Що я тут роблю? Що я роблю у Місці Остаточної Реєстрації Громадян? Повз мене проїхав інвалідний візок і безшумно розчинився у стіні. Таке тут буває, і часто. Загалом, я би охарактеризувала це місце, як порожнє, сухе і бліде пристанище для душ. Випите. Забуте. Замуроване. Мертве. Люди підсвідомо уникають його. Ну що ж, вони правильно роблять. А я – ні. Я проводжу тут майже шість годин на добу, сім днів на тиждень. Я сиджу на підлозі в кутку і чекаю. Рано чи пізно привезуть тіло з досі прив'язано душею. Тоді я обережно встану і піду слідом, крадучись і зливаючись зі стіною. Я дочекаюсь, коли тіло покладуть у сховище і зникнуть. А потім я підійду ближче і заберу собі його душу. Як добре, що вони не потрібні мерцям. Та поки що я лише сиджу і чекаю. Думаю, мені ще довго чекати тут. Коротаючи час, я не можу рухатися. Це таке собі правило, мною ж встановлене. Жодних рухів. Жодних. Тож я можу лише сидіти і чекати. І згадувати минуле, передивлятись його, мов заяложену кіноплівку. Я гарно пам'ятаю час, мною названий «До». Гарний був час, світлий і теплий. Час, де я могла їсти з батьками вранці спагеті з томатним соусом і сміятися над витівками молодшої сестри. Час, коли дні переливалися сотнями кольорових вогників. Гарний був час. Був. А що сталося далі? Сліпа невдача? Чи може то була кара небесна? Тільки ось за що? Хтозна, може колись я щось зробила. А може, то лише моя доля смикає за мотузки. Я померла просто. Значно простіше, аніж мені того б хотілося. Не було ніякої страшної хвороби, більш того, мене навіть не збила машина. Просто так буває, коли серце відмовляється виконувати свою роботу. Далі події переповіли вже мої батьки. Звісно, приїхала швидка, мене оживили, висмикнули зі світу мерців. Але душа вже полетіла, назавжди зникла за обрієм. Я не стала овочем, що лише пускає слину. Ні. Я стала ніким. Не людиною і не трупом. Порожнім сосудом без душі. Стерв'ятником, що полює на ваші душі. Та навіть не полює, я надто мізерна і слабка для цього. Я лише підбираю їх тут. У Місці Остаточної Реєстрації Громадян.

Повз мене проїхав візок із трупом. Штовхала його втомлена, ледь сива жінка. Я насторожилася, уже напружилася, аби кинутися вслід, але через секунду мусила знову розслабитися. Нічого. Це тіло пусте, мов пластикова пляшка з-під мінералки. Знову нічого. Та я гребувала душами старців чи калік. Вони були огидними і зморщеними, мов гнилі яблука. Якщо вже наповнювати себе, то хоча б чимось нормальним. Я полюбляла молоді та сильні душі. Я заплющила очі і знову поринула в спогади. Коли я повернулася, батьки не могли не нарадуватися. А я не відчувала нічого, крім пустки всередині. Взагалі. Частина «Після» мого життя протікала без емоцій чи переживань. Вона була звільнена від почуттів. У ній було лише одне – очікування.

Надсадний виск сирени і повз мене знов проїжджає візок. Та на це раз я підхоплююся з місця і крадуся за санітаркою, майже зливаючись із стіною. Я не заходжу в усі кімнати, лишень чекаю доки вона зробить фотографії ушкоджень і зніме відбитки пальців. А потім знову йду за жінкою, втискаючись у білу стіну моргу. Я давно помітила цю дивовижу – мене важко помітити. Навіть камери спостереження чомусь ігнорують мене. Тож я не хвилююсь. Ось і залізниці дверцята камери для тіла зачиняються, а жінка зникає з кімнати. Я залишилася наодинці з душею. Є в мене і ще одне правило – не дивитися на тіло. Ігнорувати його. Так легше домовитись із душею, адже перед очима не стоїть поламаний труп. Дівчинка нервово оглянулася і стукнула рукою по залізних дверцятах.

– Марно. - Я спокійно подивилася на неї і підійшла ближче. – Марно намагаєшся.

Дівчинка підняла на мене сині очі. З кутика блакитного білка ковзнула сльоза, лишаючи примарний слід на блакитній щоці. Всі душі блакитні, кольору літнього неба.

– Але я можу допомогти тобі. - тихо продовжила я, намагаючись заворожити дівчинку. Якщо все вдасться, вона стане спокійною та слухняною, мов ягнятко. Тоді її легко буде зламати і переплавити. Але роботу слід виконати добре, без помилок. - Тоді ти ніколи більше не побачиш це страшне місце. Або ж ти можеш лишитися тут і споглядати, як твоє тіло закопають у землю, як воно буде гнити, майже як овоч. А потім по обличчю будуть повзати маленькі такі білі хробачки.

Судячи з перебігу емоцій на синьому обличчі, я добилася цілі – дівчинка була згодна піти за мною. Залишився лише останній штрих – змусити слухатися мене, хоча б деякий час. А далі мене вже ніщо не хвилюватиме.

– То ти згодна?

– Так. - після хвилинного роздуму тремтячим голосом видихнула дівчинка.

Я взяла душу за руку і повела її з собою, впевнено простуючи коридорами моргу. Вмовляння на цей раз вдалися доволі легко – мені посміхнулася вдача. Буває, коли душу треба брати силоміць. Та це надто складно для мене.

Ось моє волосся тріпає вітер, перебирає його, мов струни. Я веду душу за руку, піднімаюсь за нею по сходах, спускаюся, оминаю страшні вулиці і стою на пішохідному переході, та мене ніхто не помічає. Ніхто не звертає на мене увагу. А ось я на даху мого будинку, перед своєрідним «місцем сили», насправді лише крихітною плямою порожнечі. Її ніхто не бачить, навіть я, адже її можна лише відчути. Я обережно підіймаю душу і фактично ставлю її у порожнечу. Дівчинка наче спить. Тим краще, тоді вона не відчуває, як її ламають і зминають у крихітну грудку, а потім сплавлюють з такими самими шматочками.

Я сконцентрувала всю свою увагу на синій, напівпрозорій постаті. Вона гарно видалась обличчям. Кругле, з ледь кирпатим носиком, воно нагадувало мені сестрине. Та то було не так: сестра досі жива, явно десь жує піцу. Хіба може бути інакше? Моя рука простягнулася вперед, майже торкнулася холодного густого матеріалу. Які душі на дотик? Я ніколи не могла насправді це зрозуміти: вони і холодні, і нагадують туман, але слід тільки торкнутися обережно, як під пальцями ковзне тверда речовина. Вона нагадує скло – і крихка, і тверда. Я почала поволі стискати руку в кулак, відчуваючи, як по шиї стікає краплинка поту. Скоро моя порожнеча буде заповнена. Скоро я знову стану людиною. Постать почала стікати краплинками, втрачати обриси. А потім і взагалі деформувалася у тверду грудку. Їй не боляче - запевняла себе. Та кому я брешу? Це дуже боляче - вмирати. Щасливі ті, хто помер лиш раз. Я втягнула сплавлену душу. Ще трохи і я стану людиною. Ще трохи і я буду живою.