– Через тебе, – палець парубка наблизився до обличчя дівчини, що сиділа навпроти нього, – я, мабуть, був червоним, як варений рак. Чому ти не сказала мені?
Вона знизала плечима, її очі залишались холодними, але погляд впертий. Вітер з вікна трохи гойдав її волосся, яке, здавалось, мало свою власну історію.
– Не бачу своєї провини, – відповіла вона, крутячи на одному із старих офісних стільців, що вже злегка скрипів під її рухами. – Ти коли повернувся із своїх амурних справ, одразу почав мене виганяти.
– Й не посперечаєшся з тобою, – зрештою прокоментував він, схрещуючи руки на грудях.
– До речі ти мені ще винен за той раз, – сказала вона, обертаючи голову до нього, трохи усміхаючись, але в її голосі був відтінок серйозності, якого не можна було оминути. – Ти ж знаєш, за просто так, я не допомагаю.
Він знову замовк, здається, вагаючись, чи хоче взагалі відповісти, але через кілька секунд витягнув щось з кишені своїх шортів. Це були старі, обтягнуті шкірою ключі, які він поклав на стійку.
– Тримай.
– Це що? – запитала вона, нахмурившись, її погляд не міг приховати здивування.
– Плата за твою допомогу, – сказав він, посміхаючись так широко, що його зуби майже сліпили.
Вона поглянула на зв’язку ключів та злегка засміялася.
– Ти зараз серйозно? – не вірячи у сказане перепитала дівчина.
Він лише кивнув, нічого не додаючи. Його серйозність була навіть страшною.
– Дякувати не буду, – вона потягнула руку до ключів, якби вони були чимось важливим, чимось більш значущим, ніж просто металеві предмети.
– Ага, тільки, щоб до одинадцятої ночі тебе тут не було, а до п’ятої – вже.
– Не має питань.