране слово або якась дивна фраза, яку можу видати не фільтруючи балачку, зруйнує моє життя.

— Привіт, — раптом чую знайомий голос біля самого вуха і здригаюся.

Дихання перехоплює. Руки тремтять. Карандаш вилітає з пальців, котиться по столі на край та падає на підлогу. Я посміхаюсь як дура, ловлячи себе на думці, що я, мабуть, і виглядаю, як закохана дурепа. Я впізнала цей голос, і серце ось-ось вибухне. Піднімаю голову. Переді мною Сем Меннінг — мій однокласник, колись друг, колись моє втрачене щастя.

Високий, підтягнутий, ніби він ходить у спортзал тричі на тиждень, усміхнений. У нього очі ясного неба та темно-русяве волосся. Сем Меннінг — моє шкільне, нерозділене кохання.

— Привіт, — відповідаю я.

У його руці темно-синя листівка з різнокольоровою повітряною кулею. І написом: "З Днем народження!".

Дивлюсь, на нього як собака на кістку. Сподіваюся, що хоч слюну не пускаю.

Сем... Я глибоко вдихаю. Сем — єдина людина, яку я не забуду. Ніколи. Просто тому, що не хочу його забути.

Кожному потрібен той, хто пам'ятатиме його вічно. Навіть якщо це неможливо. І ось Сема я пам'ятатиму до кінця життя. Без перебільшення.

Я пам'ятатиму Сема вічно. Не тому, що не можу викинути його з голови, а тому, що не хочу цього робити.

— Я шукаю листівку для своєї особливої людини, у якої сьогодні день народження, — каже він. І частина моєї душі наївно сподівається, що вона для мене, адже і мене теж свято. — Ти не могла б допомогти мені? Я боюся розчарувати свою дівчину.

Моє серце обривається. У Сема є дівчина? У нього є кохана! Ні, не може бути! Не може бути! Чому? Чому він мені про це каже? Адже він знає, як я до нього ставлюся.

А чого я хотіла? Сем ніколи мене не помічав, хоч ми в школі сиділи за одною партою. Не впевнена, що я взагалі для нього колись існувала. Я не була королевою краси, черлідершою, не виділялась особливими талантами. Для нього я — пусте місце, ніщо. Я в цьому впевнена. Останні три місяці ми взагалі не бачилися. Ні, я помиляюсь. Він відвідував Магазин Листівок разів у п'ять, але нічого не купував. Мовчки блукав між полицями та йшов. Ми до болю чужі люди. Навіщо йому я, коли в світі повно класних дівчат? У деяких із них, ще й бонусом ідуть великі груди.

— Що саме тебе цікавить? — запитую я крізь стиснуті зуби.

Я вся червона та злюсь. А чому, не розумію. Якщо Сем не моя доля, то пішов він. Годі мені мучитись і жити дурними надіями та ілюзіями.

— Ну, я хочу щось особливе. Розумієш? — усміхається він. — Без усіх цих безглуздих послань. Щось просте, але водночас з сенсом.

— А вона, що не вміє читати? — запитую я.

Сем сміється:

— Всі ці довгі надписи не передають почуттів.

У мене всі листівки з написами. Не розумію, що він вимагає. І не хочу розуміти. Нехай купує, яку взяв та йде.

— Тоді ти помилився. Тобі потрібно у сусідній магазин.

— У книгах також є послання, — заперечує Сем.

— Там де диски з фільмами продають, — уточнюю я. — Але якщо хочеш книгу, тоді купи таку, де розповідається, як зробити таку листівку своїми руками, яка тобі потрібна.

Сміх Сема звучить ще голосніше. І що він знайшов кумедного у найдурнішому вислові із всіх, що я коли-небудь зліпила?

— Мені знадобиться час, щоб її прочитати. І я не дуже впевнений, чи вийде зробити, щось таке чудове, як твої листівки. Ти знаєш, візьму ось цю. Тобі подобається? Чи, може, порадиш щось інше?

Він запитує, чи мені подобається моя ж листівка… Він справді не розуміє моїх почуттів, чому я зла як вовк, або він просто з мене знущається?

– Ні. Твоїй дівчині неодмінно сподобається.

— Потрібно бути впевненим, що листівка справді справить враження.

— Вона життєрадісна, по крайній мірі мені так здається, — посміхаюся я, думаючи, що ця листівка більше підходить для подарунка якомусь пенсіонеру. Але продовжую: — Вона чудова, інакше я б її спалила.

Сем дає мені гроші. Кладу їх у касовий апарат.

— Може тобі зробити подарунковий конверт? — пропоную я.

— Ні, не варто. — Він дивиться на стіл, на бардак, який я розвела, обрізки, клей, стрічки,  і знову на мене. — Як твої справи?

— Дякую, добре, — відрізаю я холодно. Навіщо він цікавиться моїми справами? Швидше б йшов, не хочу перед ним розплакатися.

Схоже на те, що я зараз залию все сльозами, і містеру Джонсу прийдеться викликати спеціалістів, щоб відкачати воду з магазину.

— У мене теж.

— Чудово, — кажу я, щоб якось підтримати розмову. — Рада чути.

Ми дивимося один одному у вічі. І не знаємо, що сказати далі.

Мабуть його налякав мій тон. Потрібно бути більш привітною, відкинувши свої почуття.

— Гаразд, мені здається, що ти сьогодні не в дусі. — Сем віддаляється. — Поговоримо наступного разу, зараз я трохи поспішаю.

— Так звісно, тобі потрібно йти на свято, — кажу я у відповідь.

Ні не йди! — насправді кричу я про себе. Насправді я не хочу, щоб ти йшов. Затримайся ще на хвилинку. Усього одну. Мені більше нічого не потрібно. Даремно я не стримувала свої почуття та піддалась емоціям. Просто ти шокував заявою, що в тебе з'явилась дівчина.

— До зустрічі, — каже Сем і прямує до виходу. Очима, повними сліз, дивлюсь йому в спину. Мить — і він зникне. Можливо, назавжди. Він відчиняє двері, виходить, і вони зі звуком зачиняються.

Вкотре він іде, залишаючи мені відчайдушну самотність. А кинувшись за ним, що скажу? Як він відреагує? Гей, я люблю тебе з середньої школи, з того моменту як ми сіли на біології разом і розрізали жабу. Нам обом було гидко дивитись на її нутрощі, і один з нас почав блювати.

Господи, як це було давно, але я досі відчуваю себе ніяково.

Втім, в цьому світі всі народжуються тягнути жалюгідне існування і найчастіше на самоті. Ми приречені.

А поки що, Сем, промовляю про себе, не забувай мене, будь-ласка. Якщо зможеш...

Всупереч його словам найімовірніше, це наша остання зустріч. Навряд чи він ще сюди загляне. Йому не подобаються листівки з написами, він хоче щось особливе. Щось особливе для своєї дівчини. Теж особливої. З мільйонів він вибрав ЇЇ. Її! Не мене!..

Чому він не вибрав мене?

Сльози капають на яскраво-жовтий папір. Я прибираю його, поки не прийшов містер Джонсон, і не розкричався за зіпсований матеріал. Але він заскакує до крамниці перед її закриттям, щоб забрати виторг. Тож я можу плакати на яскраво-жовтий папір скільки захочу, скільки вистачить сил.

Якби я тільки могла не думати про Сема. Він займає усі мої думки. При кожній нашій зустрічі — навіть найкоротшій — я, насправді, тягнуся до нього, але він цього не помічає. Напевно, він ніколи цього не помітить і не відчує.