Сиджу. покрита ковдрою квіток, По всьому тілу гаряче й бентежно Безмежна розтікається любов Торкає струни серця обережно. Заліловіли квіти, a листки Покрились раптом молоденьким зелом. Колись нас грішних Бог давно створив Мабуть, для того,щоб милувались небом. Сиджу поруч зі згорбленим горищем, Дивлюся на вишневу заметіль. Як серцем обійнять красу весни всевишню? І згадку крізь сезони пронести. Мій притулок Кімната не велика,не мала, Така,неначе шкірка апельсина. Простора й світла,взагалі уся Якраз така,щоб душу воскресила. В творіння серця,і руки ,й чорнила Я можу тут фантазії вплітати. Реанімую душу замість тіла І знаками прийдешнє кодувати. Бо десь палає світло невгасиме, Що здатне мене вивести з пітьми. Воно палає з моєї святині, Де бачу я ,що добре,а що ні. Зайду до неї й безнадія тане. Рятуюсь від набридлих дежавю. У світі є сумне, тяжке й безбарвне Це все.,, і щастя у святині я храню. Зацементований слід Буває, насниться вранці, Що згублено десь мірило, Й що совісті ми ошуканці, Берем і даєм непотрібне. Комусь недостатньо контролю, До згоди дійти вже не сила. І з людями я , напевно, Різні маю мірила. Не дивлюсь на себе збоку, І очі опущені вниз. Коли ж після мого кроку Залишиться у цементі слід? А ви ніколи не кажете «друзі» І погляди сповідую які? Є в кожного близькі люди, Чом інші нам не такі? Чи може,наші переваги, Зовсім неприйнятні для тих, Кого б ми хотіли бачить Серед прихильників своїх. А ,може, треба трохи охолоть? Щоб члени всі навік байдужість скула. Забуть ,як ненавидіти й любить, Прийняти все,що вчора не терпіла. Що вибрати й до чого прихилиться, Послухать ,що підскажуть чужі люди? На перехресних стежках і манівцях, Куди іти ,які знайти дороги? І як, створивши власний мікросвіт, Розставивши все цінне на поличках, Одного разу не злякатись тьми І відшукать, і запалити свічку? То як зробити вибір у житті? Й чи сталість я від неньки унаслідую? Усе , що робиш- то в цементі слід. А головне-то вирости Людиною.