— Ти знову тут! — в приміщення, призначене для ремонту автівок, увійшов чоловік, що був одягнений в темні джинси з діркою на коліні та білу футболку, що висіла на ньому,— Все мені це набридло, я сьогодні ж скажу хлопцям, щоб вони позбулись цього мотлоху!

Рукою він кивнув у бік саморобного ліжка — конструкції з дерев’яних піддонів і вицвілого матраца, що хтось із майстрів колись приніс «на всяк випадок». Колись диван слугував місцем для перекурів і коротких перепочинків у спекотні зміни, але тепер перетворився на справжню спальню — тимчасовий притулок для одного з господарів майстерні.

На ньому розлігся чоловік, з ледь розфокусованим поглядом втупившись у телефон. Його рука звисала з краю, а екран мерехтів блідим світлом у сутінках напівтемного приміщення.

Повітря важко дихалося: густий запах мастила змішувався з бензиновими випарами, а десь у тлі ще жеврів тютюновий дух — стійкий, наче спогад про вчорашній день.

— Незабаром люди, які сюди заходять, будуть вважати це прихистком для безхатченків. І один в нас тут вже завівся! — продовжив чоловік, порушуючи спокій іншого. — Хоча стривайте, він має свою хату, проте вештається тут!

— Коваль, тільки сьома ранку, — блондин сів на дивані, провів долонями по обличчю й тихо промовив: — Якого хєра?

Брови шатена зсунулись ближче до перенісся, ніздрі почали роздуватись, надаючи обличчю сердитого виразу. Він підняв з підлоги чорну футболку, кинув її прямо в обличчя другові і сказав:

– Одягайся. Й швидше, поки Лара з Феофановим ще не приїхали, – Коваль склав руки на грудях і продовжив, – Якщо Ларусік дізнається про твої ночівлі тут, то однією відповіддю не обійдешся. Це ти лише мені можеш очі замилювати, а з нею таке не пройде. До того ж ти підставляєш мене також. Ти ж знаєш …

Поки Коваль продовжував балакати про підстави з його боку й друзів, яких ще не було, але чомусь мали бути, у блондина в голові постійно лунало одне питання, поки він одягався: «Нащо їм сюди пхатись, та ще й в таку рань? Може щось трапилось?». Його роздуми та балаканину друга перебив юнак:

– Шеф, кава й гарячі бутери вже тут! – у дверях з’явився юнак в помаранчевій панамі, що приховувала його кудряве волосся. В одній руці він тримав підстаканник з двома стаканчиками, а в іншій — два паперових пакети.

Двоє хлопців подивились на його посмішку, яка була від вуха до вуха.

– Дякую, Фітц, – сказав блонди, взявши стаканчик, з якого піднімалась пара.

– Ти як завжди вчасно. Ці бутерброди просто…– він замовк, відкушуючи шматок, після чого закотив очі від насолоди.

– Відпадні. – закінчив за нього юнак, – Ага, я знаю. Ну, добре не буду заважати, – Фітц махнув рукою, відступаючи до дверей, – Я звалюю туди, – він вказав на приміщення позаду себе, де знаходився вхід до авто майстерні, каса та міні-магазин для мото- та автолюбителів.

– Ти, що тепер ганяєш наших співробітників собі за сніданком? – межі обурення Коваля не було, – Кір, як на мене це вже перебір.

– Заспокойся, — з невеликим усмішкою відповів Кір, — Фітц приносить мені це сам, кожен раз коли він на ранок.

Він зробив ковток кави, відкусив ще один шматок бутерброда й неохоче простягнув його другу мовляв «будеш?». Шатен закотив очі, ніби йому це не дуже припало до душі.

– Сергій Андрійович, бутери й справді офігезні, скуштуйте! — голос хлопця, що готувався до відкриття зміни, долетів з кімнати.

– Нащо ти його взагалі найняв, він же ще зелений? , — серйозно промовив Коваль, – Тим паче ми й самі справлялись нормально з магазином.

– Йому потрібні були гроші, коротко відповів Кір, відкидаючись на матрас, продовжуючи свій сніданок.

– Так, гаразд. Зараз вже, – чоловік швидко подивився на ліву руку, де на зап’ясті висів старовинний годинник з шкіряним ремінцем, що дістався йому від діда. Він був на межі того, щоб озвучити час, але його різко перебив жіночий голос, який звучав не лише через стіни, але й через нерви.

– Романенко, виходь! Я знаю що ти тут!

Вже по голосу було зрозуміло: вона була на межі вибуху, і якщо цього "Романенка" не знайдуть тут і зараз, то, здається, нічого не зупинить її, щоб усе рознести .

– Е-е-е.. Гуд монінг, але ми ще закриті, — розсміявся Фітц, проте голос його все одно здавався трохи нервовим.

– А ти ще що за Чудо-Юдо таке? – голос жінки був пронизливим, мов лезо ножа, і вже здавалось, що приміщення ось-ось вибухне від її люті.

–Шо? – це все що почули хлопці у відповідь, тому поспішили на допомогу , побоюючись за життя свого робітника.

Увійшовши до приміщення, вони побачили справжнє шоу: маленька білявка з кучерями у синьому сарафані та на підборах стояла в позі "руки в боки". А навпроти неї, сидячи на стільці перед касою, юнак у помаранчевій панамі, немов у своєму світі, спокійно поїдав бутерброд. Панама на ньому виглядала так, наче він навіть спить у ній, а його поза була абсолютно розслаблена: одна нога зігнута й стоїть на стільці без кеда, лише в шкарпетці, яка ідеально поєднувалася з панамою за кольором.

– Що ти тут робиш? – спитав Кір, трохи здивований від ситуації, що складалась. Це саме його шукала незнайомка.

– Кирило, це твоя нова пасія? – шепочучи, поцікавився Коваль. Але, здається, дівчина почула його. І вона, і Кирило одночасно скривили обличчя, немов це було найогидніше що міг сказати Коваль.

– Не дай Боже, – одноголосно промовили вони.

– Вона моя сестра, –додав Кір.

– А я й не знав, що в мого друга така симпатична сестра, – посміхаючись, кинув Коваль, поглядаючи на Уляну

У відповідь обидві пари блакитних очей миттєво запустили в нього блискавку погляду. Коваль, спостерігаючи за цими поглядами, не міг не помітити, як вони схожі. І не тільки кольором — в них була одна й та сама холодна рішучість, ніби відчуття того, що обидва могли б заморозити його поглядом, якщо б захотіли.

– Сергій Андрійович, я б на вашому місці притримав язика, – відірвавшись від кави, мовив юнак, який все ще сидів на стільці, насолоджуючись своїм сніданком. Його слова були спокійні, але з іронічним підтекстом.

– Чому ти її ховав? Ні, зачекай, чому я тільки зараз дізнався про її існування? І чому ти його називаєш «Шеф», а мене — по імені та по батькові? – Коваль був спантеличений новиною про сестру, і в голові крутилися питання.

Фітц лише знизав плечима, грайливо посміхаючись, і відповів: – Фітц. Моя відповідь на твоє питання, кралю.

– Фітц, – попередив його Кір.

– Поняв, приняв, Шеф, – відповів хлопець, повертаючи погляд до свого сніданку, в той час як Кір лише зітхнув.

– Повторюсь, що ти тут робиш? – Кір намагався повернути розмову до справи.

– Що значить «Що тут роблю?» – Уляна знову відкинула волосся, її очі іскрились від подиву і, мабуть, трішки від злості. – До тебе в гості приїхала взагалі-то, ні тобі «привіт», ні «як справи? що нового? я теж скучив». Вона намагалася ухильнутись від цієї неприємної теми для неї, сподіваючись, що брат більше не заглибиться в причини її несподіваного приїзду.

Так як це не працювало дівчина пішла в наступ згадуючи про те що сталось нещодавно .

– Я цілу ніч простирчала біля твоїх дверей, бо телефон сів. Потім о п’ятій ранку, якийсь сусід з песиком йшов на прогулянку. Мабуть, це був наймиліший пес у світі, білий, пухнастий, знаєш, дядько Тарас навіть дозволив мені його почухати, – вона мимоволі посміхнулась, згадуючи пухнастого друга. Але вже через мить її вираз обличчя знову став серйозним, і вона повернулася до питання. – Так от, дядько Тарас розповів, що тебе вдома не бачили й не чули вже цілий рік якщо не більше. Тож я поїхала сюди, сподіваючись знайти тебе хоча б тут.

– Я мав на увазі, що ти робиш в місті?

– Я ж кажу скучила, по тобі, – її голос став м’яким, майже невинним.

Блондин не повірив своїй молодшій сестрі, бо, знаючи її, він здогадувався, що: а) вона посварилася з батьками, або б) вона знову закохалася в якогось хлопця і приїхала до нього Якщо б це був перший варіант, то мати вже зателефонувала б йому того ж дня зі словами «чекай», після чого вона почула б у відповідь коротке «Ага», і розійшлися б на тому. Тому залишався тільки останній варіант.

– І хто на цей раз? – Кір не витримав і запитав, дивлячись на сестру, навіть не сподіваючись отримати правдиву відповідь.

– Ти про що? – Уляна відповіла, роблячи вигляд, що не розуміє, або й справді не зрозуміла його питання, зосереджено розглядаючи свої блакитні нігті.

– Знов актор-новачок, чи недолікар? – не відступав Кір, з серйозним виразом обличчя.

– Ніхто, я просто приїхала погостити, – відповіла вона, піднявши погляд і зупинившись на браті, – Чесно.

– Ну добре, де твоя валіза? – Кір не збирався вірити, але вирішив хоча б дізнатися більше.

– О точно, вона біля дверей. – Уляна швидко повернулася і попрямувала до виходу на своїх високих підборах, що дзвінко клацали по підлозі.

Сергій, який спостерігав за розмовою родичів, підійшов до друга й спитав:

– Ти справді повірив ?

– Звичайно ні, – відповів Кір. – Сто відсотків познайомилась з якимось ідіотом, сказала батькам, що поїхала на відпочинок з подругами, а сама сюди. Це ж Уляна, я знаю її як свої п’ять пальців.

– Погано знаєте, – перебив його Фітц, – адже в нас взагалі-то двадцять пальців.

Погляд Кирила припік Фітца, змушуючи того нервово піднятися і надіти білий кросівок. Роздратування в очах керівника було занадто очевидним, і Фітц не став довго з ним залишатися. Без зайвих слів він рушив до майстерні, прагнучи хоч трохи вийти з-під цього тиску та відволіктися від напруженої атмосфери.

Хлопець взувся в білий кросівок й поспішив на склад, аби по скоріше позбутися сердитого погляду Кирила.

– Знаєш, а він мені починає подобатись, – промовив шатен, дивлячись на великий напис «ШО?» на фіолетовій футболці Фітца.

З легким скрипом відчинилися двері, і в приміщення зайшла білявка, несучи невелику валізу червоного кольору. Вона мала стильну, але просту манеру носити свої речі, яка надавала їй певної елегантності навіть у таких буденних деталях.

– Дивіться кого я зустріла, – промовила вона, і зробила крок убік.

У дверному прорізі з’явилась руда дівчина — й одразу змусила хлопців витріщити очі. Лариса Бойко. Та сама Лариса. Але... не зовсім.

– Ох ти ж, це точно Ларусік? – першим подав Коваль, розглядаючи новоприбулу з голови до ніг. Звичний строгий образ вчительки: чорні спідниці, блузи з ґудзиками — зник без сліду. Перед ними стояла дівчина в джинсових шортах і сірій футболці з вишитою квіточкою на грудях. Здавалося, вона щойно повернулась із музичного фестивалю, а не з перевірки зошитів, а чорна підводка цей образ ще й доповнювала .

– Зачекай, ви що знайомі? – Коваль переводив погляд з Лариси, Уляни та Дениса, який щойно зайшов слідом.

– Ага, – дружно підтвердили всі троє.

– Але чому я ні? – розгублено запитав він. – Я взагалі не знав, що ти існуєш!

– Ну, розумієш, – почала руда, – це я вирішила вберегти її серденько від твоєї любові до дівчат, – посміхнулась Лариса пояснюючі другові.

Коваль театрально схопився за груди, похитнувся, наче поранений, і з болем прошепотів:

– Ларусік... Як ти могла.

– Я ж казала — не називай мене так, – з холодною рішучістю відказала вона.

Спокійно пройшовши до стільця, на якому нещодавно сидів Фітц, вона зняла рюкзак, кинула його на підлогу й сіла, схрестивши ноги, наче вдома.

– Після такого виходу — «Рудий ураган» тобі личить ще менше. Ларусік — твоє нове прізвисько назавжди, – посміхнувся Коваль, уже напоготові.

– Ти покійник, – сухо промовила Лариса.

Поки руда та шатен вели свою «світську бесіду» до Кіра підійшов брюнет, одягнений у світло-бежеву сорочку з коротким рукавом та світлі джинси, що підкреслювали підтягнуту фігуру. Протягнувши руку блондину, він обійняв його, вітаючись із теплим, але трішки розсіяним поглядом.

– Що ви тут так рано забули? – запитав він, злегка піднявши брови і оглядаючи приміщення, здається, навіть не зовсім розуміючи, що насправді відбувається.

Лариса не витримала і різко підняла голову, її волосся трохи підскочило від руху, а очі миттєво стали напруженими, коли вона відповіла:

– В сенсі «забули»? – її голос став різким і дзвінким, мов удар металу по каменю. – Ти що, забув? Ми сьогодні вже повинні заїхати в будинок!

– Ти про що? Який будинок? – блондин не міг зловити суть розмови.

– Звичайний будинок, – відповів брюнет, підходячи до рудої й намагаючись її обійняти, але та відсунулась від нього, роблячи ображений вигляд. «Знову посварились», пронесло в голові у всіх трьох.

– Я не розумію. Ви про що ?

– Аррр! – Лариса підняла руку вгору, наче хотіла вирвати з себе всі слова. – Не виводь мене із себе! Феофанов, ти ж сказав, що попередив його.

Лариса кинула на нього фірмовий погляд суворої вчительки, який вона за останні роки довела до досконалості. Той кому призначався цей погляд, лише коротко підняв руку до потилиці, немов вибачаючись, провів по своєму короткому волоссю, яке ще не встигло відрости після стрижки.

– Я намагався йому додзвонитися, але не вийшло. На квартирі не було, приїхав сюди – немає. Але тут сидить ваш Грибочок, я й попросив його передати Кирилу, в неділю ми виїжджаємо. Що в нас заїзд в цей день. Зустрічаємось приблизно о восьмій в майстерні.

– Фітц! – гукнув блондин, коли із-за дверей з’явилась голова хлопця.

– Можна вже виходити, Шеф? Хаюшки, усім кого не бачив, – й помахав правою рукою. Усі, хто ще не бачили його, кивнули на знак привітання.

– Ти ж мав мені щось передати, чи не так? – запитав Кирило, спостерігаючи, як Фітц блукає поглядом.

– Е-е-е, ні? Так? – він радше питав ніж відповідав. Його погляд метнувся від однієї людини до іншої, як ніби шукав, що сказати, але так і не знайшов потрібної відповіді.

Кирило важко зітхнув і махнув рукою, відправляючи хлопця назад, щоб той зайнявся своєю справою.

– Добре, поясніть тепер мені який заїзд, який будинок?

– Кір, тобі що пам’ять відбило? – Лариса не стримувала здивування. – Ми ж кожен рік їздимо в Колосівку на «літні канікули».

При згадці цієї традиції, блондин напружився, схрестив руки на грудях і зморщив брови, наче ця тема була йому не до душі.

Дивлячись на брата та його друзів, Уляна знову відчула знайоме, майже пекуче відчуття заздрощів — тієї самої, яку вона приховувала ще з дитинства. Уляна завжди відчувала нестримну заздрість до Кирила, бо він мав таких справжніх, надійних друзів, на яких можна було покластися й довіряти. Кожного разу, коли вона приїжджала до брата в місто, вона неодноразово чула від Лариси, Дениса чи ще когось із знайомих Кирила згадки про їхні «літні канікули» в селі. Спочатку Уляна сміялася з цієї ідеї, дивуючись, що може бути класного в селі: комарі, худоба, безладні дороги і, що найгірше, відсутність нормального зв'язку — адже в її світі, у світі сучасних технологій, це мало бути найважливішим.

Але щоразу, слухаючи захоплені розповіді про веселощі, що траплялися на тому «віддаленому острові», де все було наче забуте часом, її цікавість ставала дедалі сильнішою. З кожною новою історією про нічні прогулянки під зорями, пісні біля багаття та сміх, що лунав зранку до вечора, вона все більше відчувала, що їй самій треба побувати там, у тому загадковому селі, яке здавалося таким далеким і таким близьким одночасно. І от, почувши слова «літні канікули» ще раз, її серце затрепетало,

–О, а можна з вами? Будь ласка , – запитала Уляна, не приховуючи захоплення. В її голосі звучала невгамовна цікавість, мовби вона тільки й чекала, щоб стати частиною цієї захопливої подорожі.

– Я не можу. В мене купа справ,– сказав він, вже роблячи крок до майстерні, щоб зануритися в свої звичні турботи. Але не встиг він зробити й крок, як раптом перед ним з’явилася Лариса Валер’янівна. Це був «Рудий Ураган», який навіть не давав йому шансу на відступ.

– Скажи, що це не смішний жарт, Романенко Кирило Васильович, – її вказівний пальчик з ідеальним нюдовим манікюром тремтів прямо перед його обличчям, наче лезо ножа, що готове розсікти повітря.

– Знаєш, що пане «В мене купа справ», я вже сита твоїми відмовками й мені це набридло! Я цілих десять місяців намагалась хоч щось вкласти в голови цих маленьких монстрів, яких називають діти, – вона підвищила голос, вираз її обличчя перетворився на суміш обурення та безвиході. – Все це з думками про нашу літню відпустку, а тепер ти мені кажеш, що не поїдеш? Я хочу нормально відпочити з близькими для мене людьми, без цього твого «справи» . Тому будь твоя ласка , не псувати мені цей відпочинок, бо тоді ти про це пожалкуєш й не один раз.

В її карих очах з’явився такий небезпечний блиск. Блондин не смів навіть пірнути в слова, просто спостерігав, як Лариса продовжує:

– А зараз я, Уляна, Сергій та Діма, сідаємо по машинах й їдемо до будинку. Ти ж в свою чергу збираєш все, що потрібно, і закінчуєш свої «справи» СЬОГОДНІ, – підкреслила останнє слово, ніби намагаючись передати йому всю її рішучість і впертість. – А завтра ми тебе побачимо в Колосівці. Ти зрозумів?

Вона зробила паузу, і в тій тиші Кирило відчув, як по його шкірі пробігає холодок від її впертості. І вже, перед тим як вийти, додала:

– До речі, Аня теж завтра їде. Можеш з ними поїхати. – І з цими словами вона миттєво обернулась і вирушила до виходу.

В приміщенні залишився тільки Кирило. Тиша, що огорнула його після виходу Лариси та інших, була майже фізичною — така важка і гнітюча, ніби сама атмосфера насміхалась з нього. У його голові вирувало море сумних думок, що переплітались з тінями спогадів про дівчину. Хоч вона була його колишньою, але відчуття її присутності все ще затьмарювало його світ.

В цей момент, немов на контрасті з цією гнітючою атмосферою, пролунав знайомий голос Фітца:

– Ну що ж потеревенькали, тепер і попрацювати можна, – сказав він із своєю широко розтягнутою посмішкою, яка, наче контраст, тільки підкреслювала внутрішню порожнечу, що панувала в душі Кирила.