Новинки

Ні...

Ні, не алкоголь сьогодні губить, Згубить людину людина, Ніхто нікого давно не голубить, Тече у венах та льодина. Вже немає чорного і білого, Є лиш шмат землі, Побачиш ти мене вицвілого, Сиджу я в глибокій імлі.

Відсутність

Н Ф

Відсутність - перетрощить ребра, А тятива у луці - нерви, Натягуєш - пускаєш стріли, У плід кохання недозрілий. Ламаються крихкі судини, Я знаю це, так буть повинно, Бо сил - як у сухій билині, Носи любов свою у бинті. Вже вибухають капіляри, Потужністю у кілька акрів, Чи можна скласти воєдино, Щось з м'язів, де усе прогнило?

108

Глибини дум

Сандра Мей

На зеленій травиці прозора водиця. Чи то сльози хмариці ? Чи туману дітки ? Краплиця у ставочку. Ох хвилі грайливі- марива дива. Серед них губиться вона Чи стає одною із них ? Краплиця до краплиці і вийде море. Хвилі в одну мить то спокіні, то буйні. Вони непостійні.... Ох, водо прозора відкрий свої таємниці. Що б збагнула глибини тих дум Що непокоять....

Дива моєї землі

Сандра Мей

Це жовтий стяг, блакитні небеса. Калинин цвіт, щебіт солов'їний. Незрівняний дивоцвіт. У нім осянійм чари неосяжні. Річка, немов стрічка розляглась у гаю. Русалки звабливі-чарівнички під воду затягнули. Навіки тепер водяний. Чугайстер вів, а Перелесник розвіяв. Золотий хрестик на грудях Грішне бажання у думках. Узрів Мавок на останок. Танок, подібний на травицю, котру вітер веде у тан. Танок у місячному сяйві... Темрява... Спалах... Світанок... Добрий ранок, земле рідна. Сонячне проміння на світ соняшник породив. Бачив як Гречишниця- мавка польова, ожила... З вітром пішла у тан, а у нім Перелесник. Це дива моєї батьківщини. Та сховані вони від людських очей, а як узрієш, то пропадеш. А коли пощастить, втічеш увидівши дива... Я ж не тікав і тепер на віки часточка цих див...

створіння самотнє і жовте

ромашка лікарська

Небо страшного свинцевого кольору Ніби примара висить над містом. Я ненавиджу осінь всім серцем і волею: Вона розлучає людей навмисно. Тільки тому, що сама — нещасна. Осінь — створіння самотнє і жовте. Якби ж вона мала щось цінне і власне, Була би хоч трошки менше потворною. Плаксиві романтики з домом і тишею, Що пишуть про листя хрумке і гаряче, Чули про біль від розлуки не більше, Ніж дерево в сонній тужливій гарячці. І не болять ті важкі кілометри... Знаєш, все зовсім не так, як ти думав. Твоя відсутність для мене нестерпна — Не відстань, не час... А байдужість підступна.

Хмари

Lexa T Kuro

По небу пливуть рвані великі хмари, З дому, з миром, Приховуючи величезне небо – яблуню зірок. Гроза далеко. Догоряє останній недогар старий... Тихо-тихо. "Не забули"... Вітер листям доніс вир думок. Дивиться місяць у прорізах грозових масок. Посидімо, помовчимо, Згадаймо тих, що кроками серед зірок, Хто вибрав свободу, скаже "Немає поразок". Вдома, з миром, Світло заснуло, палить долоню талого віску струмок. Чути чиїсь кроки, струни тугою затремтіли. Пам'ятаю, мамо, Величезне небо та бризки яблуневих зірок... Схід сонця, тучі попливли в далечінь однині. Тихо-тихо. Зранку буде мороз. Час перемог. ~2020~

Лабіринт життя

ᴀʟʟᴀɴ ʙʟᴀᴢᴇ

Як багато закритих дверей, І, загалом, проблема це люду, Що в суспільстві (ніби) людей, Так важко носити в душі груду... Немає вже тих, хто руку протягне, Немає і тих, хто створює світ, Є лиш ті, хто брудом застрягне, І знищить весь той квіт. Немає добра і кохання немає, Я колись це обрав, тепер воно грає, Немає тепер і тої печалі, Не при своєму я причалі.

Хто ж тебе буде кохати цього дня?

Максиміліан Степовий

Невже я той, Кому варто лиш побажати- І одразу поряд буде найкрасивіша дівчина у світі? Але чому ж не радий я цьому? Чому не користуюся таким бажанням? Невже я й досі ще кохаю Сильно ту дівчину єдину, Що мрією моєю колись постала? Ту саму, під ногами якої ніжна квітка розквітала, А коли вона пішла, то квітка та враз зів'яла... Я оточую себе завжди Купою дівчат веселих, розумних та чарівних, Бо намагаюся серед них тебе нарешті вже забути! В цій новій компанії ніжністю я ділився з кожною, Всього себе я віддавав, Бо тобі ж байдуже було на мене, Ти не цінувала того, ким я був, Що тобі дарував, Так чому ж зараз повинен я жалкувати за тобою? Тепер я іншій радість вже дарую, Про тебе навіть і не згадую! Але кого я обманюю? Я біль у серці пекучий відчуваю, Коли нишком вночі знову твій образ світлий згадаю! Хто ж тебе буде кохати цього дня, люба? З ким ти в поцілунках під деревами будеш розтавати? З ким ти зможеш мене легко забути? Сміюявся я із тебе, Бо знав, як зраджуєш мене, Як з іншим по темним куточкам нишпориш, Пристрасті слова іншому шепочеш! Я все прекрасно знав, І знаю, що час все розташує по місцях! І ось нічна пітьма забрала іншого від тебе, А ти саму себе в цій грі у зраду обіграла, Нікому не потрібною лишилась, Самотньою біля вікна тужиш, На мене, як колись, чекаєш! Але не прийду я більш, Тому шукай собі нову іграшку, Мене ж краще вже забудь! Хто ж тебе буде кохати тепер, люба? Його вже немає поряд, А мене ти знищила отрутою власних слів... Я все заради тебе колись віддав, А ти знущалась наді мною, Саму душу ганьбила за відкритість кляту... Більш не можу тобі я довіритись... Краще йди далі по життю, І не треба, не треба, мила, До мене повертатись, На моє палке кохання сподіватись! Невже це я, про кого всі казали, Що жіночі серця легко зачаровую, Щоб потім всі без винятку розбити, Бо крихкі вони, немов з кришталю їх зробили? Скоріше це я розбитий вщент, Це мене зламала легко ти Одним лиш поглядом своїм підступним! Зараз я похилився, Як та троянда, Яку бурею зламало Та на дно річки кинуло...

Бриз

Н Ф

А очі - морський бриз твої На дотик шкіра мов шифон, Напевно сон, або зразок На тій стіні, що це любов. І м'який пензлик у руці, На полотні, виводив рух Не змив його ущух і дощ, Посеред площ, на висоті. У голові - зайві слова, Про майбуття спитати час, Та не для нас перестороги, Терну розлоги на шляху, Не на заваді нам. Не розповім вітрам лихим, Колись чужим був ти мені, Без імені, здававсь байдужим.

101

Пісня віщого птаха

Максиміліан Степовий

"Серед дзеркальних вод далеких морів, У глибинах прадавніх лісів, Що західним сонця промінням у золото вбралися, Там я віщую та співаю всім Про долю люду й світу неспокійного, Я у час роковий По зову богів прибуваю, Могутні крила розгортаю, Про таємниці світу гідним я співаю! Пророцтва мої- то не про щастя, То про гірке наше буття! Віщую я про прихід до світу зла, Віщую про війн кривавих невпинну череду, Про зрадників говорю, смерті численні та пожежі, що міста усі поглинуть! Зло силою постане, Воно добро на коліна поставить, Загинуть кращі з кращих у битвах тих, Що кінця та краю не будуть знати! Але в добра завжди будуть вірні світла воїни, Їх серце міцніше за крицю, Їх дух не зламати перешкодами! Поки житимуть ці воїни- Доти світло чинити опір буде мороку! І хоч прадавній жах охопить багатьох, Хоч шал кривавий оволодіє нещасними, Але зробить та війна вас сильними! Прекрасне обличчя запалає силою, невідомою злу, За собою воно збере значні сили Та битву сміливу наважиться нечистим силам дати! Уважно слухайте віщую правду від мене, Бо кров'ю та вогнем у моїх грудях вона викута була!" Із 🍂"Аґрестійського циклу"🌼

Симфонія

Роузі Рей

Вона любила холодні ранки, Він любив її та каву з медом. Навіки залишишся спогадом солодким. Шкода що таким холодним. Монотонним і різким як запах кориці. Ставав відчаєм душі святої.. Душі проклятої поводир. Твоє ім' я - Сатир Шукала квести в його підказках, І чарувала..коли завмерла.. Очі пусті, неживі. Вони скляні... Тьмяні образи обійняли. Ти - не людина Не треба солодких промов, І милозвучних симфоній. Брехливий твій вид дурматить. Солодкий твій лик манить. Волосся твоє доміно, Частина темна друга світла.. Воно зачаровує Благословенне небесами кохання. Безмежні почуттів глибини. Це всього навсього омана. Твоя брехня,мені не треба. Я шукала тебе у своїх снах.. Ти став крилами,безлічі наших ночей.. Неначе увесь світ лише ти. Зачарував ! У сіті любові піймав та не відпускав. До себе моє серце прикував та крила обірвав. Тепер навік вони твої... . . . . Написано із чудовою @SandraMey дякую❤️🤗

Метро

Олексій Карий

Пірнай в тунелі, що чекають, Де люду купа – годі рахувати. Де смутно потяги блукають: У темряві ж бо мусять кочувати. Мчимо і станції минаємо, Так тішимось різким вітрам. Усіх гостей вже добре знаємо, Що завітали у наш храм. Як мантра – гуркіт потягів, Дарує нам обіцяну нірвану. Звільняє нас од ланцюгів, Вітає на гостину звану. Ми вдома, друже мій, удома, Посеред затишних вагонів. Не скорить нас обох утома В країні інакши́х законів.

Кохання- то правдиве чудо!

Максиміліан Степовий

Опівночі дивний сон мені наснився, В ньому чарівний образ з'явився, Дівчиною моєї мрії він виявився, Сенсом мого життя зробився! То не простий образ був, Там ти в тому сні зі мною поряд опинилася, Про тебе весь цей час таємно мріяв я! В тому сні тебе я міцно обіймав Та ніжно цілував твої вишневі губи, Дарував тобі той бажаний поцілунок, Тобі єдиній власне серце довірив! І хоч зараз ти далеко, Але знаю я, що завжди на мене чекаєш, Теж про мене мрієш, А я в цей час знову поряд тебе уявляю, Від думок цих на душі тепліше стає, Усмішка обличчя освітлює, На серці легше робиться, Бо знаю я, що ти десь поряд зі мною! А твої палкі губи на моїх устах, Я не бажаю обривати цей сон. Я бачу тебе в усіх світах, Твоє важке дихання обпалює як вогонь Як я зараз хочу до тебе, Втонути в твоїх обіймах міцних. Щось всередині душу мою шкребе, Це винні мрії мої нічні. Я так не хочу відпускати твою руку, Не хочу прокидатися, Не винесу без тебе цю муку. Я не готова здаватися. Ти прошепочеш моє ім'я уві сні, І я відразу прйду до тебе, Ніжно пригорну до себе, Щоб сни твої не були сумні. Я так тебе кохаю, Пробую спіймати цей сон, Знову я його чекаю, І знов побачу твою яскраву усмішку! Наше з тобою кохання- то правдиве чудо! Тебе я бажаю кохати пристрасно та палко, Шалено та полум'яно! Знай же, мила моя, Що тобі я готовий все віддати, Навіть довірити і власне життя У твої ніжні тендітні руки! Знаю я, що й цієї ночі Відвідаєш мій сон, Своїми солодкими губами торкнешся моїх І тихо мені на вушко прошепочеш: "Я буду лише на тебе чекати, любий мій!" А я відповім тобі: "А я не можу припинити думати про тебе, Я кохаю тебе, моя прекрасна зоря, Тобі одній я відданий!" В тому сні чарівному Нас білий ніжний сніг вкривав, Тебе срібним сяйвом оточив, Немов янголом казковим стала, До мене ніжно линула, Моє серце лиш ти одна почула, Нікому його віддавати не хотіла, Як я нікому не віддам тебе! Я не віддам тебе нікому, Ти - тільки мій! Тебе я кличу додому, До мене, де багато надій. У цьому дивовижному сні, Я міцно обіймаю тебе, Віддаю тобі своє серце, Хай очі твої знову стануть ясні. Тільки не залишай мене одну, Знову впаду у темряву, Там я буду не жива, Там пропадуть усі дива, Бо тільки ти моя надія, Тільки ти мій порятунок. Бути з тобою моя мрія, І зійде з мого зап'ястка кривавий візерунок. Обережніше там, Чекаю тебе поряд увесь час. Віддаю свій сум вітрам, Щоб вогник надії не згас. Ну де ти там? Я все тебе чекаю! Мою віру в тебе не зруйнувати вікам, Не має моїй любові краю. Написано в співавторстві із неймовірною та талановитою прекрасною @Sneg16 💖

Повість про калину

Сандра Мей

У калини червоні наместинки, немов краплі крові. У водиці. У прозорій. Гордовитий її вид. Вітер гуляє, листя шелестить. У полі вона стоїть одинока і смутна. Її горе ніхто не розгадає. Сонце до неї ластиться та їй байдуже. Плачуть блакитнії очиці. Посмутніла калинонька. Зеленіє листячко горе усе збира... Калинонька усе рида... Її горе розділяє рідна земля, котру слізками вмиває що дня І блакитні небеса, до котрих кричить повсякчас. Картина сумутна та до чого ж прекрасна... Посеред поля стоїть вона пишно вбрана Одинока Та смутна Вся у сльозах... Її горе я б забрав із собою в небуття. А натомість вона забере моє і розкаже про ню безмовним небесам Та сирій землі. До чого ж прекрасна вона. Смугле личко. Біле вбрання, розписи давні. Зеленії очиці, подібні листю... Каштанове волосся, немов дерева кора. Червоне намисто, немов грони калини. Це й образ її мариво моє або ж ні... Озвучка https://youtu.be/UOOQjRhaReg?si=26ziZdlJu1ot5Cz_

Раф-Акальма Велична

Максиміліан Степовий

Ця історія в часи стародавні місце мала, Коли нас імперія зрадила, На вічні муки за море вона нас послала, На жахливу смерть у безвісті прирекла! Але не врахували наші вороги, Що вціліємо ми й могутнішими постанемо! Ходили тоді між воїнами сатріанськими чутки, Що ми ув'язнені навіки у землях попелу й вогню, Що ніколи нам не повернути власну квітучу батьківщину! Але всі плітки розбились вщент, Коли під проводом Першого Сатріанця, Нашого шляхетного обранця, Ми всі голову сміливо підвели, Власну силу у мороці наших підземель зростили І збудувавши грізні чорні кораблі На них ми через море на першу війну попливли! Великий лідер Перший Сатріанець Тут купу народу зібрав з усього Моран-Тану, З нього власну армію склав, До священної битви нас покликав! Тут всі бажали кривавої розплати- І саярдіт-канґерімці, І шіптарці, Навіть, мостарґрадці відгукнулись! Всі сатріанські воїни з наших міст та поселень до бою радо встали, У далечінь сміливо вони дивились, Смерті не боялись, Бо їм обіцяли вічну безсмертну славу у Ахіреті поряд із Вогняним Богом, Кому сміливі у бою миліші за все у світі! І ось досягла армада наша берегів сонячної Аґрестії, Почали ми розповсюджувати вогонь власної агресії, Несли із собою гнів нашого бога, Власний біль та розчарування у різні та битві виливали! Перший Сатріанець нікого не боявся, Він першим у бою завжди був І останнім під час святкувань, Бо ближче до кожного із воїнів він був! Впевнено рушав по землям імперії наш лідер, Залишаючи за собою спалені землі Та трупи невірних єретиків, Він полум'ям священним землю ту освятив, Нашому народу її він присвятив Та нащадкам імперські землі залишив! Вирушав Сатріанець Перший проти Аквілону, У битві запеклій зійшовся із імператрицею, Грізною аквілонською левицею, Ім'я їй- Ґроста Фростхарт, Її серце жалю не знало, Рука в бою ніколи не тремтіла, Сміливо ворогів вона вбивала, Від власних переконань ніколи не відступала! Великий двобій той у віках усі запам'ятали, Всюди іскри темної магії літали, Гострі мечі блищали, Обличчям до обличчя на полю битви Там Ґроста й Перший Сатріанець зійшлись в двобої! Наш лідер атакував імператрицю, Він поранив її багато разів, Темною магією сили її послабив, Але й вона в той день нанесла йому удар, Поранила глибоко в бедро нещасного, Закричав на все поле битви, Він впав безсило, а Ґроста не припиняла бити його ногами й кулаками, Як звір дикий на нього кидалась, Забувши про меч та гідність, Бо на війні легко людяність втратити! Наш лідер впав, Довкола нього кров червоною плямою потекла, Похитнулись війська наші, Але зупинили Ґросту імперці вчасно, Забрали поранену, силоміць від тіла ворога відтягнувши, А ми Першого Сатріанця із собою забрали, Бо сильний дух у нього був, Він ще дихав і жив на диво наше! В той день з ганьбою за море відступили ми, Без лідера не могли війну продовжувати, Але присягатись на помсту не будемо припиняти! Приставали найкращих цілителів до монарха нашого, Упадали біля нього й жінка, й дочки прекраснії, Ночей не досипали, Батька Нації на ноги поставити мріяли! А дух Сатріанця могутній в ньому все палав, Він помститись Ґрості за поразку власну все бажав, Тому й одного дня майже видужав! Але горе дивне сталось- Загинула старша донька монарха, Склавши голову під час виверження Тану, Загинула й друга донька У битві із аждаха пекельними, А третю доньку смерть спіткала дивна у підземеллях, Де монстри стародавні все чигають, Нікого від себе не відпускають! Не встигли ми це горе жахливе усвідомити, Як помер і Батько Нації, Перший Сатріанець, Отруєний власною жінкою Він у муках жахливих сконав, Але перед тим її й єдину доньку свою, що в живих лишилась, прокляв! У великій шані, В розкішній гробниці нашого лідера поховали, Бо великим він був і не для вогню його тіло, А для вічного спокою у серці Тану, Він до останнього любив свою нову країну! Велике горе прокотилось Моран-Таном, Ридали чоловіки та жінки, А вбивцю короля, Його мерзенну кляту дружину, Йукусум Раф-Торін, У жертву Файросу на вогнищі принесли! До останнього зрадниця кричала, Що не вона чоловіка труїла, Що правдива змія трон посіла, Але народ не вірив їй! Перший Сатріанець помер у муках, І армія сатріанська у занепад моральний прийшла, А народ прийняв рішення на трон привести дочку свого лідера, Зулейму Раф-Акальму! Посівши трон свого батька, Зулейма одразу докорінно всю спільноту почала змінювати! Звеліла релігію жорстокішою зробити, Класову систему новітню запровадила, Зробила посаду короля та королеви фіктивною, А саму себе Верховним Архімагістром проголосила, Ставши вищою над всіма! За Зулейму всі жінки стояли, А вона на всіх землях Моран-Тану матріархат проголосила! Але підступні чоловіки не скорились Зулеймі, Оголосили її узурпатором та батька власного вбивцею, Піднявся великий заколот, Спалахнула громадянська війна, Розділила вона навіки наші острови на Тан Матріархальний та Моран монархічний із владою чоловіків! Новий прапор червоний з алкотестом золотим замайорів над Шіптаром, Оголосили чоловіки про створення Моран-Шіптару, Королівства незалежного! Але власними діями розлютили вони Зулейму, П'ятсот тисяч сатріанських дукатів на армію власну вона видала, Кров'ю залити чоловіче королівство присяглася, Їх на коліна перед своїм троном всіх кинути Та над ними справедливий суд здійснити! Зійшлися в битві жінки із чоловіками, Правдиві фурії з божевільними очима вони були, Кидали небезпечну темну магію, Стрілами та мечами рубали ворогів, А попереду всіх Зулейма воювала, На вільні міста Морану наступала, Силою під свою владу колишні землі повертала! В той день чоловіки програли, І Зулейма звеліла всіх дорослих вирізати, Щоб назавжди непокору серед них придушити, Лиш дітей маленьких залишили, Бо їх легше було перевиховати! Страшно всім було тоді, Бо вогонь пожеж освітлював кам'яне обличчя Зулейми, Її сірі крижані очі, Гарячковий блиск вирував у них, Сам рот викривився у жахливій ненависті, Кров бризкала на її лице, Стікала струмочками по чорному, Як вороняче крило, волоссю, Вона сміялася і різала чоловіків, як худобу, Шаленіла та божеволіла на згарищі останнього спротиву! В той день темний Моран- назавжди поєднався знову із Таном, Як матріархальне королівство! А всі сатріанці прозвали Зулейму Величною, За мужність у бою Та вічну вірність Файросу! Ще при життю вона гідною Ахірету була, Життя у боротьбі радо б віддала! Ja'la Raf-Akalma! Ja'la Raf-Akalma! Ja'la Raf-Akalma! Не марною слава Зулейми була, Бо під її проводом знову сатріанці на війну з імперією вирушили, Коли ми на береги південного Аквілону потрапили, То все там спалили та захопили! Наш перший аванпост там був розташований! Зулейма хитро розпочала переговори з імператором, А сама обіграла у стратегії всіх, Бо під час розмови, Її війська Аґрестію захоплювали. Коли імператор зрозумів, що йому брехали, Він розлютився, А Зулейма сказала в той день: "Чоловіки такі дурні, Бо лиш ми, жінки, завжди мудрішими були Й хитрішими! Наш язик, немов зміїний, За лестощами смертельна отрута криється у нас! Жінка владу здобуде підступністю, А чоловік- лиш силою!" Продовжилась війна, Імператор лютував та кидав на бій всі свої легіони, Сам не раз власним життям ризикував, Щоб лише добути голову Раф-Акальми врешті! Але гнів- поганий радник, В той час, як Зулейма хитрістю своєю рушала з легіонами вперед, Захоплюючи міста та руйнуючи чужі церкви, В рабство більшість народу вільного забрали! Здавалось, що самі боги наші ведуть Зулейму до перемоги, Що здійснить вона задум батька свого І поверне нам рідні землі! Але там, де боги однією рукою дають везіння, Іншою вони завжди кидають на наші голови нещастя! Зійшлося сатріанське військо із недійським, Під проводом Зулейми нас шістдесят тисяч там було, Ми рушали на останній приступ, Бажаючи зруйнувати ворожу столицю та повалити владу імператорів навіки! Проте, інша доля судилась сатріанцям... Розбили наші війська легіонери, оточивши з чотирьох сторін в низині, Сама Зулейма боролася з імператором І вбита була ним, Не вірила до останнього в свою смерть, Аж поки її голова через поле битви не полетіла, Відрубана імператорським мечем! Закричали недійці та аґрестійці, Погнали вони нас, Багацько війська тут пропало, Стільки душ грішних до Ахірету враз полинуло, На суд Файроса негайно вони прибули за свої земні діяння, Слідом за своєю величною пані! Розбили нас вщент, З ганьбою знову ми тікали, Забилися в нору вогняну та власні рани лікували. Хоч тоді ми й програли війну, Але Зулейма навіки героєм для всіх лишилась, Бо героїчно нас за собою вела, Перевершила свого легендарного батька у бою, Смерті не боялась І радо до Файроса полетіла з посмішкою, Залишивши нащадкам можливість імперію добивати, Зулейму завжди ми будемо пам'ятати! Імперія ж зненавиділа страшно сатріанців, Вона контрнаступ на наші землі здійснила, Перекинувши війну до Моран-Тану! Люто з ворогом ми боролись, А їх сам наш край вбивав сіркою, отруйними рослинами та дикими звірями! Та війна виснажила одразу дві сили, Аж поки сам вулкан Тан не прокинувся Та лавою пекучою не залив всі наші острови! Тікали ми куди могли, Тікали й імперські війська, Багато хто у вогні пекельному власну смерть знайшов, Сама земля довкола тремтіла та палала, Чорний дим небеса закривав, Червоною кров'ю вони налилися! Від страху недійці за море втекли, Свою власну поразку імператор У перемогу перетворив, Історію підступно під себе переписавши! Аквілон думав, що навіки сатріанці під тим вогнем загинули... Але землі Моран-Тану, І моря, що оточували наші острови, Були всі спалені та отруєні руйнівною магмою, На півстоліття вона нас під землю загнала, У мороці виживати змусила! Наш край здавався мертвим Та знищеним, В наших очах виверження вулкану Знаком Файроса було, Воно нам продовжувати боротьбу наказало! В тій пітьмі підземній, Що під островами нашими панувала, Ось там всі сатріанці новий притулок знайшли! Ми відбудували свої міста, Ми вижили, незважаючи на все, Але захисна магія, що боронила наші поселення, Забирала й частково нашу життєву силу. Навіки волосся наше білим залишилось, Немов прокляття вічне на нас кинули! Проте ми з гордістю зміни в нас прийняли І коли знову до світла земного повернулися, То помститися за все імперії заприсяглися! Ось так вічно стала тривати війна поміж Моран-Таном та Аквілоном І немає їй кінця! Забули всі, чому конфлікт цей спалахнув, За що життя ми продаємо на війні... Сатріанці мріють повернути свої колишні землі, А недійці за власне існування борються, Бо нікуди їм йти у цьому світі! Земля така родюча та прекрасна Навіки змусила нас проливати за неї власну кров, Кістьми в неї лягати за краще майбутнє наших поколінь! Але хто правий тут? Не знаю я Та й ніхто не знає... Із 🔥"Сатріанського циклу"🌋

---

Анна-Марія Фокк

Я пам'ятаю твої сумні очі І печалі повна душа Ти знову плачеш кожної ночі І говориш собі,- "Я одна!" Я дивлюсь в твої безмежні очі В них лиш біль і образа одна Що це за всесвітній злочин? Що це за безкрая глибина? Я закохався... Дивні почуття ... Без її очей, я не бачу життя Не було б в житті моєму сміття Я б викрав тебе без вороття. "Ти не одна!"- кажу тобі я знову " У нас є нині вся моя любов"- І хай кипить у жилах моя кров Я вже знайшов єдину ту любов! *** *** *** Не має слів, одні твої зітхання Твій сумний погляд знов перед очей Я як вампір, аж до світання Все п'ю із шиї ту гарячу кров " Ти не одна! Тепер є ми!" Говориш ти, а я бачу лиш жаль В моїх очах заповнених слізьми Ти все ще клеїш вазу із кришталь. "Я так кохаю, мила просто знай!"- Твої слова, що ти мене кохаєш Я лише хочу, щоб ти знов сказав Як я багато ще для тебе значу І вже нема в очах тої журби Немає і жалю й образ і навіть болю Ми так в житті пливемо у човні Що бачимо навколо себе тільки волю *** *** *** Ти так змінилась, мов троянда розцвіла Запахла, зацвіла немов весною В твоїх очах натягнута струна Що лине піснею яскравою і не сумною Ти моя квітка, надію знов дала А я кохаю і про це я знов говорю "І я кохаю!"- ти відповіла І ми знов у човні й пливемо вже по морю *** *** *** Ти став щасливим, бачу по очах Вони мов море, гори- неймовірні "Люблю тебе!"- кричить моя душа Твої уста- вони такі чарівні Минають дні, зі мною поруч ти І більш нікого мені вже не треба. З тобою я щаслива навіки Тоді у кому є іще потреба?

Самозакохана

Яна Янко

Моє кохання тобі навіки, Ти сам не зміг сказати мені "НІ". Я забажала жити в тобі, Так довго, поки не згасну у вогні. Ти зі мною зараз чи ні? Ми разом летимо уві сні. Мені байдуже на прокльони твої, Ти не зміг сказати безодні "НІ". Рани до серця прикладаю рукою, Божеволію від кохання, але сама iз собою. А ти біжиш від мене швидкою рікою, Я не знаю що робити тут із тобою. Не хочу, щоб кінець прийшов до мене, Відчуваю як бажання гасне у тебе. О, нехай здійсниться бажання небесне, І твоє кохання до мене воскресне.

129

Два серця

Максиміліан Степовий

Він: Всі ніжні слова душі моєї Я присвячу лише тобі, Моя мила прекрасна чарівниця! Ти постала сенсом всіх моїх темних днів, Власним світлом розвіяла хмари, Що наді мною нависали, Мені було байдуже, що про тебе інші люди казали, Я лиш хотів, щоб одне одному ми вірили! Кожного дня я оберігав тебе, Немов ти найдорожчий скарб світовий для мене, Всюди очима шукаю у натовпі Лиш твої сяючі зелені очі, А коли їх не знаходжу, То невимовний біль всередині відчуваю, Від тієї рани душевної кров'ю стікаю... Ті наші почуття з тобою Таємничі та казкові, Їх цінувати найбільш за все потрібно, Для кожного із нас вони важливі, Бо без тебе я немов без повітря залишився, Від розлуки із тобою зажурився! З тобою я відчуваю себе у правдивій казці, В ній я весь належу лиш тобі, А ти там моя кохана прекрасна принцеса! Вона: Лише з тобою, мій чарівний лицарю, я стаю справжньою, З тобою я ціную кожну мить мого життя... Слова всі набувають сенсу та буття прекрасного, Наповненні кохання всі емоції та почуття... У пошуках тебе блукала я над прірвою, Все відчувала поклик, хитрі посмішки зірок... Серце моє було сповнене зневірою, Але від самоти тобі на зустріч я зробила крок... І наче відтепер у нас на двох свій Всесвіт, де живе довіра, Кохання справжнє, розуміння, щирість та добро... Мій світлий лицарю, з тобою душею й серцем я щаслива! З тобою, як у казці, ми переможемо темряву та зло! Він: Як я кохаю, кохаю Необмежено в тобі все! Тебе справжньою завжди радо готовий я прийняти! Нехай кожен хоч раз в житті відчує Силу почуттів ніжних та тендітних, Які ми маємо з тобою. Як я хочу бути разом лише з тобою, Не думати більш ні за кого, Впустити тебе одну в душу й серце, Там місце вільне на тебе все чекає! Два серця наших одне для одного створені, Вони б'ються в унісон, Вони палають пристрастю ніжною й магічною, Так нехай же наше кохання З цього моменту І назавжди У віках жити буде! Коли ти не спиш, То і я не сплю, А на зустріч із тобою все чекаю, До тебе радо руки простягаю, У обіймах ласкаво притискаю, Твоїм палким губам поцілунок солодкий віддаю! Коли ти мовчиш І я вважаю доречним промовчати, Бо так в коханні є завжди - Що й без слів з тобою легко можна порозумітися, Одне за одного в усьому триматися! Наші стосунки не такі, як в інших, Проте особливі вони для нас! Цей зв'язок поміж нами міцний, як сталь, А чарівний, як магічний кришталь! Прохаю бога, нехай він завжди поміж нами буде! З тобою разом рука в руці Готовий я сміливо й добро, і зло На життєвому шляху зустрічати, Всі перешкоди тяжкі разом подолати! З тобою вгору я полечу, до синього неба, І за тобою й до пекла впаду, Але ніколи не покину, моя мила та хороша чарівниця! Якщо з прірви тієї високої ти до безодні впадеш, Я за тобою туди полину, Руку до тебе простягну, Всі сили для цього прикладу, Але до світла знов тебе я витягну! Якщо від болю ти будеш страждати, Від мене цей біль приховувати, Про нього я дізнаюсь, Прийду до тебе, Обійму, І рани на душі твоїй я ніжно буду зцілювати, Тебе до життя повертати, Нову сонячну усмішку Та іскри у очах прекрасних Тобі я буду дарувати! Вона: Нехай кожен хоч раз в житті таке кохання відчує... Нехай кожен хоча б раз такі слова почує... Нехай серце кожного хоч раз буде зцілене довірою... Нехай душа кожного буде оповита чарівною силою... Ти став моїм міцним плечем, надією та світлом життя, Відновив усі мої струни ритмами свого серцебиття... Зігрів ніжністю моє тіло та душу, надихнув на дива... З тобою життя набуває смаку, світ ожива! Я пройду крізь усі перешкоди з тобою разом, Буду поряд ясним сонечком або дбайливим вітром... Віджену всі кошмари, поки ти спиш... Та почую тебе крізь кілометри, коли мовчиш... Спущусь за тобою в пекло, разом повернемось назад... Підіймусь з тобою в небо, загадаємо бажання у зорепад... Мій світлий лицарю, твій коханий погляд - подарунок світів! Найдорожче - що наші душі чують одна одну без слів... Нехай кожен хоч раз в житті відчує це... Нехай серце кожного своє кохання знайде... Написано в співавторстві із чарівною та неперевершеною @sap_fire

Симфонія

Сандра Мей

Вона любила холодні ранки, Він любив її та каву з медом. Навіки залишишся спогадом солодким. Шкода що таким холодним. Монотонним і різким як запах кориці. Ставав відчаєм душі святої.. Душі проклятої поводир. Твоє ім' я - Сатир Шукала квести в його підказках, І чарувала..коли завмерла.. Очі пусті, неживі. Вони скляні... Тьмяні образи обійняли. Ти - не людина Не треба солодких промов, І милозвучних симфоній. Брехливий твій вид дурматить. Солодкий твій лик манить. Волосся твоє доміно, Частина темна друга світла.. Воно зачаровує Благословенне небесами кохання. Безмежні почуттів глибини. Це всього навсього омана. Твоя брехня,мені не треба. Я шукала тебе у своїх снах.. Ти став крилами,безлічі наших ночей.. Неначе увесь світ лише ти. Зачарував ! У сіті любові піймав та не відпускав. До себе моє серце прикував та крила обірвав. Тепер навік вони твої... Спільний вірш з чудовою 🌹 @Rousi_Rey

...

Роузі Рей

Моє життя гуляло вітром, Різкі напруги дали збій... Я та що шукала щастя, Але і всім нещасть лиш одне щастя... Я не хотіла..шукати твої тексти, Я підшукала твою красу... Звела із розуму тебе, І так давно хотіла звести....

Недопоета віра

Lexa T Kuro

Час минає, стираються люди, Гаснуть лампи та вікна у квартирах. Ми з мережі новобудов, втікачі, Недопоети у косухах. Не лі'рики. Не гастролюємо по чужинах. Без закордонних паспортів до зірок... Бути простіше, з прагненням - накраще. А не на екрані бігбордової прісності, Життям під копірку, копійкою, Чи на "сладі іграшок" у міських хащах... З журавлем у рукаві чи в небі з сіницею Потік кадрів минулого зливається... Шнур бікфордів запалений, І нам варто горіти, а не тліти Дешево... Новий шлях починається! Ударом руки, не топити дзеркала, А бути прикладом, "вбити в собі звіра"... На вулицях дитинства спокійного імла, Але поки не зима, є шанс - Недопоета віра. ~2020~