Новинки

Цей світ

Цей світ на себе вже не схожий Кудись відтінки зникли всі. Палітри мають один колір, Буденність навіть уві сні. Мої фантазії та вірші Тримались темних кольорів. А потім сталося ще гірше: Не стало зовсім і віршів. Життя грайливе та яскраве Де знов лунав дитячий сміх, Де знала я, що хтось чекає Моє суцвіття слів та мрій, Це зникло враз й не повернулось, Хоч намагалась я знайти. Цей світ від мене відвернувся, Бо в ньому Не пануєш ти...

На "Ви"

Nadine Tikhonovitch

Я до неї звертаюсь на «Ви» І так рідко в очі зелені Кидаюсь стрімко, ніби у рви, А миті розлук — незчисленні… Хоч і ледве роблю поруч вдих, Моє дихання все не згасає — Я і слів не боюсь крижаних: Цей холод мене обпікає… Та розтинають серце ножі, Як вона буває не в дусі — Ми із нею настільки чужі, Хоч і я за неї молюся… У нас з нею жодного чаю І жодної кави, що прикро, Та стало подобою раю Її проводжати до хвіртки… Наші життя паралельні — Я про це достеменно знаю… І вона б розізлилась, певно, Цей вірш дочитавши до краю… Ми, мов далекі два острови, Які океан омиває: Я до неї звертаюсь на «Ви», Та серце до неї злітає…

139

Комусь потрібні

Позитивна Морквинка ( &Не Мілашка ;)

Вона хотіла, щоб її любили, Без лишніх слів і хвилювань Вона хотіла бути сильною, Без своїх страхів та вагань Чому буває ,що ми любим , Лише тоді коли когось нема Та з часом серцем фантазуємо Про те , що стало лиш слова Проходить час ,проходять дні Нас змінюють багато літ , Але одне зажди не змінне Те серце ,що колись любило. Хоча би раз в цілому світі Під час грози без зайвих квітів І теплих ніжності обіймів В останній раз , Остання згадка Про все те добре , Що зі свічкою згасає. Та в темноті прорив обіймів Ми думаємо кому потрібні , Чи взагалі комусь душею рідні Можливо справді так буває , Що долею нема кохання .

Тріолет 45

Микола Мотрюк

Я прагну тя поцілувать, Стан ніжний крепко обійняти, В саду вечірнім біля хати Жадаю тя поцілувать... І, хоч сваритиметься мати, Осмілюся тебе украсть... Всю ніч тя буду цілувать, Стан ніжний крепко обіймати... Хай зорі з заздрості тремтять, І блідне пан у срібних шатах, - Тобі дівчину не одняти! Хай зорі з заздрості тремтять... Будем кохання цвіт шукати, Нам соловей буде співать, Всю ніч тя буду цілувать, Стан ніжний крепко обіймати...

Мить

Серафім

Шепочуть ліси, дерева риплять Неначе бачили все У озера очі сонцем горять Але я дивлюсь поміж це Дивлюсь наче вітер у безлад листів Дивлюсь наче знаю все я І хочеться розказати усім Яка мені тут ця земля Вдивляюсь у небо, його блакить Промовить мені слова: "Затримайся, чуєш, затримайся в мить, Ніколи не будеш одна" У тебе є небо, його полотно, Тобі буде за оберіг Нехай воно давнє й далеко воно Але геть не знає літ Не знає печалей, окрім дощу Не знає твоїх ідей Ти знаєш - я тебе не пущу У вирій дурних людей Людей не простих, людей-недосяг Людей вічно мертвих і сірих Людей, яким віданий страшний страх Людей, таких зовсім не мирних І скільки б казати - мене не було Коли тут усе почалось Але я знаю, що небо могло І небу таки вдалось Ввібрати у себе холод ночей І темряву моїх пустот Воно в мою яшму вовчих очей Вдивлялось, залазило в рот Проникло в кожну мою клітину В кожну мою органелу І знало - не знайде вже там людину Як білосніжну перлу Я вся почорніла, уся плямиста Уся зі шматочків зібра‌та І не вийде з мене крутого намиста Я занадто життям пом'ята Дерева шепочуть, а небо гнеться І озеро тихо лежить Життя навпаки, життя так несеться Так зачекай же ще мить.

108

Якщо посмієш з неба впасти

Роузі Рей

Якщо посмієш з неба впасти. Зловлю тебе,й твій рай пекельний.. Знайду тебе з поміж зірок.. Й поцілую руки холоденькі.. Мої ти чари,мій весняний обрив.. В твоїх долонях моя літня доля. Мене несе мов на крилах..на човні.. Я твій пекельний янгол.. Й диявол світлий снів твоїх..

100

Вірш

Генрі крадієць сенсу

У кожного вірша Є початок І є кінець Це початок А це кінець.

115

Я люблю Вас...

Сандрін Iрріель

Я люблю Вас... І це аксіома. Попри відстань, образи й роки. Не дозволю крім Вас я нікому Доторкнутись моєї руки... Я люблю Вас. І це серця догма, В ньому Ви залишились навік. Так, як ніч любить день – невагомо, Я милуюся знов на Ваш лик... Я люблю Вас. Хоч це й ненавмисно, Та не варто шукати причин, Серце знає одну лише дійсність – Ви для мене на світі один.

---

Сандрін Iрріель

І знову ніч розворушила в серці Цей тихий сум, гучніший за грозу... І звідки у душі моїй береться Ця ніжність чиста, скраплена в сльозу? І стримане стає ураз нестримним, Шукає вихід крізь віршів рядки... Душа малює на папері рими, Із щирості зриваючи замки... Я говорю з тобою... Хоч без мови, І без листів, без зустрічей, розмов, Лиш у думках... Римоване це слово – Єдиний спосіб висловить любов...

Ти вийшла...

Nadine Tikhonovitch

Ти вийшла, ніби з мого сну, Пройшовши крізь серцеві брами, Душа натягнута в струну Відлунням місячної драми. Ти прийшла, як спогад ніжний, Усі кордони перетнувши, Ти прийшла, як образ книжний, Мого бажання не збагнувши. І крок за кроком йому в такт, Ти вийшла, ніби з мого серця, І страх замовк, замовк теракт, Осліпли темні очі-скельця. Увібравши кожну ноту, Ти вийшла, ніби з тої пісні, Що лилася про свободу, І ще мені наснишся після.

121

Місяць

АННА СТОУН

На моїй спині Місяць. Пробач, я про це забула... У мої очах зорі. І, як у вірші море. На моїй спині Місяць. Без вас вже не можу.... Я себе більше не ненавиджу. Тебе вже не тривожу. У моїх очах зорі. Я трошки задихаюсь. Я твій Місяць, чуєш. Я так знову жить стараюся

128

Монохром дня і ночі

Лео Лея

Загубилась душа між початками та кінцями, Тихих вод Небуття прагне спити, щоби заснути, Від реальних подій відкараскатись до безтями... В монохром дня і ночі веселку як повернути?

118

Стихії

Яна Янко

Моя любов приходить рано, Вона тече немовби п'яна. Смак гіркий у тебе в роті, Мої почуття зовсім не солодкі. Серед гір, лісів - я в полі, Стою в степу, чомусь я гола. Стало тіло моє прозорим, Радіють тому, що ти мене не знаходиш. Не збираюсь хвилюватись, Для чого мені сили втрачати? Від тебе я вже настраждалась, Настав час тікати. Стала вітром я всесильним, Що летить подалі звідти. Стала водою я швидкою, Що тече шляхом тернистим. У вогні ти там палаєш, Руки закуті в земляних кайданах. Не можеш прорватися далі, Яка я рада, що ти помираєш.

Комплекс

Яна Янко

Чи страшна, чи гарна я? Ставлю питання це собі щодня. На обличчі моєму квіткове суцвіття, Не можу позбутися їх до кінця. А в дзеркалі відбивається той час, Коли радість ще бачила я. Приховую квіти готовою маскою, Щоб ніхто не зміг їх побачити. Під сонцем світлим, чи в темному місці, Стараюсь робити так, щоб відводили погляд від квітів. Шукаю відповіді на свої думки сороміцькі, Чи справді потрібно було приховувати це суцвіття? Зерно сумнів в мені зростало, Але світло в темряві змогла відшукати. Коли за ними я доглядала, Квіти почали потроху зникати. Серед багатьох обличь у світі, Шукаю - хто ж я насправді? Можливо страшна, можливо я гарна, Але це вже серце моє визначає. У мене був комплекс, Тепер його не існує. Нехай ростуть квіти на тілі, Навіть з ними, я все одно красива!

Опівнічна проповідь

Яна Янко

Я у серці маю те, що не вмирає, Ця емоція живе в мені, і навіть не страждає. Над пагорбами так далеко від мене проживає, Тому і другий шанс з твоїх рук втікає. Робота, відпочинок і простір між нами, Непохитна любов з цілунками твоїми. Обійми мене із заплющеними очима, Ти пожирай життя - пожирач мого тіла. Очі оточують нас як небесні світила, Ти трагічний виконавець, але маєш знайоме обличчя. Гріх мій, коханий мій - Божа людина, Ти демон безвольний - дика тварина. Твої обітниці залишають рани та шрами, Перегини та обов'язки керують твоїми словами. Моє тіло в русі, але слабкі та потерті коліна, Ви минулому чи майбутньому, щасливо без тебе б жила.

Граю симфонію

Яна Янко

Життя - стало моєю богинею, А я відданою їй служницею. І ткачем туги, і рукою відчаю, Я так стала для неї важливою. Кохання - стало моєю безоднею, У ньому я розпливаюсь надією. Але дещо в його глибинах приховую, Те, що тільки серцю розказую. Брехня - стала моєю молитвою, Вимолюю слова, що несуться істиною. В танці ілюзій, де я граю справедливістю, Мої думки пливуть павутиною. Біль - став для мене гонитвою, Я ловлю його перловою краплиною. Він пливе виникаючи мовою, Сплетений в рядки, створений мною. Жаль - став моєю спочиною, В його обійми себе так занурюю. Де втомленість дня я отримаю, Він приносить спокій своєю піснею. Радість - стала для мене руїною, Яка розцвітає в спогадах мрією. Спалахи щастя, що зникають долиною. Покидаю я рай та йду пустинею.

Смертниця

Яна Янко

Смерть - це повсякденний супутник, Він разом з тобою проживає. Смерть - це особистий стерв'ятник, Спокійний, розмірний він повсюди літає. Гадаю, що ти - так само як я, Віриш у те, що це небуття. Допоможе забути твоє каяття, Яке словами забирає життя. Смерть - це друг особливий, Він не покине навіть у гніві. Смерть - це коханий залежний, Який не залишить навіть в могилі. Вже не гадаєш, а довіряєш, Тільки правду у словах вбачаєш. Маніпуляції не відчуваєш, Смертником стала - життям жахаєш.

Смертний

Яна Янко

У грудях моїх пульсуючий біль, Душа не відчуває - це гріх. Серце не б'ється - це хіть, Джерело агонії ще більше мучить їх. Квіти вириваю з корінням, Тремтять руки в пориві гніву. Чи від провини? Я більше не бачу різниці. У серці моїм темна пустеля, Та самотність як міцний міст. Але в мені не живе ця сила, Що зможеш подолати труднощів міць. Це життя я пройду, Щоб не плакати вічно. Гадаю, я просто подбаю про те, Щоб не померти двічі.

(Не)байдужий

Яна Янко

У нього не було серця, Яке б розбивалось і кров'ю стікало. Не було тендітних кісток, Які б під вагою відчаю ламались. У нього не було душі, Яка б кричала від болю. Тому непереборне втрати почуття, Вчепилось в шкіру гострими кігтями. Воно погрожує розірвати його на шматки, Але він вирвав з кайданів звіра. Що жив усередині бездушного тіла, Відламувався від безмежної холодності світла. Але в душі його долає власне відродження, Спроби визволити внутрішнє від зовнішнього. Без серця, без душі, але із запалом розквіту, Спрямований на пошук частини, що втрачено.

Кривда від слів

Яна Янко

Ти дуже добре знаєш, наскільки гірко можеш брехати, Як і твоя впевненість у власній слабкості. Все тремтить від пригніченого бажання, Словом "нещасний" навіть не вийде тебе описати. Паршивий, млявий, самотній, винуватий, Те, що ти говорив - ті слова жахливі. Були брудними, негідними, жорстокими, Ти їх вимовляв у момент імпульсивного гніву. Він знав, що стоїть перед пекельними монстрами й не має собі рівних, Він не міг зрівнятися з цими істотами за межами божевілля і міфів. Можливо, це був другий шанс? Можливість виправити кривду від слів якими принизив.

Раз в ніколи

Серафім

Така любов буває раз в ніколи Все дивувувся я її нутру Твої слова - повзли крізь всі кордони І випадали в осад у пітьму І опадали листям жовтоцінним По осені, по літу та весні Ми разом в диклофосі тихо квітнем І умиваємось у ртутній ми росі Ми думаєм про сенси, але мало Ми хочемо життя? Та мабуть ні Ми вже давно суцільна рана І вже давно забули, що на дні Одні, закопані та заживо пришиті До крові, що прилипла до землі Ми ловимо метеликів, як миті Аби вони не бавились в імлі Я посміхаюсь, мені все байдуже Окрім тебе, окрім твого тепла Мені так пригорнутись треба дуже До рідного, коханого чола Така любов буває раз в ніколи Бо я не вмію справді так любить Під шкіру ти, мені тебе вкололи І мабуть тільки так я зможу жить