Новинки

живий?

викидні градів - тюльпани нічних жахіть. дим цигарок - вже повітря легенів часу. кожен, хто поруч - назавше, не мимохідь, шрамом залишиться в серці, ти знаєш. власне, ті, возлюбити кого безумовно слід, згинуть навіки одразу, як їх полюбиш. тане на скронях тривожний лютневий лід, квітень цілує скривавлені сіллю губи. кожен, хто дихає десь недалеко від подиху фосфору має міцну потребу дати надії пустити бентежний квіт в мертвих рядках, що розсипані поміж ребер. кожен поет, безсумнівно, з колиски мрець. кожні слова, безперечно, потужна зброя. кожна із літер поцілить, нехай їй грець, біль пам'ятатиме вчинки своїх героїв. ти пам'ятатимеш зміст, як поля - жнива. зміст пам'ятатиме сповідь без страху крихти. мрець - то поет. а поезія - так, жива. що для безсмертя сьогодні зробити зміг ти?

177

НЕСКОРЕНІ

МОРГАН РЕЙ

Моя незламна смілива держава, Що розвіює чорні, ненависні хмари. Країна, що варта усіх галактик, Скажи мені, як ти? Я тримаюся, йду до перемоги, Найціннішого дару - свободи. Серед темряви світлом засяю, Переможемо, все здолаємо. Продовжи в коментарях! Хочу почути кожного 💙💛

220

місту героїв

Last_samurai

мій пейзаж щодоби незмінний: каву п'ю під дзижчання смерчів. на підошві уламки міни, не занадто хіба для мерчу? я десь тут. між околиць міста хіть смертей виринає кволо. ще живий (знаєш, не навмисно). вибачай, що ходжу по колу. вибачай, що ще маю тіло, де душа поринає в спомин: вибачай, ти сама хотіла розлучитися в місяць повен. місяць, другий: немає змісту. відлік часу давно зворотний. розірвавши ночей намисто, град ворожий неначе дротик закидає на підвіконня подарунки чужій малечі. дістається завжди іконі, і від того, на жаль, не легше. понеділок триває вічність, у неділю не йду до церкви, я б хотів запалити свічі та живі важливіше мертвих. зсув думок - літосферні плити, не пишу побутову прозу. ми чомусь почали палити... мабуть, це колективний розум. пам'ятаєш, хотіла стрітись хоч думками у лева місті? а тепер як мемас з вол-стріту ми поєднано-несумісні. ти живеш у нових знайомих, розмовляєш з різким акцентом, я ж існую заради втоми, ще brockhampton та 50 cent'a. вже забув свій недбалий суржик, разом з ним - португальську й дойче, з тих, до кого звертався "друже", половину згадати хочу. ти ревнуєш до волонтерок, до повітря і батьківщини. у відносин є певний термін, та єдині ніяк не кину. вже забула важкі промови про провину, вагання, відчай? (вкрай потрібні та безумовні, раптом знову тікати). двічі не влучає любов між ребер, та влучає смертельна зброя. я не маю в тобі потреби: місто прагне своїх героїв.

237

22.07

Олег Шаула

Я в бесконечном дежавю, Уже хочется сопротивляться. Прервать этот порочный круг Без промедлений и аффирмаций. Я снова бывший Surgebook, Спал сном поэта и снова перестал сдаваться. Перестал сдаваться, после стал давиться. Inner grammar nazi не даёт писать на украинском. Я сегодня без выдуманных, настоящих, выдуманных настоящих И всех остальных историй. Знакомый вам рассказчик улёгся в долгий ящик, Что будет дальше, я увижу вскоре. Во сне со скуки проиграл всё наперёд. Зачем мне ждать, пока найдёт и наберёт. С тех пор я жадный и лишённый интриги Пялюсь на новое, как на ошибки и сдвиги. Явно не моя мечта рифмовать квадраты ААББ, Но тем мне нравится искусство слова. Стрельнет дежавю, поверь, я думал о тебе, И рад, что это происходит снова.

234

те, що стане нами

Last_samurai

напишу, не іронізуючи, хоч емоції саме ті. привези мені пил везувію на волоссі чи на взутті, ніжні альпи з суворим поглядом і фламандський розкіший сад: ми існуємо в тілі спогадів, де ув'язнена мить-краса. розливай в променисті келихи мед сарезької бірюзи, шахристану скелясті величі у камінчику привези, від підборів бруківки музику, теплий розпис вірменських стін. зав'язавши червоних вузликів і віддавши комусь, хто хтів, надпрозоро муранським дотиком намалюй на зап'ясті слід. не шкодуй про кінець, допоки є власний шлях, що триває від нульової відмітки грінвіча до аляскінського вбрання. запобігши сумління ринві чи обираючи навмання, привези неспростовних доказів: кілька стежок ісландських скель, хвиль біскайських убивчу ноту "сі" і тату, що обрав би кельт, фотоплівки з парижу трохи, і подих генія поміж веж. подарунками (хай непрохані) все, що стало вже мною, теж протягну, на руці застигнувши як бурштин на щоках верби... й світ новий, що незнано-стиглий ще, залюбки покажу тобі.

228

....

Настасья Агапова

Я з тобою зустрінусь, коли раптом припинить ток курсувати в судинах нічного міста. Коли вітер почне пробирати до всіх кісток, поселивши між ребер пожовхе листя. Серед сотен долонь, що хапають осінній дощ, я знайду лиш твої. Бо вони незрівнянно теплі. Поховавши минуле, звернусь до вітрил-думок. В них самотність прожити, напевно, легше. Цигарки, міцна кава та пара простеньких рим. Я, можливо, забув що існує холодний січень. Але зараз в легенях пече, а в тім, мене мало хвилюють подібні речі. Моє небо рятує слова від сну. "Обережно..." Знову ці кляті двері. Перехожі чекають як свято німу весну, що сідає між скронь та доріг-артерій. Ну а я наче знову пішов під лід. Цей маршрут пам'ятаю вже більше року. Я з тобою зустрінусь, хоч, певно, мені не слід. Моє місто назавжди просякло током.

130

ти

Енн Майер

своїми мріями малюю я на полотні, і твій я образ поцілую ніжно, і дощ нестримний малюю я слізьми, який почався уночі неспішно. твої вуста причарували світ, твої слова були неначе гори, але всього одна незграбна мить і змусила мене пізнати горе. кохала я твої холодні руки, байдужість і образи теж твої, і я терпіла ті нещасні звуки, коли в «коханні» признавався ти. але минав вже час і сили теж. неначе кава серед ночі взимку, моя душа наївна остигала вже, зробивши двадцять кроків в прірву.

150

Фоторепортаж заклопотаності Написано 26 вересня 2022

Палаюче полум'я

Лунав гудок жонглювання. Шелестів тротуар. Спізнився.

152

Кара

Nadine Tikhonovitch

Я не забула: ти питала — Здригався голос з глибини, Коли усе в тобі волало: «Не буде же цієй війни?!» Хотілось міцно обійняти І відвезти від всіх жахів, Мою душу вщент крилатих Роздирало сто птахів... Вони несли мені не щастя Та і гукали не весну — Вони слідами на зап'ястях Сповіщали про війну... Прости, що я тоді мовчала, Ховала погляд в небесах, Хоча усе тоді кричало В твоїх натомлених очах... Та відчувати чорні хмари, Знати долю наперед — Це моя найтяжча кара, Душі моєї очерет... Могла би хоч усе змінити — Мали б сенс далекі сни... Дай Бог іще тебе зустріти І бути поруч без війни!..

Самоскид!

мене долає безсоння та глум хоч живу з ними вже купу життів я все ще відчуваю струм поміж скронь і твоїх листів я все ще відчуваю проблему що сидить в мені з осени мати дім мати коханих мати стелю яка не впаде на тебе уві сні мати розум що не обернеться проти тебе безчинством люті і накопичених недуг я довіряю тобі, мій друг свої надії. хочу мати мрії, та натомість палю цигарки ти такий же, ти усміхаєшся до мене збоку коли ми кидаємось на гори туги і коли тікаємо від потоків гніту. я знаю, я вірю, що колись знайдемо крихту душевної краси в собі та оточимо цвітом. весь світ оточимо цвітом.

109

Моя втрачена Хоум (Audio)

Юлія Богута

Хоум, моя втрачена Хоум. Я колись неодмінно тобі напи́шу. Розповім про моє божевільне життя, про рядки які ніччю пронизують тишу. Про бажання торкнутися знову чорнил, замість того, щоб думати про військове. Про голки через сльози, світанки без сил. І про те, як у тілі замало крові. Про бажання вдихнути в легені дим, щоби потім без скальпеля і без дихання. І про те, як вертатись із мирних сіл, задихаючись в темряві від вагання. Я колись неодмінно тобі розповім, як дрижать після вибуху стомлені шибки, Як тремтять мої пальці у повній пітьмі, і як коси від грому здіймаються дибки. Як блищать серед ночі у небі зірки́, і здається, що в світі усе досить мирно, Як ревуть над дахами у день літаки, і від цього стає до безглуздості зимно. Як не хочеться більше просити людей, щоб вони не палили зі мною поряд. І як падати вниз, до чужої землі, коли серце наповнює горе. Хоум, моя втрачена Хоум. Якщо я розповім, ти почуєш? Ти відчуєш мене як колись, ти врятуєш мене? Ти врятуєш? Від міцних цигарок на губах, та пустих обіцянок без правди, Від страшенних новин у житті, від палаючих міток на карті. Від дурних синяків на руках, і розрідження власної крові, Від загублених в правді людей, що не мають нічого крім болі. Якщо я розповім, ти побачиш, як я знову лежу на підлозі? Без свідомості та без сил, наче тіло заснуле у морзі. Яке просто утратило сенс, щоб здійнятись та далі жити. Я хапаюсь за кволі вірші, за таблетки, настої із квітів. За штробас у чужих голосах, за вібрато свого — через силу. За рахунки і дивних людей, які знали мене щасливу. Хоум, моя втрачена Хоум. Я не хочу щоб ти все це знала. Не читай і не слухай — живи. Я не хочу щоб ти це пізнала. Щоб ховалась у двох кутках, щоб тримала в долонях сирену. Щоб чекала когось із війни, та повільно вмирала від генів. Щоб не мала когось щоб сказати, як втомилась і хочеш спочити. Щоб не вміла вже більше боятись і не знала як просто любити. Я не хочу щоб ти все це знала. Не пізнай це, благаю. Не треба. Будь щасливою хоча б зараз. Подивися на зорі у небі. Я подивлюсь на них із тобою, хоч в житті і не матиму шансу. Моя втрачена Хоум, будь щасливою. Твоя стомлена, чорна Клякса. Посилання на аудіо: https://www.instagram.com/tv/Ce9O1N_gJGA/?igshid=MTA0ZTI1NzA=

104

Смелого пуля боится

Мариам Алекс

Там, где, в секунду взрывают гранаты, Воздух в пыли от чужого снаряда, Высится пламя и видятся тени Тех, кто живет с этой раной смертельной. Кажется сном невозможность реалий. Крест и молитва, и нервы из стали. Здесь и сейчас — это все, что нам надо, Чтобы к ответу призвать виноватых. Кратер От нового взрыва. Наша судьба и добра и строптива. Ливень Не смоет кровавых Пятен на форме юнцов худощавых. Слава Всевышнему только. Воинам - честь, и патронов - винтовке. Долго Хранится граница, Где воина смелого пуля боится.

181

Місяць

Відьма

В мене сердце сьогодні вперше заболіло.. Такого не траплялось вже кілька місяців. Я би вийняла його зі шкіри, З оголонех, ошрамлених грудей. І запитала б дивлячись повільно, Чому як скло, ти ріжеш нутрощі мої. Ти пам'ятаєш всі страшні прокляття, Згадуєш часи дешевого тепла. У спогадах забутись хочеш, Та там підчікує лише біда. Чи забуло ти, як повний місяць відпускав твої страждання? Як рани медом замастив не давши вмерти? Чи просто мед скінчився... Та місяць повні оберти зробив. Скажи мені чому ти б'єшся?

150

182 лютого

Деміра Рейн

Привіт, мій друже, бач світанок, такий вже звичний у війні, А ти згадай той чорний ранок, коли здригались ми усі, А ти згадай, той холод лютий, що був назовні та в душі, Привіт, мій друже, ти не забутий, як і ніхто на цій землі. Тут все змінилось, стало тихо, лиш час від часу приліт ракет, Та ми тримаємось всі разом, надіємось, що все пройде. Війна ще тут, ще не минула, а ми уже звикати стали, Бачиш, як швидко промайнула, весна – яку ми не чекали. Пишу тобі, що вже не плачу, хоча моментами бува, І відчуття тепер інакші, ніби спустошена земля. Так опустів довкола світ, ніби чуже стало життя, Не повернемося ми назад, минулого уже нема. Скажи мені, ну як ти там, у нас тут літо календарне, Хоч обіцяли нам тепла, ці обіцянки стали марні. Привіт, мій друже, це знову ранок, і літо це — холодом скуте. Перегорну свій календарик, а там сто вісімдесят друге лютого. ______________ 24 серпня 2022 шостий місяць війни

237

...

Нія

Тривога - зграєю пташиною у небо, І ти б якщо могла із ними полетіла, Лишивши на землі слабкого тіла Й одягши замість сукні білі крила. Я знаю, втомлена до краю і межі. Тримайся, мила, рано у політ. Прислухайся крізь сердця гуркіт У віт вербових тихий шепіт. То я до тебе промовляю Повз грань життя і смерті. Тебе підводитимуть праведні й святі І руку подавати будуть грішні в бруді. Не слухай серця, слухай розум свій, Не дай ввести себе в оману знову І сліпо не кидайся в темну прірву, Приносячи своє життя у жертву. Помилишся, я знаю, ще не раз, Бо не людська в тебе душа, дитино, І пара крил тобі би личила відмінно...

188

Хочу додому

Василь Баша

Хочу скоріше прокинутись завтра, Коли весь поспіх розтане у тиші Коли єдина тривога - це Кафка, А небо знов стане ще трішечки вище. Хочу забути про зле учорашнє, Стопи колоти гіллям ріднолісся. Хочу відчути від вітру мурашки, Що сповиває домашнє узбіччя. Хочу, та й годі. Аж щелепи зводить. Очі шукають малюнки примарні. Більше ніколи не буде вже досить В кількості вигуків: " Вдома ж як гарно!"

105

Осень

Валерия

Осень - это красная помада. Осень - это жёлтый кардиган. Осень - это танцы, звездопады, Осень - это чай и круассан, Розовые кеды, черные ботинки, Теплый плед, вечерний сериал, Алые на веточках рябинки, В такт листвы шуршащий карнавал. Шепот ветра, парочки в обнимку, Пряди, выбитые из косы, Запах шоколада, предпосылки И минорные аккорды и басы. Дорогой парфюм и красный шарфик, Тучи, зонт, охапка алых роз. Осень в жизни - настоящий праздник! Осень - исполненье настоящих грёз!

266

Ода крамара (16 квітня)

Палаюче полум'я

якось Вуц відкрив честь лідерства в корозії металів, що кує якір торгівлі тканини. підійшов , обридливий, перебірливий покупець. – Дайте мені щось таке діамантове , а хоча найкраще сапфір , кварц... Позіхаючи слухав цей німий ескіз – Ви щось купувати збираєтесь! – А так це не безкоштовно , а ціни якісь тортурні для легендарного акробата, серед усіх тавернів. Ех, допетрив ще один гуморист. Вирішив трохи налякати: – Не хотілося, але можу вас євнухом зробити. Давайте без театру алогізму, а ви направитися власним орієнтиром. – Ну - ну, якась девіантна персона. Бувайте те -те! – До побачення ! Треба працювати далі. Невдовзі повинен бути ярмарок, але із - за низьких показників розпочалася примусова депортація динамітного дерева. Зблизька щось траплялося незрозуміло описане в атрибутиці окуляра: Голодні Ондатри Весна – Калькулятор Іній – Розбіжностей Цвіт Мініатюр усе успішно відбулося. зміна закінчена. пошвендяв до символізму амнезії. перегукувало темно-зелене хутро арени сприйняття. опісля розвідник комплектує статичні кадри відрублених бамбуків. завіса сентименталізму зачиняються тоді коли відправляється Замок до рухомого світильника гіркого цукру На бездоріжжі Бачу як фазан вештається. Жаби квакають. сталеву мідь несе до Відкривачки холоднокровності в наявності дифузії ...завантаження...

123

" Таким різним буває кохання "

Merian Varner

Очі мої дивляться ясно І бачуть тебе повсюди Ти наче ангел з раю - Голос твій ніжний чую ... Ти наче серце аду Бувають і дні зітхання Стрибаю із пекла в небо Таким різним буває кохання ...

130

Прощання із літом (вірш у прозі)

ДАДА-РАСТАМАН-ІТСИСТ

Дивиться на мене куплений вчора футляр. Шафа сховалася знизу і теж дивиться. На вулиці відчиняється й пахне вечір — чарівний перукар, та ще й клен розкинув химерні зелені китиці. Глянув навколо — навколо тиша. Глянув навколо — навколо гра. А диван й далі комфортний вірш свій пише, а я розумію, що навколо нічого нема. Тільки сумні рядки стеляться, наче матраци думок маршрутки. Общага виконує обов'язок свій: перетворює нас на гріб. Я, наче місто на війні, переходжу із рук у руки, а ліс металевобетонний знову закохується у своїй претенційній грі. Вийшов на свій балкон. Прощавайте, товариш літо! Літо — від слова літопис, я знаю це надто точно. Відчуваю потугу, а поруч палять сусіди. Серпень хворіє і знову влаштовує цю гúдку прощу. Прозу писати немає сил, писати вірші бажання нема. Літо схоже на солоденький гліцин: стреси знімає та не відпуска. Додати хотілося б про бузок: він нагадує прикрашений катафалк, що на наших очах за ріг заверта і робить останній гудок. Ну що, Басьо, ти радієш? Так? Хочеш почути мою думку про це? Вона смілива, як розум Бруно, і як наша блакитна куля проста: я відчуваю, як серце дістав золотистий пінцет. Годі базікати! Тут і ніколи зараз! Перемога за нами буде! Місто стоїть над нами, наче Вішну фаллос. Ми лишилися вдома. На вулиці зникли люди. Написано 31 серпня 2022

130

"Як шкода , що уже не буде"

Merian Varner

Я так боюсь , що розчаруєш Тому і є ці оправдання Які придумую сама я Ось це і є моє зізнання !. Даю поради , наставляю , Щоб не зійшов наш поїзд з рельсів Бувають миті - ображаюсь А ти не бачиш в цьому сенсів ! Все стукаю б' юсь в твої двері Кричу на німо , плачу , мучусь ! Ти граєш в роль " Не розумію " А я на грані " Все розлучусь "!. Холодним став чучуть жорстоким В твоїх стандартах " Чоловіком " Чому кохання все проходить ? Кажуть: " Так буває з віком " . Все рідше ти до мене дзвониш І чую в слухавці сопіння Як би ж я знала , що так буде Була б сама вже без сумління ! . Пройшли часи де була ніжність Де ти торкав : волосся , плечі ... Як шкода ,що вже не вернути Ті миті , що були у перше !.

128