Новинки

Сонет 47

Тінь смутку слалась пасмами смоли, Під павутинням забуття конало, Стиралось, никло все, що здобули За вольнії роки... і їх не стало... Зі Сходу, наче водяні вали, Орда посунула на Край зухвало, І тлею на калину налягли, І жерли, жерли... та було все мало... Недолюди Вкраїну розп'ялú, І увігнали в серце гостре жало... Але постали, соколи, орли... "Мої ви діти, як вас бракувало... Ви воскресили Матір із золи... Натомість... кров за мене пролляли..." --------------------------------- Пам'яті Сивого, Коломиї, Червоного Художниця: Ольга Болгар

***

Микола Мотрюк

Колишуть тюльпани кривавим цвітом, А вчора ще навіженіла зима, І сипала люто колючим снігом, Коли ти промовив: "Мені вже пора..." Я ждала тебе гарячим літом, Та стежка твоя бур'яном заросла. І впала туга важким гранітом, З оскалом диявольським серце стиска, Й тяжіє над прірвою гострим піком... Зі смутком до мене прийшла й сивина... Знов спогади гірко-солоним гнітом Продавлюють голову... Й днесь вирина, Як шля́хом ділилися теплим хлібом, Навколо нас навіженіла зима, І сипала люто колючим снігом, Ти стиха промовив: "Мені вже пора..." -------------------------------- Дружинам полеглих побратимів

***

Микола Мотрюк

Не закривайте мене у стінах, Не хочу бути у них похованим, Скніти в сирих, кам'яних глибинах, І бути, як більшість — німим, затаврованим... Спиню навалу чортів одурілих, Відведений час щоб не був змарнованим. Ріднуть ряди відважних, смілих, Залишаться в пам'яті закарбовані Сріблом святим на сторíнках вічних, Очищеним, сім разів перетопленим. Поле пшеничне в ворожих мінах, Та світ почувається лиш стурбованим... Битви минулого на картинах Жахають хаосом реставрованим. Нас розривають на частини... Скільки ще буде борців тернованих?! Сильнії світу ідуть по спинах, Збираючи вбитих, замордованих... Книги кричать вогнем в камінах, Горлають історії словом друкованим: Поневіряємось в поколіннях, Гордуємо Скарбом, нам подарованим. Сила в духовних перемінах, Щоб нарід міцнів, і був згуртованим, Не плазував на своїх колінах, Був вольним, мов вітер, в бою загартованим. Не замуруєш його у стінах: Козацький дух бути не може похованим. Мудрість народу у серця глибинах, Ніколи не бути йому затаврованим! ------------------------------------------------ Полоненим воїнам

Мій Притулок

Вікторія Тодавчич

Ти завжди був моїм притулком, І навіть в темряві страшній, Ти поруч був. Тримав за руку, І спокій дарував душі. Коли здавалося – все марно, Молитви всі й слова пусті – Тоді ти надавав наснаги, І сил боротися мені. Коли я думала – ніколи, Вже не простить мене Отець, Для тебе я й в падінні – доня, Бо ти мій Тато, мій Творець. Чекав мене у покаянні, Й приймав мене Ти знов і знов. Ісус, ти серце зігріваєш, Звичайно! Бог ж і є любов!

Мені колишньому

Микола Мотрюк

Не ймú віри шквальним, раптовим і змінним вітрам, Бо станеш кружлять мов дощами обпалене листя, Метатись, і битись об землю, мов мотлох і хлам — В полову обернешся, і остаточно здасися... Глибокий назавжди залишиться болісний шрам: Ви вирвали душу із м'ясом, і в неї вп'ялися... Залишили б гордість захланним, лукавим панам, Яким срібло-злато й хвала важливіш благочестя. У фільмах одвіт не знайти, не дивися дорам: Одна із красивих порад призведе до нещастя... Ти серцю довірся, і не віддавайся гріхам — Страждать не прийдеться, й у горі ламати зап'ястя. Люби не вагаючись, й не довіряй злим вітрам, Й не станеш кружлять, мов дощами обпалене листя...

Досить

Микола Мотрюк

Мені не потрібна твоя хвороблива любов, Твої подарунки, й до біса нудкі компліменти, Я хочу забути години порожніх розмов, Твої ідеали примарні, і хибні акценти... Не треба повчальних мені, й виховних настанов, Дозволь мені власнії ставити експерименти... Тебе не бажаю і бачить, чого ж ти прийшов..? Які ще спростовні тобі навести аргументи.?! Ти досі не чуєш..? Досúть! Зупинися! Агов.!! Розбите безжурне минуле життя на фрагменти... Ти довго стояв на колінах, гарячку поров... Крізь сльози всміхаючись крикнула б: "Аплодисменти!", Та встав, мов примара полинув, і тихо пішов... Геть з мого життя! Розчепися ти на елементи..! Я навіть не хочу щобú ти вітав із Різдвом, Згадавши далекі, віджилі, злощасні моменти. Мені не потрібна твоя хвороблива любов... Твої подарунки спалила... вони не вартують і цента... -------------------------------- Присвячується всім, хто вчасно не зумів зупинитися... в тому числі, й мені

Брехня

Вікторія Тодавчич

Чому собі я знов брешу? Чому себе я відмовляю? Зізнатись просто що люблю? Що я про тебе мрії маю? Що дні і ночі – тільки ти, Пануєш в снах, бажаних мною. І навіть в подихах весни, Цвіте та пахне все тобою. Від мене правди не чекай, Вже краще відчуття забути, Ніж віднайти серед зізнань, Що я з тобою хочу бути. І сотні інших відчуттів В собі сховаю десь у серці. Нехай в моїй ти голові, Та все залишиться секретом.

Кожен рух мого серцебиття

Сандрін Iрріель (Олександра Мрійна)

Ти думаєш, що все колись минає, Стирає час затерті сторінки... Та серця мого суті ти не знаєш – Воно кохає раз на всі віки... Без тебе серцю, мов душі без Бога – Не було б сенсу, не було б життя... Для мене ти – не просто світлий спогад, А кожен рух мого серцебиття.

Тріолет 51

Микола Мотрюк

Мов лілія сред озер, Та норов — дика орхідея... Про тебе міф писав Гомер, Мов лілія сред озер, Побачив хто, — і вмить завмер, У царство канувши Морфея. Ти — лілія серед озер, Та норов — дика орхідея. Квітучий засліпила сквер, Осяяна уся алея, І зачарований Дністер... Квітучий засліпила сквер. Для всіх — звичайний волонтер, А для військових — справжня фея. Мов лілія сред озер, Та норов — дика орхідея... -------------------------- Волонтерці Валентині

...

Марта Вітовська

Розпечене небо і постріл у скроні Дороги замерзлі, розбиті дощем Тут попіл розносить утомлений сонях Тут тиша гуде , биттями сердець Гаряче залізо вривається в груди Холодне мовчання стискає вуста І чути питання: за що це все люди? Чи варта війна хоч одного життя Горить горизонт і палають окопи Вчорашні світанки, вже тліють у снах Тут янголи смерті, збирають до купи Посмертні останки, сердець людський прах Хто кинув у землю той вітер гарячий Що вирвав з грудей нам і радість і сміх Тут чути віддалено голос дитячий: "Скажіть же, будь ласка, який на них гріх?" Тут земля на колінах і світло згасає Вогонь не горить, він тута палає Тут біль і тривога, тут знову війна І смерть все стрибає в обійми добра

244

Як добре бути молодим

Ашаннiя

Як добре бути молодим І часу зовсім не боятись, Не бачить в зачісці сивин І без турбот знов посміхатись. Стрічати зранку промінці, Ані хвилиночки не спавши, І мати мрії-олівці, Щоб ним все розфарбувати. Як добре бути молодим, Босоніж під дощем кружляти, І завжди бути головним, В житті своєму панувати. Як добре бути молодим І все уперше пізнавати, Дивитись оком запальним Але не помічати знаків... Та вже не буде, як було І ми усі тепер інакші, Наш скарб - посивівше чоло І ми у світі найбагатші, Бо кожен буде молодим Життя своє розпочинати, А старість тільки обраним Судилось мудро проживати.

Я читала ...

Марта Вітовська

Я читала книжки для тебе , Пізно ввечері, місто вже спить. Тільки вогники в чорному небі, Вийшли місячне сяйво пить. Я читала книжки про кохання, Про прекрасну і вічну любов. В них не було і миті страждання, Не було і згадки про кров. Тільки виявилося — казки читала, Для дівчаток, про принців із снів. Та в житті цього не буває — Це все вигадки мрійників . Ти все слухав, дивився на мене, Ніжно пасма з лиця прибирав. Навіть в найтемніші ночі, Ти мене сильніше обіймав. Поцілунки залишив на тілі, Сльози з щік моїх витирав. І навіть найстрашніші заметілі, Від нас вітер подалі гнав. Я читала вірші про кохання, Дивовижні вірші про любов. В них були рядки про страждання, В них були і згадки про кров. Тут реалії про сьогодення, Про ту біль, що немає кінця . Ти дивився на мене із неба — Говорив, що я тільки твоя. Я тепер дивлюся на тебе, Сльози мої ніхто не втира. Я молилася Богу за тебе, Бо без тебе квартира пуста. Ти був принцем у моїй казці, Був героєм у моїх книжках. Зараз став ти для мене віршем, Де всю біль написала в рядках. Серце моє вже так не б'ється, Серенади ніхто не співа. Я дивлюся у місячне небо, Й розумію — я досі жива...

Листи

Лео Лея

Як добре було писати листи: Паперові, на аркуші в клітку, Чи, може, у лінію. Все вмісти І не збийся із думки. Швидко НакидАти чернетку, а мо', і дві, Бо за думкою не встигає Записати рука, а потому всі Ці листки поки прочитаєш... І до того часу, поки несеш Їх на пошту кидати в скриньку, Залишається з писаного щодесь Із горошину з цілої диньки... Досить добре було писати листи Паперові, та ще й чорнилом, Кольорові думки туди помістить, Передати їх чорно-білим...

Були слова про лишні люди

П'еро

Уже були слова про лишні люди, Та знову розриває дух тривога. І бачу ці прокляті лиця всюди, І у сльозах звертаюся до Бога. Самотній я, коли навколо друзі, Ціна мені – обшарпаний п’ятак. Життя пішло по чорно-білій смузі, Ридаю лиш, впадаючи навзнак. Навіщо доля так пожартувала? Мені надала розум для душі? Та вмінь щоб жити доля не давала, Тепер пишу сльозливі ці вірші. Життя печальне на роки настало. Серце в рядках ридання виливало.

Cortaderia Selloana

typeof null null

Твоя голубка більш не плаче — Вже їй нічóго не боли́ть. Лиш фарби на щоках нестача, І рту́ть їй у очáх брини́ть. Вона не ту́литься до тéбе — Твоє тепло скує навíк. Не ллється світло поміж рéбер — Кайдáни прикули́ до ніг. Кайдáни сморідної маси, Що гни́ллю ду́шу застеля́. Цвітуть під вікнами пампáси Та розсипається стіна. Стіна з дитячих добрих кáзок, Тендітних та ласкавих слів, Смішного щастя без острáшок Та непалаючих мостів. Уже вона не виє вовком На посивілий місяць, втім Їй голова ідé галопом: Вона при тямі чи у сні? Вона мовить, немов відбиток, Від марення дрижать вуста. Її обличчя пилом вкрито Як стáра тріснута труна. Вже лікарі не допоможуть — Не плаче дівчинка твоя, Лиш колискову заспіває Померзла нежива земля. — ¹Пампаси – пампасна трава – Cortaderia selloana. У деяких країнах, особливо в Англії та Ірландії, поширена міська легенда, що пампасна трава в палісаднику будинку є умовним знаком того, що тут живуть свінгери. У даному контексті прошу розглядати цю рослину як символ змін. — 2020 translated & remastered

Спиніть...

Марта Вітовська

Спиніть цей жах, спиніть облави, Спиніть невиліковний сказ. Я в цьому віці гортала книги, А не тікала чувчи гучний "Бах". Не падала на землю в темряві кривавій, Не чула криків, що рвуть небеса. Я мріяла про ляльок, про дім яскравий, А не благала, щоб гроза була. Я знала, що є мама й тато, Я знала друзів, мала ворогів. Ми колись гралися в солдатів, Колись ми гралися в батьків. В дитячих оченятах — біль і сльози, І страх, і відчай й темрява страшна. Вони не пам'ятають мами і тата, Бо душі їх забрали небеса. Спиніть цей біль, спиніть розруху, Спиніть ці крики матерів! Спиніть усе що крає душу, Спиніть цей морок моїх снів! Спиніть цей крик, спиніть це горе, Спиніть потоки гірких сліз. Де мир був вчора — нині поле, Де дім стояв — тепер лиш зріз. Спиніть цю ніч, де діти плачуть, Де голос рідний не звучить. Де кожна мить — мов рана й згадка, Де серце ниє й не мовчить. Спиніть цей жах, спиніть облави, Спиніть невиліковний сказ. Хто захотів цієї слави? Хто кинув світ у смертний час? Хай вам земля поперек горла Хто сіє смерть і чорний дим. Хто топче долі, душі кволі, Хто світ зробив таким глухим...

Вінок журби

П'еро

0 Уже були слова про лишні люди, Та знову розриває дух тривога. І бачу ці прокляті лиця всюди, І у сльозах звертаюся до Бога. Самотній я, коли навколо друзі, Ціна мені – обшарпаний п’ятак. Життя пішло по чорно-білій смузі, Ридаю лиш, впадаючи навзнак. Навіщо доля так пожартувала? Мені надала розум для душі? Та вмінь щоб жити доля не давала, Тепер пишу сльозливі ці вірші. Життя печальне на роки настало. Серце в рядках ридання виливало. 1 Уже були слова про лишні люди, Вони на нас дивилися з орбіти. Сльоза спадала на опалі груди. Струна журливо силилась бриніти. Дивились ми на зорі від світанку, І бачили, як люди пакували В замазану обшарпану фіранку Своє життя... І зорі опадали. Самі були у темряві кромішній, Під крики фарисейської Голготи, Кожен хто проти - почувався лишній. Розтрощено сердешні всі кивоти. Сонце сіяло в небі віковічнім, Воля зникала в розпачі трагічнім. 2 Та знову розриває дух тривога, Як вічно жити і чого бажати? Богине, йде від тебе осторога: "Бажанням заженеш себе за ґрати. О не бажай горіха золотого, Він щастя все ж тобі не принесе. Життя без смерті, вічного, п'янкого, В якому пам'ятатимеш усе. Один бажав і все палив кадило, Тоді віддав і він по колу йшов: Розпорядилась доля так уміло, Що Вавилон огонь перемолов". Така була богині осторога, Життя назад поглинула тривога. 3 І бачу ці прокляті лиця всюди... Веселі, радісні, прокляті, люті, злі. Повні веселості і дикої облуди: Як можете ходити по землі? На Гіндукуші чорт старий зітхає, Вивчаючи неякісний товар. Хоч бачить все, але не вибирає: Більшість вовки, серед овець отар. І день від дня в проклятому пориві Дивлюсь на вас у заздрості моїй. Чому усі умілі і красиві, А я сиджу у пропасті такій... Мрії все б'ються, як об берег хвилі. Я вирвуся вперед на власній силі! 4 І у сльозах звертаюся до Бога: "Я грішний, Ти ж, о Господи - святий! Моя душа проклята і убога! Прошу її у святості обмий! Я уподібнився до Хама і Ламеха! Содім мій дім і сірка там пиття! Я не людина тільки скоробреха! В гріховні темряві проваджу я буття! Душе моя, покайся чимскоріше! Душе моя, наслідуй лиш святих! Трудись, як Яків, або ще сильніше! Молись за кожен проклятущий вдих!" Так у ночі сердешно все молилось, Надією ридання завершилось. 5 Самотній я, коли навколо друзі. Чи друзі це, чи може так, знайомі? Запряжені ніби в одному плузі - Лиш я іду, закручений в судомі. Поміж умілими я вмію інші речі - Гордитись мав би, та не бачу суті. Залишені у вавилонській печі, Лише вони лишились не забуті. Себе між ними відчуваю лишнім, Як сьоме колесо - безвартісне уваги. Невже в моїм писанні опівнічнім Я не знайду ніякої наснаги? А може просто дурень я забитий, В якого дух облудою закритий? 6 Ціна мені - обшарпаний п'ятак, Розбитий горщик, зламане начиння. Коли живеш котом серед собак, То мусиш уникати все насилля. Уміння всі мої - то битий гріш, Вдовині драхми кинуті даремно. "Тож врешті-решт змирися чимскоріш, Піддайся розкладанню преблаженно. Нехай та гниль й апатія в тобі Все проростає, множиться, силіє. В сльозах схилися, зникни у журбі, Нехай життя навіки заржавіє". Такі слова я в розпачі почув - Подих хтонічний в голову подув. 7 Життя пішло по чорно-білій смузі. Життя пішло у землю й чорноту. Аїд гулявши по зеленім лузі Побачив Персефони красоту. Узяв і викрав ту весняну діву - Деметра зиму вислала у світ. У розпачі натужливого співу Просили люди не робить сиріт, Із їх дітей, що з голоду конають, І в темряву відходять день від дня. Боги ж на це уваги не звертають - Для них важлива лиш своя бридня. Все ж помирились. Світ урятували. Чому ви всім загинути не дали? 8 Ридаю лиш, впадаючи навзнак, Хотів для тебе вигаданим бути. Та одягнув на голову ковпак, Між монстрами захований у смути. І посміхаюсь, ніби я потрібен, І серце кам'яне у грудях б'є, І Архімеда Гієрону отвіт вірен, Та в сингулярності тепер єство моє. У казці цій не справжній я герой - В останній бій іду під шум лісів. Осколки ранять. Боже, упокой. Під банші крик у темряві осів. Шкода, що казка дана дітям лиш - У темряві запаленій кричиш. 9 Навіщо доля так пожартувала? Навіщо посміялася в лице? Життя мені закручене подала, Відкинула у темряви кільце. Поміж людьми високої богеми Свій і чужий. Навіщо це мені? Пишу, пишу, пишу оці поеми. Живу, живу, живу забуті дні. Умію все, не вміючи нічого, І знаю все, не знаючи себе. Живу окремо я від віку свого, Чекаючи, як темрява гряде. Та може щастя прийде подивитись, Як горе у вині буде топитись? 10 "Мені надала розум для душі Який мені так чисто і не всрався. Навіщо це мені? Оці вірші, Пишу хіба, щоб він десь виливався. Хіба як Вельзивул із москалів Сміюсь із себе на оцім стрічанні. Клавдій конхвету дати все хотів, У блядсько-датськім хтивім сподіванні. Та все ж матерія, а форма то одно - Воно так дивовижно поєдналось, Що зранку напиваючись в гамно, Життя на цілий день вже завдавалось". Отак блюзнірсько я собі судив, Як дух мій перед вечором спочив. 11 Та вмінь, щоб жити доля не давала. Та вмінь, щоб бути в мене не було. Все щастя вже печаль у мене вкрала, Мені творити стало - не дано. Чекаю варварів, і не будую хати. Чекаю варварів, і не беру закону. Чекаю варварів, навіщо працювати? Чекаю варварів з-за водів Рубікону. Чекаю варварів - перстені одягаю. Чекаю варварів - прихорошу обличчя. Немає варварів. Немає, о наш царю! Перевіряйте знову пограниччя! О варвари мої, ви де пропали? Лиш ви для мене вирішення мали. 12 Тепер пишу сльозливі ці вірші, І виливаю в них свої печалі. Пахли троянди в лісі й спориші, Як Берін я бреду в далекі далі. Тінувіель шукаю день від дня, І в лісі темному ельфійські чую співи. Мене мелодія небесна окриля, Сотворена устами царськой діви. Я полечу шукати сильмариль - З корони зла його скоріш добуду. Для цього докладу усіх зусиль - Уникну її батька злого суду! Так думав Берін, як по лісі брів. Я часто думав: врешті щастя встрів. 13 Життя печальне на роки настало І темрява скувала душу й тіло: Ще з вечора кінцівок вистачало, А зранку їх десяток майоріло. Тепер лежу, повзу, гризу, ридаю, Шиплю, скребу, деру і шурхочу, Встаю, дивлюсь, лягаю і конаю, Мислю, боюсь, молюся і тремчу. Огидний, кволий, осоружний, дивний, Кривий, покинутий, забутий і колишній, Розбитий, злий, утрачений, невтішний, Самотній, вбитий, викинутий, лишній. У небо взір підніму досхочу, Може колись, як птаха полечу? 14 Серце в рядках ридання виливало - Надіялось, на вічну силу слів. Якщо тепла і радості замало, То сядь, ридай. Чого ти ще хотів? Пиши листи з холодного бараку І посилай в далеку далечінь, Щоб не забули, як стару собаку. І чули тихий відгук голосінь. Летіть листи - голубки сизокрилі, Неісходимі землі проминіть, Коли побачу вас на небосхилі, То зникне ця печаль страшних століть. Листи писало серце так три ночі, Тим хто до суму завжди є охочі.

"Макбет", Пісня відьом

Антон Шаталов

Дужче, дужче, клопіт й труд, Наш казан кипить навкруг! М'ясо млакського вужа В казаночку закіпа, Лапа жаби, пса язик, Пух із гацька, хвіст сови, Жало сліпня, зміїв зуб, Із гадюки згубний бруд, Все для зілля наший труд, Закипів пекельний дух! Дужче, дужче, клопіт й труд, Наш казан кипить навкруг! Все для наших дивних чар — Мавпи кров зміцнить відвар!

Я буду чекати

Naksu

Я чекатиму, доки весна не мине, Доки кохання твоє не згасає. Я чекатиму, поки вона не піде, Але чи піде?.. Хто ж те знає. Я чекатиму, поки буря мине, Поки у серці розтануть зливи. Та відбирати її у тебе — Це не для мене, це не справедливо. Я не здатна любов її вкрасти, Не зумію тебе віднять. Та якщо серце знову розтрощить нещастя, Я буду любити, я буду чекать. Я буду чекати у згаслих світах, У словах, що лишилися непочутими. Я буду чекати без сліз, без проклять, Просто любити… навіть у сутінках.

Зима

Полина

Без пяти минут двенадцать, К нам приходит вновь зима: Наша радость,белоснежность, Так пушиста пелена! На пороге ждёт декабрь, Машет белой пеленой. Наступает вновь январь -Восхищает нас с тобой. Где то там,неподалеку, К нам февраль бежит с охотой. Самый младший месяц-братец Говорит,как он прекрасен. Но,немного побывав, Зимушка уходит. Мы бежим навстречу к ней- Наступающей весне! Но зима..навечно в сердце, Не страшны были сугробы. Мы нашли способ согреться В сильные морозы...

Хочу до тебе як до зорі

Аліна Собакар

Думки засіли в голові що і бажаю до тебе цю саму трясця мить І нічого не зробить думка міцно голові сидить.... І знову плачу мокрі очі бо безмежно до тебе хочу... Все про тебе мої Зорі моє небо... Нов все нагодує про тебе я не можу сказати при тобі пару простих трясця слів бо ту мить ніби все пливе я плачу і усе Світиш як промінь світла у пітьмі врешті нащо ті дні і небо ночі коли трясця не бачу твої рідні знайомі до болі очі 🥺 Ти усе знаєш сама і саме тебе послали небеса 🥺❤️