Порожня жестянка з-під Коли виблискувала м'ятими боками у приглушеному світлі вуличних ліхтарів. Я роздратовано пнула її у невизначеному напрямку. У мене так і чесалися руки зірвати на комусь свій гнів. Мені лишилося так мало! Лише одна-дві душі і я зможу жити людським життям. Але якраз зараз усі душі або зникли, або нагадують суміш гнилих фруктів і тухлої риби. Гидотно, одним словом. Якби мені під руку потрапила одна гарна душа, я би завершила справу. Але.. мій потенційний улов скоротився до нуля.

Навіть не знаю, скільки я так блукала, безцільно вештаючись вулицями і заглядаючи у вікна будинків, легенько торкаючись пальцями стін і стовбурів дерев. Довго, мабуть, бо живіт почав голосно вимагати поїсти. Голосно і вкрай неприємно. Я роззирнулася навкруги, силкуючись пригадати, куди мене в біса занесло. Вулиці видалися незнайомими, холодними та чужими. Я спокійно попрямувала до першого- ліпшого магазина, не менш спокійно штовхнула двері і зупинилася біля брудного прилавку з їжею. На вибір було явно не свіжа молочка, чипси, вірогідніше за все дворічної давності та хліб. Про всяк випадок я поклацала пальцями перед обличчям продавчині. Нічого. Мій вибір пав на найменш пом'яту пачку чипсів і відносно свіжий хліб. Продавчиня все ще вперто мене не бачила. «Отже, у мого стану є свої переваги.»- знову зауважила про себе.

Якби мене хтось помічав, то цієї ночі він би зустрів непримітну білявку у джинсовій куртці, з пакетом не корисної їжі у руці і порожнім поглядом. За певних умов я могла би бути навіть красунею. Шкода, але цих умов у теперішньому часі не існує.

Першим мене привабило дивне почуття - холод на кінчиках пальців. Це було мені безперечно знайомо, але.. душі поблизу не було. Я обернулася, уважно обмацуючи поглядом провулок. Тут хтось є. Хтось з потрйбіччя. Хтось.. але де?! Я нікого не бачила. І це насторожувало найбільше.  Я завмерла на якусь мить і розслабила очі. Усе під контролем,чи не так? Хіба я не зможу впоратися з душею? Зможу. Тож нема чого хвилюватися. І не слід накручувати себе. У проміжку між будинками зблиснуло блакитне світло. Попалась!

Я випустила пакет з руки у стрибнула до стіни. Що ближче я підбиралася,  то сильнішим ставало світло. Мене буквально пронизувало ним останні кілька кроків. І ось я завмерла перед його витоком. Це був підліток. Хлопець, розгублений і сумний. Він повільно йшов, опустивши голову і сховавши руки  в кишені. У мене в роті пересохло. Я ще жодного разу не бачила таку яскраву душу.

– Гей! Зажди! – певне, це була не найліпша ідея як привернути його увагу, та це на диво спрацювало. Спершу він завмер. А потім обернувся, мов випущена пружина і втупився в мене поглядом.

– Ви.. бачите мене?

Ну добре, я не очікувала такої реакції. Я очікувала будь чого, але не шаленої радості в синіх очах. Радості знайденої у дикому лісі людини. Він ледь не біг до мене, та його нестримне бажання підскочити за якусь мить було дуже, дуже помітним.

– Так. Я бачу тебе.

Це геть не входило в мої плани. Абсолютно не входило. Я звикла працювати з загубленими, покірними душами,а не такими імпульсами.

– Будь ласка, заспокойся. Що трапилося?

Думаю, всім відомо, що налякана людина говорить швидко і нерозбірливо, часто збивається і повторює сказане?  Думаю, так. Та те, що белькотів цей хлопець зрозуміти мені було вкрай складно. Він часто зупинявся, активно жестикулював і взагалі, робив все, аби погіршити ситуацію. Більшу частину всього я пропустила повз вуха. Те, що почула, заключалося в кількох словах: «тут він вже два роки». Та я більше міркувала над темою, як його перетворити на грудку.

Загалом, у мене було кілька варіантів. Перший: я могла завести його обманом у місце порожнечі. І другий: я могла завести його силою. Мені не подобалися обидва. Та що вдієш, у мене не було особливого вибору.

– Ходімо зі мною. Хочеш, я покажу тобі свій дім?

Очі хлопця спалахнули радістю, тією шаленою і невимовною радістю врятованої людини. Дурненький,  ти навіть не знаєш, що я з тобою зроблю. І ось за хвилину ми вже крокували додому, у яскравому світлі його душі. Він діяв краще за будь-які ліхтарі у світі. Я навіть почала впізнавати знайомі місця і пригадувати короткий шлях. Та кожну секунду я боялася – а що, якщо він не захоче йти? Що, якщо він злякається чи ще там щось? Я була не впевнена у своїй силі.

– Ну ось власне ми й прийшли.

Я обернулася до душі. О так. Він – те, чого мені не вистачало. Останній шматок пазлу.

Я все завжди дивуюся, якими дурними можуть бути люди. Якими довірливими можуть бути їхні душі. У це так складно повірити. Але цей хлопець зараз стояв на краю даху і нічого не розумів. Або вдавав, що не розумів. Лише очима кліпав. Я витягнула руку, майже торкаючись його.

– Що ти робиш?!

Пізно. Я штовхнула душу у порожнечу. Хлопець завис у повітрі. А потім важкими краплями став стікати вниз. Смуги чистої, яскравої енергії зависли у повітрі, перепліталися одна з одною і сяяли. Пронизливий крик, крик болю і жаху змусив мене скривитися, але зупинити не зміг. Я обережно висвободила грудки сплавлених душ і почала розрівнювати їх, формувати одну єдину форму.

І ось, моєї руки торкнувся метелик. Великий, яскравий, синій метелик. Він стріпнув крильцями і обпік холодом шкіру. А потім забрався між ребер.

Так. О так. Я змогла. Тепер я знову та сама я. Жива я. Я перемогла.