Вступ. Явище національної свідомості та його поняття.
Хохол чи українець?
Теорія "Трьох китів свідомості"
Питання мовної проблеми
Ідеї націоналізму та їх вплив на національну свідомість
Висновки
Література
Питання мовної проблеми
 “Мова – душа кожної національності, її святощі, її найцінніший скарб.  І поки живе мова – житиме й народ, як національність. Не стане мови не стане й національності”
                                                 © Іван Огієнко
Беззаперечно мова є невід’ємною вагомою частиною національної свідомості. Наша мова на протязі тяжкої, але не менш цікавої історії піддавалась впливу різних геополітичних явищ та процесів, наприклад раніше згадана мадяризація. Нашу мову спалювали, знищували та постійно забороняли, бо у мові ховається сутність національної свідомості, котра була вагомою перешкодою для злому та поневолення нас як єдиної нації. За сам період російської імперії нашу мову усіляко забороняли безліччю законами. Постало тривожне питання: бути чи не бути не лише українській мові, літературі, культурі, а й самому народові. Найяскравішим прикладом є валуєвский циркуляр (1863 р.) за яким видання україномовних наукових, релігійних і публіцистичних праць було суворо заборонено. У 1876 році емським указом царя Олександра ІІ у російській імперії «строжайще запрещено» друкування будь-яких книг українською мовою.
Картина жахливого духовного геноциду українців буде повнішою, коли згадаємо історичні факти:
1720 р. – Указ Петра І про заборону друкувати в Малоросії будь-які книги, крім церковних;
1729 р. – наказ Петра ІІ про переклад в Україні державних постанов та розпоряджень з української на російську;
1753 р. – Указ про заборону викладання українською мовою в Києво-Могилянській академії;
1769 р. – заборона російської Православної церкви на друкування та використання українського «Букваря»;
1784 р. – запровадження викладання в Києво-Могилянській академії російською мовою;
1786 р. – Київський митрополит Миславський наказав, щоб в усіх церквах священики читали молитви і правили службу Божу «голосом, свойственным російському наречію». Те саме було заведено у школах України;
1862 р. – закриття українських недільних шкіл – безоплатних для навчання дорослих;
1864 р. – Статут про початкову школу: навчання проводити лише російською мовою;
1881 р. – заборона викладання в народних школах та виголошення церковних проповідей українською мовою;
1881 р. – закон про дозвіл друкувати словники українською мовою, але російським правописом, а українські театральні вистави ставити «в завісімості от усмотренія виших мєсних властєй в каждом отдєльном случає»;
1884 р. – заборона українських театральних вистав у всіх губерніях Малоросії;
1892 р. – заборона перекладати твори з російської мови на українську;
1895 р. – Головне управління у справах друку заборонило видавати українською мовою дитячу літературу;
1903 р. – Указом Сенату росії українська мовна культура й освітня діяльність оголошені шкідливим, бо «можуть викликати наслідки, що загрожують спокою та безпеці імперії»;
1908 р. – Указом сенату визвано культурно-просвітницьку діяльність в Україні «врєдной, могущей визвать послєдствія, угрожающіє спокойствію і безопасності російськой імперії»;
1910 р. – Уряд Столипіна своїм циркуляром заборонив будь-які українські організації. Закриття російською владою «Просвіти» в Києві, Чернігові, Одесі, Катеринославі, Миколаєві;
1914 р. – Указ російського царя Миколи ІІ про заборону української преси;
1914 р. – заборона владою святкування на українських землях 100-річчя від дня народження Тараса Шевченка;
1914 р. – заборона в окупованих російською армією Галичині  та Буковині друкування книг, газет і журналів українською мовою, гоніння на українську церкву [9, с. 82].
З приходом радянської влади ситуація для української мови не значною мірою, але змінилася. Українська мова могла трохи «розправити плечі», але радянська влада все одно внесла свої корективи.
Сталінська русифікація України.
Русифікація України. Страшні сталінські часи – це не тільки тоталітарний режим, розкуркулення, Голодомор, депортації, масові репресії. Невиправдані втрати й руйнування під час Другої світової війни. Це також і нова хвиля русифікації, яка зачепила всі республіки СРСР. Світова комуністична революція не відбулася – цей факт радянському керівництву довелося прийняти. І заходитися розбудовувати свою “червону імперію” на російському національному субстраті.
20 квітня 1938 року вийшла постанова Ради Народних Комісарів УРСР і ЦК КП(б)У “Про обов’язкове вивчення російської мови в неросійських школах України”. За усталеною більшовицькою традицією, документ не містив у собі нічого оригінального. Він дублював зміст постанови Раднаркому СРСР і ЦК ВКП(б) “Об обязательном изучении русского языка в школах национальных республик и областей”, датованої 13 березня того ж року. Хіба що дія другого документу поширювалася на весь Радянський Союз, а першого – тільки на Радянську Україну.
Ось промовиста цитата з постанови:
“Внаслідок підривної роботи контрреволюційних троцькістсько-бухарінських і буржуазно-націоналістичних елементів, які орудували в Народному комісаріаті освіти УРСР і органах народної освіти, викладання російської мови в школах України поставлено незадовільно. Буржуазні націоналістичні і троцькістсько-бухарінські елементи, що пролізли в окремі ланки партійного, радянського апарату і органів народної освіти, намагалися підірвати проведення ленінсько-сталінської національної політики на Україні і підірвати братерську єдність українського народу з російським народом і народами Союзу РСР. Необхідність вивчення російської мови в школах України обумовлюється… посиленням братерського зв’язку та єднання між українським народом і російським народом і народами Союзу РСР для їх дальшого господарського і культурного росту”.
Окремо наголошувалося, що знання російської мови конче необхідне українцям для успішної служби в лавах Збройних Сил СРСР. То була весна 1938-го – в повітрі, як-то кажуть, вже віяло війною.
Стосовно “буржуазних націоналістів” і “троцькістсько-бухарінських елементів” в органах народної освіти, то не зайве згадати, що на 1937–1938 роки припадає апогей сталінського терору. В листопаді 1937-го заарештували наркома освіти УРСР Володимира Затонського. Цей діяч, дарма що українець, сам був одним із організаторів репресій та нищення української національної культури. Свого часу завзято боровся проти УНР, очолював маріонеткову Галицьку Соціалістичну Радянську Республіку і щиро вважав, що головне завдання українізації – аби селяни якнайшвидше зрозуміли ленінізм. Аж ось і його записали в “українські буржуазні націоналісти” та й розстріляли.
На виконання постанови від 20.04.1938, з найближчого навчального року суттєво збільшили кількість уроків російської мови в українських школах і школах національних меншин. Тільки в 1-му класі діти могли уникнути вивчення російської. Вже у 2-му класі на неї відводилося 3 години на тиждень. У 3-му і 4-му – 5 годин. 5-му, 6-му і 7-му – 6 годин. У 8-му, 9-му і 10-му – знову 5 годин.
Від постанови серйозно постраждали не тільки українці. Під приводом “реорганізації” або об’єднання з російськими чи українськими школами, до 1 серпня 1938 року ліквідували 888 шкіл нацменшин – німецьких, болгарських, польських, грецьких, чеських, румунських, ассирійських, шведських. У підсумку, до кінця сталінської доби частка російськомовних шкіл в Україні зросла з 14% до 25%, а шкіл нацменшин залишилося тільки близько 1%. Конкретно – 319 польських, угорських і молдовських середніх загальноосвітніх навчальних закладів. Про німецькі, болгарські, грецькі, чеські, румунські, ассирійські, шведські школи мова вже не йшла.
Тоді ж, наприкінці 30-х, влада почала ліквідовувати національні адміністративно-територіальні одиниці в Радянській Україні (німецькі, польські, єврейські, грецькі, болгарські райони). А росіян припинили вважати за національну меншину.
Пропаганда стала розкручувати тезу про “великий російський народ”. Політику коренізації було остаточно згорнуто, хоча офіційно її ніколи не скасовували. Радянський Союз дедалі більше набував рис старої Російської імперії. Україна ж – її провінції, де можна було прожити все життя і навіть зробити успішну кар’єру без знання української мови [4].
Отже, Україна перебувала у становищі з одного «ярма» в інше. Цікавим фактом можна сюди ж віднести про зміну українського правопису Сталіним. Цей український правопис був прийнятий у 1933 році, у місті Харків, тодішній столиці УРСР. Розпочався процес штучного зближення української та російської мовних традицій орфографії. У 1933 цей правопис було переглянуто і значно перероблено. Нові правописні правила передбачали вилучення літеру ґ, змінення правопису іншомовних слів, внесення змін в парадигми відмінюваних лексем тощо.
В період незалежності ситуація для української мови почала покращуватися, але глобальної українізації вона не досягла. Більшість громадян України продовжують спілкуватися російською та не переходять на мову, бо їм так зручніше, ця мова здається їм ріднішою яка перебувала протягом їх життя. Щоб пришвидшено переходити на українську, треба не тільки говорити нею або хоча б намагатися, але й думати також українською. Більшість населення винайшло для себе альтернативу у мові – суржик. Суміш української та російської мов. Якщо у носія суржика перебувають у вимові більше українських слів ніж русизмів то ситуація для носія мови не така й тяжка. Поки що ми балакаємо, але прийде час і ми вільно заговоримо.
Живучі в Україні ми повинні розмовляти нашою українською мовою яка протягом історії у спробах її знищення змогла вийти з темряви. Вільно володіти українською мовою повинен кожен українець, особливо людина громадської або ти паче політичної посади. Мова – ідентифікатор нації.
Чи вважається особа російськомовна противно людиною несвідомою?
Особа котра проживає в Україні та не розмовляє українською. Постає питання чи можна її вважати за людину свідому. Ну якщо людина усвідомлює себе як частину нації, ідентифікує себе українцем, веде активний та корисний для справ громади спосіб життя, яка її оточує, має подальші наміри жити і розвиватися в Україні, але при цьому розмовляє мовою російською або ж споживає російськомовний контент (зазвичай музику), ніяк не може вважатися людиною противно не свідомою, бо єдиним її недоліком є те, що вона не розмовляє мовою.
Противно людина не свідома вважається яка ж мовою розмовляє, але не усвідомлює всіх національних аспектів. Не вбачає перспективності жити в Україні, розвиватися у подальшому. Має наміри покинути Україну при першій можливості. Цурається свого українства, не асоціює Україну в ряді Європейський країн, несе ушкодження екології оточуваного їй середовища. Відсутність норм поведінки, але при цьому всьому розмовляє українською мовою національно свідомою ж ця особа не вважається.
© Йоганн Алієнте ,
книга «Національна свідомість».
Ідеї націоналізму та їх вплив на національну свідомість
Коментарі
Упорядкувати
  • За популярністю
  • Спочатку нові
  • По порядку
Показати всі коментарі (1)
Іві Муррей
Питання мовної проблеми
Ви так багато знаєте, ви викладаєте історію? Коси читала синопсис, склалось враження, наче читала Крип'якевича. А коли зайшла мова за Сталіна, згадвла книжку "Гільйотина для маршалів" Вражена до глибини душі
Відповісти
2023-06-14 14:37:27
1