Блог
Всі
Як ми на нуль попали. Фінал.
Думки вголос, Особисте, Різне
На наступний день взводний, який примудрився не лише другим залізти в машину, а й одним махом перевести речі (сміливість не його сильна сторона) оголосив нам, що в штабі зробили помилку і замість гранат РГД нам написали РПГ. В кількості 1600 штук.
Подивились по паперах і подумали: в них 1600 протитанкових гранатометів (+5 зарядів на кожний за замовчуванням), та вони не те що роту, вони цілу танкову дивізію на металолом з цим перетворять. Ще б пак, 8000 пострілів!
Якби ж то це було правдою, але…
На щастя додивились помилку вчасно, бо Гуляйполе зараз перетворюють на попіл. Ще й, як виявилось, бойову задачу виконали, бо орки в наступ тоді не пішли.
Тепер наша бригада має репутацію відбитих на всю голову серед хлопців зі 128-ї.
- Ви серйозно полізли на нуль без важкого озброєння? Проти їх арти й танків? Ви що безсмертні там в тро?!
Так панове, безсмертні та безстрашні. Ні разу не дурні. І ні разу не помиляємось в накладних. І гранати в нас не перетворюються в гранатомети. Жодних помилок, лише безстрашність.
Кінець.
P.s. Всім дякую, хто дочитав. І дякую всім хто допамагав мені, поки я був там й зараз допомагає моєму взводу, котрий продовжує виконувати поставлені завдання на нулі. Ваша підтримка там відчувається...
Як ми на нуль попали. Частина сьома.
Думки вголос, Особисте, Цікаве
Приїхали за нами аж під вечір. Ми догрузили решту речей і залізли самі. Колона рушила. Рушила спокійно. По нас не стріляли. Лише раз вдалині я побачив як по небу розсипається білий фосфор. Ніби світла хмара, яка не падає.
Це було б красиво, якби не пекло, яке могло творитись під тією хмарою.
До штабу, далеко від нуля, ми потрапили вночі. Там на перекурі я почув від штабістів закиди одне одному в стилі: сцикуєш воювати – пиши рапорт!
Стало навіть смішно. У мене у відділенні є Кузя, який вже писав рапорт. Перед тим він спровокував мене на бійку і коли попрощався з двома зубами (а я отримав новий рубець на руці через ті самі зуби) поплескав мене по плечі, сказав: дякую, я хочу додому. І спокійно пішов показувати побої та писати рапорт. Він захотів назад.
Тому я тихо засміявся з гордих бравад штабістів. Кузю тоді поставили перед фактом: поїдеш-поїдеш, але не до мами, а років так на вісім у в‘язницю. Бо треба знати, де кладеш підписи. Кузя думав недовго і вирішив повернутись до своїх військових обов‘язків.
- А де ми хоч знаходимось? — запитав тоді в них.
- Там де ми маємо бути, – гордо відповів один зі штабістів.
Захотілось його вдарити, але розбивати ще праву руку об чужі зуби я не хотів.
Якщо чесно, в Гуляйполі було спокійніше, ніж біля штабу. Було якось тихіше. Там ніхто не волав. Там не було бравад (крім Толіка і Генерала, але краще вже так ніж паніка), не було такого страху.
Там був нуль. Далі буде…
P.S. Знаю-знаю, задовбав вже з цими уривками. Завтра фінал історії. І вкотре нагадую, (особливо для всп) що будь-які збіги з… ну ви в курсі.
2
207
Як ми на нуль попали. Частина шоста.
Думки вголос, Особисте, Цікаве
На нулі не було страшно.
Не було на стільки, що Толік і Генерал надибали такої сміливості, що аж хотіли зустрітись з противником. Вони з впевненим виглядом розрізняли, коли били наші, а коли летіло по наших.
Адреналін б’є в голову, краще за алкоголь. Паніка взагалі відсутня. Думаю, бо не було прямих влучань.
Типу: летить, то хай летить. Чуєш, значить не в тебе. Я проти них виглядав як панікер. Толік навіть рвався у розвідку, але його вдалось переконати нікуди не йти згадкою про мінне поле попереду.
Тоді ж я вперше біг за Толіком між укриттями з несучих стін. Браві вояки песимістично тоді заявили, що нас не заберуть, а вночі будуть прильоти.
Як на доказ їх слів, почало гупати. Добре хоч повечеряли. Ховаючись за колодязем вони обговорювали план відступу посадками. Я побіг до Толіка і Генерала, бо ідея не така й погана. Але план провалився. І тому, що обстріли, і тому, що Генералу було цікавіше розглядати фазанів у бінокль. А Толіку було лінь вертатись назад.
Було це десь так. Генерал на посту, нам треба до нього дістатись, а міни свистять. Свист, заховались. Вибух, вийшли. Толік йде спокійно, як на прогулянку, я за ним короткими перебіжками. І так до наступного свисту. Толік ніби їх не чув, а мої матюки в стилі: стій, бл*ть, ти що не чуєш свист? — він просто ігнорував. І спокійно йшов далі. Я з матюками перебігав за ним.
Поки я їх марно переконував, бувалі воїни зникли десь в посадці. Тоді я зробив висновок, що з Толіком в розвідку не піду, бо дурна хоробрість то стопудовий шанс опинитись одночасно в кількох місцях.
(Спойлер: пішов, пожалкував, бо кому розвідка, а кому: хлопці, дивіться як тут гарно!).
Врятувало, що просто не летіло по нас. Генерал тоді теж йти геть відмовився навідріз і показав мені в бінокль фазанів. Уявлення не маю, звідки вони там взялись, але дійсно красиві.
Генерал таки отримав там свою порцію мімімі контенту.
Далі буде…
2
236
Книги
Всі
