Місто ще спить. Небо вкрите темрявою, але поодинокі ліхтарі, що швидко блимають повз мою машину, надають особливого шарму сьогоднішній ночі. Так, роботу маю не з приємних. Свято, іменини, похорон, з будь-якого заходу можуть смикнути! От і зараз не виключення...

- Алло! – швидко піднімаю слухавку.

- Яне, - прозвучав хриплий голос друга, - ти де?

- Їду, - коротко відповідаю та чую втомлене позіхання.

- Добре. Давай швидше. Звісно, мертвим нема куди поспішати, а от нашим хлопцям – є.

- Саво, дідько забирай! Я не володію здібністю телепортації! Хто вже там?

- Весь СОГ, окрім тебе. (Слідчо-Оперативна Група)

- Зрозуміло! Скоро буду! - кладу слухавку.

Сава – мій друг дитинства й напарник. Разом ми проводимо основну частину дня: їмо, працюємо, збираємо матеріали, витрачаємо гроші, розважаємося. Знаю про нього все, як і він про мене. Для повної ідилії не вистачає – спати вдвох, не дай Боже!

Через декілька хвилин дістаюся готелю, де був скоєний злочин, паркуюся та піднімаюся сходами на п'ятий поверх. Мої лінивці, стовідсотково ліфтом користувалися, а тут можуть бути якісь зачіпки. Інтуїція не підвела! Між 3-ім та 4-им поверхом, знаходжу зіжмаканий папірець. Це чек на придбання помади. Спочатку хотів викинути, але за професійною звичкою упакував у пакетик.

Опиняюся в просторому номері "люкс" з гарною панорамою на місто, але дешевим ремонтом. Власники цієї будівлі, явно економлять на клієнтах. Орли вже працюють, метушаться над тілом, фотографують, шукають відбитки, пишуть протоколи. (Останнє ненавиджу робити!).

- Доброго ранку, СОГ! - урочисто привітався.

- О! Габончик! Ми вже засумували, - белькоче дільничий – Валентин!

- Валю, я просив тебе не використовувати прізвиська.

- Я ж не ображаюся, коли ти мене бабським іменем називаєш. А Габончик тобі підходить.

- Лагідно від "Габонської гадюки", що славиться своїм нюхом. І комплімент, і образа в одному флаконі, - штовхнув мене в плече напарник. - Інспекторе, досить влучно про Яна! – підморгує останньому.

- Зрадник! – відштовхую його від себе. – Так! Що у нас тут?

Швидко одягаю рукавички та розшукую трупа.

- У ванній, - підказує Сава, поки читаю протокол.

- Помер близько трьох, може чотирьох годин тому, - доповідає молодший криміналіст Діма, - відправимо до Лізи, вона покопирсається і скаже точно.

- Господи! - вигукую, коли бачу мертвого. Чоловік, на вигляд 30-35 років, прикований до табуретки, з зав'язаними очима, абсолютно голий, із багатьма різаними ранами. Його руки опущенні вниз, щоб кров повільно стікала у підготовлені тазики з водою.

- Порізи зроблені дуже акуратно, вени ледь-ледь зачеплені. Але часу було вдосталь, аби він пішов на той світ, стікаючи кров'ю.

- Це не так, - перебив я, - чоловік помер не від знекровлення, а від страху. - Здивований погляд хлопця змусив розкласти все по полицях. - Чуєш, яке тут ехо? Навіщо злочинець йому очі зав'язав?! Притупивши один з органів чуття, гострішає інший. - Наче вчитель на уроці терпляче пояснюю.

- Стоп! Ти хочеш сказати, що цей бідолаха загинув від звуків крові, що стікає? Але ж, рани не настільки глибокі, щоб чітко їх було чути. Нехай тут і миски з водою для підсилення ефекту, та все ж…

- Сава написав, що кран у душі був не до кінця закритий і там ще одна посудина. От і роби висновки.

- Тобто, не важливо, чи чув він краплі крові, чи ні. Вода у душі, що падала з висоти, голосно вдарялася об дно. Оскільки він нічого не бачив, то вірив звукам і помирав від надлишкового викиду адреналіну, викликаного страхом. Ух! Моторошно! Вбивця – геній!

- Не геній, такий спосіб вбивства існує давно, як один з видів тортур. Що у нього на обличчі?

На лівій щоці відбиток жіночих губ, жовтою помадою, а нижче вишкрябана двійка. Це особистий підпис злочинця? Стоп!

- Вбивця – жінка?

- 100%! - приєднався Сава. - Я переглянув відео з коридору, ось. - Всовує планшет, де чоловік із жінкою палко цілуються, жадібно обіймаються та заходять у номер. Погана якість не дає змогу розгледіти деталі.

- Перекинь нашому комп'ютерному генію Нео, нехай спробує витягнути обличчя цієї коханки. Вдалося ідентифікувати труп?

- Ще ні, - відповідають обидва одночасно.

- Добре. Говорили з персоналом, сусідами?

- Та коли? - запитує напарник.

- Тоді пішли.

Наступні два дні вся група працювала над збиранням матеріалів, оскільки зачіпок вкрай мало. Номер знятий на ім'я жертви – Вільговича Богдана. Синка депутата Верховної Ради, й власник того готелю, як не парадоксально.

Вбивця вміло продумала свої дії. Прослідковувалася на камерах, але не засвітила обличчя. Після скоєного, спокійно спустилася на стоянку та зникла. З автопортрета, можемо лише сказати – худа, приблизно 165 см росту, руде волосся (але не точно, я впевнений, що то перука). Досить скупо, погодьтеся? Переглядаючи фотокартки з місця подій, вдумуюся, де б ще взяти речових доказів. Оком зачепився за відбиток губ і цифру "2". Це ж не просто так зроблено? Точно, помада. І тут згадую про знайдений чек. На ньому вказаний магазин з датою покупки та касиром. Вирушив туди.

Як не дивно, та крамниця розташована зовсім поруч з моєю квартирою. Я б сказав, маленьке приміщення з косметичними штучками для бідних.

- Добрий день!

- Добрий! Чим можу допомогти? - запитує молода панянка.

- Ви – Дарина?

- Так, а що?

- Я слідчий з місцевого відділку. Думаю, ви вже чули по телебаченню про вбивство сина депутата?

- Господи! Та чула.

- Погляньте, будь ласка, – протягую жінці папірець. - Це з вашого магазину?

- Угу. Хвилинку! - Зігнулася, щоб дістати олівець? - Ось вона, помада з чеку. Вона не дуже продається, колір ядерний. Я замовила 5 таких, ще пів року тому. Ця остання залишилася.

- Тут написано - 12 жовтня. Вбивство відбулося з 19 на 20. Пригадайте, кому ви продавали її?

- Ох, спробую! – важко зітхає. - Точно! Погода була сонячна, але покупців того дня мало заходило. Я вже збиралася закриватися на обід, як зайшла дівчина. Вона шукала шпильку з метеликом, і… Спочатку я продала прикрасу. А потім запропонувала яскраві помади, якраз під сьогоднішній тренд. Та не зацікавлено глянула, але побачивши цю "соковитий лимон", відразу купила.

- А як виглядала дівчина?

- Невисока, струнка панянка, - заплющює очі, щоб краще згадати, - з коротким, світлим волосся в облягаючих джинсах, блакитній блузі та кросівках. І родимка! Родимка на вусі. Я ще запитала у неї, що це за сережка, а вона посміхнулася і розповіла, що народилася з цією плямкою. Тому вуха у неї не проколоті.

- Це все? Більше нічого не пригадуєте?

- Вибачте, але ні.

- Зрозуміло. Дякую! Ось моя візитівка, якщо ще щось згадаєте - зателефонуйте.

Тільки вимовив останнє слово, як мобільний у кишені заграв. Вийшовши з крамниці, поспішно беру слухавку. Хмм. Ще одне вбивство. Схоже, натрапили на серійника.