Метелик моєї душі
Я майже досягла мети
Кінець
Подяки
Кінець
Усередині мене все наче народилося заново. Усе наче знову стало тим милим, світлим минулим, минулим, повним надій та сподівань. Мене знову помічали люди, мене знову бачили і звертали увагу. А я.. я знов відчуваю ті давні, ті далекі емоції й почуття. Я радісно всміхаюся новому дню, ловлячи відблиски його променів на щоках. Душа кружляє м'якими змахами крилець метелика і лоскоче ребра. Я ледь здивовано поглянула на танок бульбашок у склянці Кока-коли. Сонце відкидає причудливі відблиски на мою руку, зігріваючи бліду шкіру.

– Ще трохи соусу, люба?

Я дивлюся у вкрите сіткою зморшок обличчя матері і активно киваю. Як я прожила всі ті місяці без спагетті у томатному соусі?! І без розмов з моєю сестричкою? Жах просто. Здуріти можна.

– Звісно. Дякую, ма.

Я вибігаю з квартири, з'їжджаю вниз, балансуючи на перилах і вистрибую на вулицю. Вітер б'є у джинсову куртку і плутає волосся, утім, це мене не сильно хвилює. Я знову стала собою, тією собою, що померла вісім місяців тому. Тією собою, що пружинистим кроком бігла вниз по вулиці і сміялася. Тією собою, що будувала плани і мрії, віддаючись їм з головою. Я знову була собою. Я знову сміюся і підстрибую. Іноді бувають такі моменти, коли абсолютно байдуже, чи дивляться на тебе люди, чи схвалюють вони твою поведінку, та й взагалі, що вони думають про тебе. Просто є такі миті, коли існуєш лише ти і момент твого щастя. Один з таких моментів я і ловила руками зараз, у карамельних променях сонця. Люди у переважній своїй більшості не вміють цінувати те, що мають. Зате як вони шкодують про втречене, випущене з рук. Чи цінувала я емоції раніше, коли мала свою душу? Ні. Ні. Не цінувала. А тепер, коли я повернула своє, хоча ні, створила заново? Безперечно, я не припущуся цієї помилки знову.

Непогано було б піти завтра у кіно, розслабитися після восьми місяців холоду і порожнечі. Може, навіть наплювати на фігуру і з'їсти піру пачок поп-корну, посміюючись над героями якоїсь комедії. Чи може, краще просто погуляти ввечері? Ні, краще взяти сестру з собою. Треба наверстати втрачений час, налагодити стосунки. У кишені задзижчав телефон.

- Де тебе носить? - я весело сміюся, уявляючи насуплені брови подруги. Вона вміє бути смішною у різних, таких несподіваних ситуаціях.

- Скоро буду, Джессі. Не хочеш Коли?

Та я навіть не почувши відповіді знаю відповідь. Це змушує мене всміхнутися знову і попрямувати до магазинчика. Сморід вдаряє у ніс та чи це хвилює мене зараз? Ні. Сморід - лише ознака людської бездарності, не більше. Я не винна у ньому. Мої тонкі пальці хапають першу-ліпшу пляшку, а ноги вже прямують до каси. Два долари? Добре, два так два, жодних проблем. Я зиркаю на годинник і ледь хмурюся - Джесс буде сердитися, якщо я не встигну.

Та перше, ніж встинаю повернутися, я чую постріл. Він розноситься маленьким магазинчиком і дзвенить відлунням у вухах. Чи то паніка б'ється всередимні мого мозку? Людина в масці з пістолетом в руці. Все буде добре, чи не так? Йому потрібні гроші. Думаю, буде краще, якщо я сама віддам телефон і здачу. Не виникне зайвий конфлікт. Я опускаюся на підлогу, уже стою на колінах, та відчуваю на собі його погляд. "Мене помітили. Дідько, ні! Чому саме це?!" Він розмахує пістолетом і щось кричить. Щось банальне, щось звичайне, щось про те, що слід віддати здачу і не сіпатися. Виск поліційної сирени. Нас врятують, хіба ні? Звісно впятують. Постріл і нова проція дзвону у вухах. Та на цей раз щось сталося. Щось кепське, судячи з скрику продавчині. Тільки от що саме? Хіба щось змінилось? Метелик між ребер б'ється з новою силою, з відчаєм. Мені стає страшно, руки німіють. Та й ноги, власне, теж. Це просто паніка, нічого більше. Усе буде добре, чи не так? Я повільно завалююся набік. Перед очима кружляє метелик, синій, мов небо і холодний, мов лід. Мене пробирає холод, я спокійна. Усе стало на свої місця, чи не так? Гаряча пляма крові промочує мій одяг. Чого мене підстрелили? Я ж не мала нічого проти хлопця, я навіть не намагалася пручатися. Метелик б'ється перед очима - його тримають останні нитки енергії, усе ще зв'язують зі мною. Прощавай, метелику. Перед очима на фоні вікна розпливаються сині крильця. Лети. Мій час настав. Я прожила коротке життя. Я змогла повернути свою душу. І мене вбив якийсь бовдур. Тіло німіє, втрачає будь-яку здатність рухатися.

У голові повільно вмирають останні думки. Чому я не цінувала час, коли він в мене був? Може, тому що я просто людина? Людина, зі своїми слабкостями і недоліками. Світ повільно стихав, засинав. Вже не вила сирена, не ридала та стороння жінка. Усе було тихо. На якусь мить мені навіть здалося, що я знов бач упусті і холодні білі стіни Місця Остаточної Реєстрації Громадян. Та то лише здалося, чи ні?

Я не зводила сестру в кіно. Шкода, вона не побачить ту дурнувату комедію. Вона ж любть дурнуваті комедії, чи не так?

Світ стих у яскравому білому сяйві. Завмер. Зникнув. Щез.

© Анна Кроу,
книга «Повернути душу».
Коментарі
Упорядкувати
  • За популярністю
  • Спочатку нові
  • По порядку
Показати всі коментарі (3)
Марі Жаго
Кінець
Чекала, що за полюванням на душі вона пропустила смерть сестрички. Щож добре що з малою все гаразд)
Відповісти
2020-03-10 13:25:10
1