Центральна вулиця столиці була просто переповнена людьми - гостями та жителями міста. Вони поспішали додому з великими пакунками подарунків. Стояв неймовірний гам, попри пізню годину… Серед натовпу ніхто навіть не помічав хлопця, який стояв між двома високими будинками, позаду прилавка з подарунками…

Це був 15-річний юнак Едвард … Він просто стояв, спершись об стіну одного з будинків і лише дивився на білий сніг під ногами. Його одяг був просто жалюгідний: обірваний кожух, напівпорвані чоботи, темна поношена шапка…

-Агов, Еде, дурню, йди-но сюди!-крикнув товстий продавець подарунків.

Едвард швидко підійшов до нього:

-Що?

-Не щокай мені тут, а то без хліба залишишся, нікчемо!

Едвард просто стиснув кулаки та зціпив зуби, і просто промовчав…

-Бери-но ось ці пакунки. Донесеш їх до мого будинку! Будеш іти за мною! Тільки ж дивися, упустиш хоча б один - помреш від голоду, як собака, ти зрозумів мене?!

-Так…

Двохсоткілограмова туша господаря подарункової лавки пішла в перед, а Едвард, взявши велику купу подарунків, йшов позаду. Сніг просто бив в очі Едвардові. Дорога була слизькою, адже минулої ночі, після того, як якийсь бовдур на дорогу розлив дві бочки пива, усе перетворилося на суцільний пивний лід, який зранку злизували коти…

-Ти ще несеш? Бо щось не чую тебе, дурню!

-Я тут…

І саме у цю мить юнак трохи послизнувся і ледве не впустив усю купу подарунків… Проте він зміг утримати рівновагу. Але найменший, малесенький пакуночок полетів прямо додолу…

-Тримай, не губи більше.-почувся тихенький милий голосок.

Хтось поклав на верхівку купи подарунків цю найменшу коробочку. Вона навіть не була в снігу, тобто її хтось спіймав. Повернувши голову, Едвард побачив блакитні очі, що сяяли щирістю… У цей момент він втратив рівновагу і гепнувся на сніг, та ще з таким гуркотом, що, напевно, і в сусідніх будинка почули. Усі подарунки розсипалася по дорозі, а деякі пакуночки навіть полетіли униз по вулиці, адже було так слизько.

Почувся страшний рик:

-Ідіоте! Я вб’ю тебе, свинота така!

Товстий чоловік, який перекривав собою піввулиці, почав підходити до Едварда, який все ще лежав на пивному льоду.

-Не смійте!-закричала дівчина, ставши між Едвардом і велетнем.

-А ти ще хто?

Дівчина зняла багряний капюшон. Її золотисте волосся немов водоспадами розкинулося позад червоного пуховичка. На голові виблистував золотий вінець з великим рубіном всередині.

-В… Ваша високосте?... Прошу вибачення! Я… Я не збирався нічого робити, це теє…

-Йди геть звідси!

-Так, в… Ваша високосте!

Чоловік, як міг, побіг у іншому напрямку.

Еліна підійшла до Едварда:

-Усе добре?

-Т…Так!

-Вставай-но, захворієш…

Еліна допомогла Едвардові встати і обтрусити сніг з його одягу.

-Ви…

-Так, це я, - посміхнулася дівчина.

Її посмішка була кращою за тисячі інших, які він бачив у своєму житті…

Як тебе звати?-запитала Еліна.

-Едвард…

-А мене Еліна! Чому ти на вулиці? І чому прислуговуєш цьому товстуну?

-А що ж іще мені робити, Ваша високосте? Будинку я не маю, сім’ї теж…

-Як це… Не маєш?

-Ось так, Ваша високосте…

-А де ж ти живеш?-поцікавилась принцеса.

-Я не хотів би про це говорити…

-Ходімо до мене, у замок! Я дам тобі їжу!

-Що? Це.. неможливо, Ваша високосте. Хто Ви, а хто я…

-Навіть чути нічого не хочу!

Еліна та Едвард попрямували засніженими вулицями до замку. Наближалася північ… На великій ратуші годинник показував 11:30 ночі…

Підійшовши до муру замку, Еліна скрикнула:

-О ні!

Міст через рів було піднято… У вікнах Великого залу, де зараз проходив бал, пробивалося світло, здавалося навіть, що сюди було чути музику.

-І що нам робити..?-запитала Еліна.

Хуртовина посилювалася…

-Я знаю одне місце… Я завжди туди іду, коли не знаю, що робити…

-Що це за місце?

-Ходімо…