Перший раз я плакав, коли Марія народила. Сина ми назвали в честь мого батька, котрий загинув на вулицях рідного міста. Тео був зовсім маленький. А плакав я від щастя. Пам'ятаю, як я боязко брав сина на руки. Він майже поміщався на долоні. Марія сиділа біля мене, щось наспівуючи. Голос в неї неначе в соловейка. Тео теж любив спів матері. І я любив.

Він кумедно смикав ніжками, часто будив нас вночі, але я відчував, як б'ється його серце, хоч Марія, казала, що таке чують лише матері.

Тео ріс. Розум матері в купі з моєю силою і в свої чотирнадцять Тео виглядав, наче дорослий чоловік. Часто він допомагав мені в кузні. Одного дня я мав передати справи сину. А сам би з дружиною бавили численних внуків на старості.

Не знаю, чи дідусь колись гордився мною, але я своїм сином пишався, як ніхто...

***

Кімната в вежі була збудована якраз для переговорів. Посередині стояла маленька сцена для виступів. Навколо неї розставлені стільці з дуба, обшиті червоним сукном. Чарівники зайняли всі вільні. Вони сиділи відсторонено, тримаючись своїх. Маги вогню в червоних мантіях з накинутими на голови каптурами. Жреці Астрид, богині льоду та холоду, сиділи з іншого боку. Вони виглядали, як я. Кремезні, з бородами, в хутрі та плащах. На лицях носили сині татуювання. Більше схожі на воїнів, ніж на магів. Були тут і некроманти в чорних балахонах та зеленими смужками в вигляді вогняних хвиль. Їх лиця гнили, наче в трупів, від них смерділо відповідно. Все через вплив порчі. Що таке порча — не знав ніхто, крім самих некромантів. Хтось казав, це рослина, що росте на обвуглених землях, далеко на сході, де ті мешкали.

Полум'я символізувало їх лідера, з таким ж ім'ям. Її нажаль не було, лише делегація. Тут ж були лісові шамани та мольфари. В натовпі їх не відрізнити від купців та простолюдинів. Ніяких офіційних мантій. Лише кристали на шиях з янтарю.

Сьогодні в чорному замку зібралась лише еліта.

На сцені світилась голуба проекція Пірокара. Старий, сивий, хоч і тримав пряму поставу. Гострий, орлиний ніс, вольове підборіддя. Саме такий, як і десять років тому. Старість більше не мала над ним влади, хоча з проекції все ж важко було судити.

Позаду були колони. Там розташувались прислужники та учні. Молоді шмаркачі з неймовірними амбіціями. Кожний мріяв стати магом і мати таких ж слуг. Інколи чарівники сперечались, інколи мовчали, тоді говорив Пірокар. Перші викрикували служителі Астрид. Холодний клімат виробив в них гарячий темперамент. Некроманти єдині, хто незворушно вислуховували всі звинувачення.

- Якщо ми не домовимось тут і зараз, збудеться пророцтво Мефодія! — прокричав Пірокар. — Всьому настане кінець! Нам кінець!

Зал стих. Пірокар продовжив.

- Ви ведете себе, наче діти. Війна розпочата молодшим Морготом ніщо, в порівнянні з пророцтвом. Бо як сказав Мефодій...

- Мефодій гниє в землі! — перебила жінка, головна серед служителів Астрид.

Висока, світловолоса, струнка. Очі горіли диким вогнем. Зовсім молода, але коли вона говорила, вся кімната тьмяніла

- Ми знаємо про пророцтво. Прийде демон і висмокче силу з всієї Антарії. Більше не буде магії. Ми лякаємо молодих цими байками. Але Мефодія більше немає. Твого, Пірокаре, пророка немає.

Немає!

Все що в нас є, це чутки. А війна реальна. Наші народи помирають з голоду. Люди повстануть проти нас, якщо тут не буде досягнуто миру. Некроманти підіймають армію Азіраля і прийдуть на наші землі, якщо ти не перестанеш корчити з себе спасителя і не почнеш слухати нас.

- Раїсо, — примирливо підняв руки Пірокар. — Орден вогню піде вам на зустріч, якщо ви не будете лізти в цю битву.

- І дозволити людям Велерада померти? — закипіла Раїса. — Там, внизу воїни з якими ми йдемо в бій. Вони вірять в нас.

- Ми залюбки приймемо їх, — з рядів некромантів донеслось хихотіння.

- Повтори це ще раз, — прошепотіла Раїса. — І, присягаюсь, тебе не оживити.

- Тому давайте домовлятись! — знову втрутився Пірокар. — Змусимо Моргота і Велерада об'явити мир.

Чарівники переглянулись. Це було менше зло, але воно могло влаштувати всіх.

***

Хтозна, може чаклуни б домовились. І тоді запанував би довгий мир. Не було б війн, голоду. Армія мерців залишилась би на спалених землях.

Двері вилетіли з завіс і я зайшов всередину. Оглянув всіх здивованих присутніх. Тридцять чоловік. Тридцять тіл. Мерців, котрі ще не усвідомили цього. Я вп'юся їх муками, змушу страждати, як я колись.

Вони розділять мій біль.

- Готові вмирати!? — голосно прокричав, щоб почули всі.

Спочатку на мене кинулись слуги. Посохи крутились в їхніх руках. В одну руку я взяв сокиру, кинджал в іншу.

Все скінчилось швидко. За колонами було тісно для всіх. Але для махів сокирою якраз місця вдосталь. Дерево не витримувало сталь. Мантії не рятували від кинджалу. Лилась кров. Молоді вмирали за старих, за віру в своє майбутнє. Вони перестали нападати, коли втратили половину.

- Я вб'ю вас всіх, щенята! Втоплю у вашій ж крові!

Я забирав їх без жалю. Я не запам'ятовував лиць. Я не жалів нікого, як колись не пожаліли мою сім'ю. Десь поруч ударила блискавка, але мене навіть не зачепило. Стіна затріщала, посипалась мілким каменем.

Я витягнув сокиру з черепа останнього слуги. Тоді направився до сцени. Маги повскакували з крісел. До виходу ніхто не поспішав. Жреці Атрид єдині дивились на мене без страху.

- Як ти пройшов бар'єр? — запитав Пірокар.

Я не відповів. Підійшов ближче.

- Ти наступний — прошепотів його проекції.

- Що тобі потрібно? — спитала Раїса.

Я лише направив на неї сокиру.

- Хто ти? — спитав один з некромантів.

- Той хто переконається, що ніхто сьогодні не вийде звідси.

Хтось з мольфарів почав кричати.

- Не спрацює, — буркнула Раїса, ховаючись за плечі своїх послідовників — раз не поцілила блискавка, то не спрацює і решта заклинань.

Я презирливо посміхнувся їй. Проекція Пірокара мовчки за всім спостерігала.

- Ти навіть не уявляєш, що ти робиш! — сказав хтось з магів вогню. — Ти зруйнуєш все...

Я розмахнувся сокирою і пробив йому череп. Бризнула кров в перемішку з мізками та шматочками черепа. Тіло в червоній мантії повалилось на землю.

Першими взяли себе в руки люди Раїси. Але до того моменту я вже крутився дзиґою між іншими чаклунами. Вони були безсилі. Я впивався їх криками та страхом. Очі заливало від крові. Вся кімната перетворилась на скотобійню. Я волав, проклинав їх, сміявся над їх трупами.

Люди Раїси врешті настигли мене. Я відчув кинджал в плечі. Відповів ліктем в голову. Інший штрикнув мене в бік. Лють нарешті взяла гору. Першого я розрубав навпіл. Іншому кинджалом в пах. Останній виявився вище мене. Кийком він вибив сокиру в мене з рук. Я вдарив його головою в ніс. Коліно в живіт, кулак в скроню. Хотів потягнутись до сокири, але на спину мені заскочив один з некромантів.

- Я висмокчу твою душу — прошепотів він — відчуй мій страх!

Я скинув його з себе. Він з хрускотом заточився на землю. Зловив його за єдину цілу руку, приклав собі до скроні

- Відчуй мою лють, — прошепотів йому. — Спробуй мою душу на смак...

Спочатку округлились його очі. Мертву плоть скривило від жаху. Він хотів забрати руку, але я міцно її тримав. Я ненавидів, зневажав їх всіх. Він відчував все це. І кричав, наче ті люди в вогні.

- Досить! — закричала Раїса — ти вбив усіх, що ще тобі потрібно?

Схопив некроманта за кадик. Дивно, крові не було, коли я нарешті його вирвав. Непритомного чаклуна я теж не пожалів. Він охнув, коли я розторощив йому грудну клітку ногою. Наступний удар я направив в шию. Хрускіт і він затих.

- Ще не всіх! — я направився до неї, піднявши з землі свою сокиру.