Століттями Антарією правили чаклуни.

- Магія, — говорили вони. — Поза політикою та світськими справами. Чари допоможуть вилікувати всі недуги.

І як результат міста вмирали від чуми. Ярли та князі йшли одне на одного війною. Ріки пересихали. Ліси горіли раз в кілька років. Люди вмирали прямо на вулицях. Ватаги харцизів грабували цілі села, віддаючи людей некромантам для експериментів та жертвоприношень.

- Життя жорстоке! — суворо відрізав тоді Пірокар і мене спустили по сходах монастирю в Іштарі.

Він не хотів тоді нічого робити: В нього з лідером некромантів, Полум'ям, був мир. Смерть Понтія (незважаючи на те, що той був відступником, навіть серед своїх) могла знищити крихкий мир.

Для Пірокара Марія і Тео були всього лише простими смертними. Для мене вони були сенсом всього мого життя.

Для мене вони були всім...

***

Наступного ранку Лео чекав на дворі. Світило сонце, останні теплі дні. Лео одягнутий в свою броню, за спиною меч, на поясі, коротка шабля. Я броні не носив, лише інколи кольчугу, щоб не сповільнювались рухи. Наші тіні зблизились.

- То ми домовились? — з порогу запитав Лео.

Я обхопив сокиру міцніше. Вибір був очевидний. Мене бісив Лео, мені не подобалась його самовпевнена посмішка.

- Значить, не домовились, — Лео дістав меч і направив лезо на мене. — Жаль.

Не знаю, що він ще хотів сказати, мене це не хвилювало. Я спробував знести йому голову, але він виявився спритнішим.

Щока загорілась від багряного сліду, що той залишив. Я не одразу помітив, як вилаявся.

Лезо меча направлене мені в шию. Я відбив його лезом сокири і вдарив ногою йому в живіт. Лео впав і відкотився вбік. Лезо сокири зайшло в землю замість його голови.

- Це все, на що ти здатний? — усміхаючись спитав найманець. — Звик, мабуть, битись з старими та безпомічними.

Цього разу він атакував швидше. Фінт мечем, тоді удар кинджалом, знову удар мечем. Відбивати удари я не став, відскочив назад, тоді вбік. Одразу ж випад кинджалом в лице. Лео ухилився. Я пригнувся, меч просвистів зовсім близько, розрізавши жмут волосся на моїй голові.

Сокирою зачепив його за п'яту і потягнув на себе. Лео знову впав. Цього разу, я не дав йому встати. Лезо сокири направив йому до горла. Він випустив зброю з рук. Навколо нас вже зібрався натовп. Зівакам було цікаво, чим все закінчиться. Лео тут знали всі, але боялись його меча. Але тепер, коли він лежав беззбройний на землі, страху не було.

- В цих краях ненавидять людей мага вогню! — голосно прокричав, щоб чули всі. — У вас там двоє висять! Немов герб триклятого містечка.

До мого реготу, приєднались десятки інших.

– Цей чоловік, що ковтає пилюку з моїх чобіт — лиже чоботи Пірокару, як мерзенний раб!

Лео зрозумів, що зараз станеться. Його очі розширились від страху

- Добий мене! — з ненавистю виплюнув він.

- Я не хочу його смерті! — пропустив його слова повз вуха. — Але місцеві звичаї поважаю!

Лео потягнувся до кинджала, але отримав древком сокири в лице. Ногою я відкинув меч.

Місцевий люд радісно загудів. Лео тут не любили. Я відійшов, дозволивши найманцю встати.

- Ну, хто посміє?! — кричав тримаючись за лице.

Спочатку не було нічого. А тоді хтось з натовпу напав і вперіщив найманця кийком по голові. Лео відповів кулаком в лице. Люди немов збожеволіли.

- На гілляку його! Спалити! Четвертувати, і зварити в котлі!

Лео Карахала поглинула юрба. Він відбивався, наче загнаний звір, але сили були нерівні.

Я стояв по оддаль і впивався їх ненавистю. Мій регіт ставав гучніше, в той ж час, коли крики Лео затихали.

***

Лео, ще довго забивали до смерті, коли я, продавши його меч, купив коня і покинув містечко. До Іштару було неблизько, але я чекав десять років.

Десять років, день у день мені снилась сім'я. Кожний день, я перелічував імена вбитих мною людей. І з кожним днем я ненавидів цей світ, котрим правлять чарівники. Час, здавалось мав владу лише над моїм лицем. В довгому волоссі, все більше сивини, Лице покрите зморшками та рубцями.

Але всередині був той ж Роран. Повний сили та вогню в грудях.

Роран, що втратив людську подобу. Мефодій виявився правим — вороття не було. Я любив свою роботу. Не так, як Марію і Тео, любив свою брудну справу викривленою, збезчещеною любов'ю. Ненависть давала мені сили жити, але поволі забирала самого мене. Я не хотів жінок, я не всміхався дітям, не пив в шинках. Все, що рухає мною, лише смерть, бажання забирати життя. І я заберу ще більше, заберу скільки потрібно, щоб дійти до своєї мети.

- Скоро я буду з вами! — пробурмотів, дивлячись в небеса.