Наступний день почався як кожен інший - таке ж сонце, таке ж ліжко і така ж кімната.
А кухня навіть ще звичайніша!
Батьки вже розійшлись на роботи (ну не у всіх канікули є), тож сніданок собі готувати доведеться своїми ручками.
З холодильнику я витягнув ковбасу (салямі якщо що) і масло. До чайнику я дібрав води і натис кнопочку, після чого той ліниво зашипів.
Хліб + масло + ковбаса = - голод.
Чайник клацнув, чим самим заявив що треба б уже залити чайочок. Я вкинув до чашки заварки, трошки м'яти і лимону, й все залив кип'ятком,  коротше зіграв у алхіміка.
Ну ось я вже сижу на дивані, і пожовуючи бутерброд через пару дивився як всіх лупашив джекічан в якомусь бойовику. Та раптом мою ідилії перервав Зей, який з'явився переді мною і став кричати на мене за те що я так довго сплю.
Я подився на нього наче на малорозумного, і ковтнувши шматох ковбаси , сказав:
- Я по життю кіт, і моє хоббі це сон.
Потім я дав йому в руки тарілку з нетронутим бутербродом і відсунув його рукою від телеекрана, від чого в Зея був вираз обличчя з серії System error. Ну, такої наглості він не чекав.
- В тебе сьогодні перші уроки магії. - з тією  ж  гримасою проказав Зей
- І чого ти не сказав зразу? а то зразу чого ти спиш.
Переді мною відкрився портал, в який я впав, бо в момент появи переходу я вставав з дивану. Ззаду вже чувся сміх. Ну, війна так війна, але почну трохи потім, зараз інші справи.
Деіон тількино мене помітив проказав:
- Ну нарешті! Сьогодні в тебе буде перший урок з бойової магії. Йди за мною і не відставай.
Я ледве встиг дігнати містере Деі, бо той вже ледь не біг. Ми петляли по зовні однакових коридора хвилин з п'ять, доки не зупинились біля однієї з дверей.
Двері розчинились самі. Переді мною постав величенький зал, в одній частині якого знаходились манекени і мішені, а в іншій стояли три столи зі стільцями перед стійкою для книг.
В залі, крім мене, було ще двоє людей (міфологічних створінь не рахую) що сиділи за столами. Це була доволі красива русява дівчина та хлопець з коричневим волоссям, і обоє десь мого віку.
Першим до мене підійшов хлопець і протягнув руку зі словами:
- Маю честь з вами познайомитись, мсьє,  моє ім'я Вадим, і маю сміливість спитати як вас називати. - аркастичним тоном проказав мій співрозмовник.
- Я є мсьє Андрій, і ваше ставлення мені лестить. - з тієюж артистичністю проказав я.
Дивно, хоч я бачу його вперше, та почуваюсь наче я дружу з ним з шести років.
Вадим відійшов і сів за один з перших столів, яких було двоє, на кожному з яких моголо сидіти двоє людей.
Я вирішив, що перша парта — моя, і впевнено підсів до дівчини. Плюс ще й познайомлюсь.
Сівши, я зміг добре її роздивитись. Отже вона десь мого віку, мала привабливе обличчя, золотисте волосся що спускалось до самих плечей. А очі, здається, рожеві? Хм
- Привіт - тихо, приемним голосом, промовила вона до мене - Я Валентина
- Привіт, я... емм... Андрій - чомусь кожне слово я ледь-ледь витягував з горла і ще й на додачу почав відчувати як щоки наливаються червоною фарбою - Приемно познайомитись
- Хихи, навзаем - з приемним сміхом промовила вона
- Закохааався? - промовив мені на вухо стоючи ззаду Зей
- О, а це хто? - запитав Вадим, після чого в мене втупились два запитальних погляди
- Це Зей, мій наставник. - я сказав про це наче це щось зовсім буденне, хоча сам побачив його всього день назад
Після мого пояснення погляди лише наповнились ще більшого нерозуміння.
- А вас з вашими ще не познайомили? А як ви тоді дібрались сюди? - Тепер ще і я дивився на них запитальним погляд.
Цю картину обірвав чоловік що зайшов до приміщення і став до центрального, мабуть вчительського, столу.
Він був одягнений у чорну мантію, мав чорне волосся аж до плечей, чим нагадував співака хейві метал.
- Добридень учні - сказав «рокенрольщик» - доки інші ще не підійшли, можете позайматись своїми справами
Щоб скоротати час ми почали говорити про життя-буття, і з чого я дізнався про своїх нових друзів багото нових відомостей.
Отже, Вадим Яровський. Він народився в Черкасах, і прожив там майже п'ятнадцять років, бо за тиждень до свого дня народженя переїхав до києва, і за дивним збігом обставин, в сусідньому домі. Його батьки майже весь час по роботах як і мої і Валені. В Черкасах вчився на достатній рівень, а в київську за тиждень до канікул, вирішив уже не йти.
Його матір Валентина Миколаївна вчитель Української мови, і хоче працювати саме в моїй школі. Доречі у Вадима по мові були дванадцяткии ( у нього предмет вела інша вчителька).
А от батько Андрій Павлович за професією авто механік. Працює в « Королі інструментів» — не найбільш популярній автомайстерні.
А Валентина… хм. Вона промовчала. Зрозумівши це я подивився в її сторону. Вона сиділа втупивши очі в білосніжну підлогу. Вона підняла очі і подивилась на мене. В них читались смуток. Чистий смуток.
- Я, я не хочу, я не... ТИ ВІДЧЕПІТЬСЯ ВИ ВІД МЕНЕ СВОЇМИ ПОГЛЯДАМИ, ВИ НЕ ЗНАЄТЕ ЯК ЦЕ, ЖИТИ БЕЗ НІ ОДНОГО РІДНОГО, В ОТОЧЕННІ ТИХ, ХТО ЛИШ ВДАЄ, ЩО ВИ ПОТРІБНІ, ХОЧА ЙОМУ ГЛИБУКО НАПЛЮВАТИ, ТОЖ ВІДЧЕПІТЬСЯ, ВІДЧЕПІТЬСЯ, ВІДЧЕПІТЬСЯ!! - її крик перейшов у плач, і вона вибігла з кімнати, а в слід їй втупились семеро поглядів — мій, Вадима, «рокенрольщика» і ще чотирьох підійшовших учнів. З секунду я просто стояв нічого не розуміючи, але в наступну вже біг за нею вслід.
Дивно, я знаю її всього десять хвилин, але відчуваю відчуття наче до найближчої мені людини.
Я вийшов з кабінету і навіть не думаючи, пішов в якусь сторону коридору, ніби щось підказувало де вона. Одноманітні двері мелькали збоку від мене. Ось тупик, а в куточку сиділа Валя вся в слозах. Я стишив хід і повільно підійшов до неї.
Вона почувши мої кроки  підняла голову.  Її зрачки були чорного кольору, хоча я був впевнений, що вони були рожеві. Вона ледь чутно промовила:
- Відчепись, прошу, залиши мене в спокої. Я хочу бути одна, прошу.
Але ж я впертий як осел, тож присів поряд з нею навпочіпки, щоб наші погляди були нарівні, і поклав руку її на плече.
В неї на обличчі на мить промайнула подоба посмішки, а струмок сліз почав зменшуватись.
Раптом я побачив, як її очі почали змінюватись з чорного на світло-голубий.
Я якось машинально обійняв її, і її голова вляглась на моє плече.
- Пробач - стиха мовила Валя
Ми піднялись з підлоги, і я дістав з кишені носовичок, який завжди ношу з собою « на всякий випадок», і витер сльози з щік Валентини, від чого ті спалахнули.
- Дякую.
Я йшов притиснувши її до себе, наче боячись втратити. Нагадаю, ми знайомі максимум двадцять хвилин.
Біля дверей в клас нас чекав вчитель, і коли той помітив і нас, зайшов до класу жестом вказавши, щоб ми робили так само.
Я посадив Валю на стілець і сів поряд.
Доки ми з Валентиною «були на гульках» в клас прийшло ще троє учнів, і думаю це весь наш ... Еммм... Клас? нехай буде клас.
Вчитель підтвердив мою здогадку коли звернувся до нас з проханням замовкнути і послухати його
- Отже так. Ви зараз у так званому шкільному вимірі, де будете вивчати магію. Прошу називати мене Містер Сауреві. Я буду викладати бойову або захисну магію, а також ваш факультативний керівник. А так, всі учні школи поділені на 4 факультети, в кожному з яких робиться акцент на якийсь предмет. Про це вам детально розповість Деіон перед посвяченням. Доречі у вас будуть такі предмети:
Захисна (бойова) магія, Алхімія, рунна магія, техно-магія, анімагія, телепатія, віщування, магіє-знавство, міфологія, літання, антромова.
сьогодні у вас уроків не буде, завтра також, але буде церемонія посвячення.На шляху до вашого вимірі вам видадуть вашу форму.На сьогодні це все, допобачення
І справді, перед тим як відкритинам портал додому нам видали пакети з якимось одягом.
Коли я переступив через портал мені посвітило в очі ранкове сонце.
— І що ж це в тебе з Валею буи усетаки за соплі такі — подав свій голос Зей, що лежав на дивані і дивився ранкові телепрограми по телевізору.
Щож, день тільки починається, та перше в моєму житті війна з міфічним створінням вже також під'їхала.