А над містом кружляла й кружляла хурделиця… Холоднеча збільшувався, а стрілки годинника невпинно наближалися до півночі, зараз на ратуші було 11:45 ночі.

-Прийшли…

Еліна та Едвард стояли перед великою металевою брамою.

-Це… Королівське кладовище?

-Так…

Едвард підійшов до воріт і дістав з кишені великого металевого ключа. За мить він відпер браму.

-Звідки в тебе ключі від Королівського кладовища? Я думала вони є лише у членів королівської родини…

Еліна та Едвард зайшли в середину і юнак знову замкнув замок. Це кладовище було повністю освітлене. Скрізь горіли ліхтарі. Кам’яні доріжки, покриті льодом розходилися у різні боки. Скрізь стояли неймовірно гарні білі мармурові скульптури, відкидаючи місячну тінь на старовинні склепи.

-Ходімо.

Еліна пішла за Едвардом.

За хвилину вони підійшли до великого постаменту, на якому з мармуру були вирізьблені до найменших дрібниць величезні фігури людей у гарному вбранні. Це була сім’я: чоловік у великій короні, такій же, у якій зараз за столом Великого Залу сидить батько Еліни, жінка, одягнена у дорогу сукню, з невеликою тіарою на голові, та четверо малих діток, які стояли біля ніг батьків.

Едвард заціпенів…

А Еліна підійшла і стерла сніг з мармурових табличок. На центральній табличці було викарбувано: «За мрію померли, та мрію здійснили…». На інших табличках були лише імена: Його величність Король Антоній, Її величність Королева Елізабет, її сяйво Принцеса Дарія, його сяйво Принц Дарсіл… Стерши сніг на останній табличці, Еліна прочитала і відсахнулася… На ній було викарбувано: «Його величне сяйво, наступник престолу Принц Едвард»…

Еліна завмерла. Вона була шокована:

-Це… Ти?-запитала вона.

-Так…

Холод поглинав місто… Еліні з Едвардом нічого не залишалося, як просто підійти та сісти біля постаменту. Еліна сперлася на Едварда, а той укутав ї частиною свого кожуха…

-Як ти вижив? Мама мені розповідала, що у палаці тоді була величезна пожежа, і вся королівська сім’я згоріла…

-Так… То був найстрашніший день мого життя... Тоді я втратив усе: сім’ю, дім, королівство… Я зміг утекти, просто вистрибнувши зі своєї башти у воду, якою був наповнений рів… Проте моє ім’я, натомість, було назавжди забуте...

-Мені було сім, коли батько став королем. Ми прийшло до «мертвого» замку, що нагадував попелище…

-Не знаю… Проте я ніколи не хотів влади… Я був наступником, але не був готовий до цього…

-Я знаю, що мій батько прийме тебе! Він добре знав Антонія, він навіть інколи розповідав мені про нього, про їні спільні полювання у Королівському лісі, про подорожі, дипломатичні місії…

-Спочатку, я гадаю, нам потрібно дожити до завтрашнього ранку…

Еліна поклала свою голову на плече Едвардові. Так вони і заснули…

Північ… Різдво…

Почувся перелив дзвону на ратуші… Один… Два… Три… Чотири… П’ять… Шість… Сім… Вісім… Дев’ять… Десять… Одинадцять… Дванадцять…

Едвард та Еліна прокинулися одночасно… Хурделиці не було. Небо було ідеально ясним… Зірки сяяли, немов ліхтарики. Усі вулиці світилися, проте не було жодної людини. Ідеальна тиша…

Глянувши на годинник на ратуші, Едвард помітив, що він зупинився. Стрілки завмерли на 00:00…

-Де ми..?-запитала Еліна.

-Не знаю…

За мить велика ратуша почала розсипатися, перетворюючись на іскринки снігу… І всі вони почав летіти прямо сюди, до Королівського кладовища… Ратуша зникла, а зі снігу перед Еліною та Едвардом постала велична жінка… Її обличчя було біле. Очі блакитні… Волосся ідеально срібне. А сукня неймовірно красивого синього кольору.

-Хто ви?!-крикнув Едвард.

-Я? Я – це все… Все що ти бачив, бачиш, і побачиш у майбутньому…

-Що?-запитала Еліна.

-Я – час…

-Що ви тут робите?-обережно запитав Едвард.

-Сьогодні різдвяна ніч… І це єдина ніч, коли я можу поспілкуватися з тобою, Едварде… Ти пережив найстрашніші моменти життя людей… Ти бачив і смерть, і голод… Скажи, ти хотів би побачити своїх рідних?

-Гадаю…Так!

Жінка простягнула руку Едвардові…

-Я не піду без Еліни!-сказав юнак.

Жінка посміхнулася і простягнула другу руку Еліні…

Едвард та Еліна глянули одне на одного та взялися за руки… І лише після цього доторкнулися до рук жінки…

…Це був великий собор, напевно, більшого немає ніде у світі. Тисячі людей сиділи на лавах і слухали різдвяний спів. Над стелею літали дивні створіння з білими крильми… Великі вітражі зображували церковні мотиви… Довга червона доріжка вела до вівтаря… Де зараз стояло четверо людей. А за ними - ще з десяток… Вони співали… Співали про любов, Різдво, про вічність…

Жінка, Едвард та Еліна сиділи на першій лаві… Едвард просто не міг стримувати сльози… Ці четверо людей, які стояли біля вівтаря першими, були його батьки, брат та сестра… Їхні голоси зливалися у неймовірній мелодії, перепліталися різними мотивами… Це було… Божественно…

Вони всі дивилися на нього… Співали та дивилися… Неначе вони не могли підійти до нього… Та й Едвард не міг встати з лави… Цей спів був вічним, красивим, знайомим… Елізабет – мати Едварда, посміхалася… Зі сльозами на очах… Співала і плакала… Та не від горя… Від радості…

Пісня скінчилася… Проте тиші не настало… Мелодія підхопили ті, хто стояв позаду… Едвард почав упізнавати тих людей. То була його рідня… Дідусі, бабусі, брати Антонія… Собор знову оповила теплота священної пісні, яка лунала вічно…

З обличчя Елізабет скотилася одна сльозинка… Те місце, де вона впала, почало сяяти золотом… Звідти почала рости неймовірно гарна троянда… Серед зими… Це було –ДИВО… Вона розпускалася, її колір був неймовірно гарним…

Жінка, що привела Едварда та Еліну сюди, встала з лави, підійшла до королівської сім’ї, вклонилася… Зірвала троянду. Едвард побачив, як Елізабет посміхнулася та кивнула жінці… Та підійшла до Едварда та вручила йому троянду…

Пісня наближалася до завершення… Вона закінчувалася словами: «Ми любимо тебе!»…

-Агов! Прокидайтеся, Ваша високосте!-Почувся далекий голос.

Едвард прокинувся і побачив, що вони знаходяться у замкові, він та Еліна. Служниця будила Еліну… Як вони опинилися у замкові..? Невже їх знайшли… Тоді, що, це все був просто сон..?

Та думки Едварда перервалися, коли він підняв з підлоги неймовірно гарну червону троянду…