На вулиці було тепло, але невеликий вітерець все одно робив свою справу. Хлопець, що був лише в одній футболці та шортах, раптово відчув, як на нього нахлинула холодна хвиля, поки він намагався відчинити задні двері автомайстерні.

Вітерець, хоч і слабкий, але пронизував до кісток. Це був різкий контраст після дня, сповненого пекучої спеки, коли повітря обпалювало, а тепер — ніби хтось скинув важку вовняну ковдру, і все навколо різко охололо. Мурахи бігали по шкірі, а він почув, як ледь помітно деренчить зубами.

Все ж таки йому вдалося відчинити двері й зайти всередину. Зелений рюкзак, який нещодавно висів на його плечі вже був закинутий десь під стінку.

Сам же хлопець за ці півроку звик до майстерні. Вже знав кожен куточок цієї майстерні: темне, затхле приміщення, що завжди пахло мастилом і металом. Навіть у темряві він міг безперешкодно переміщуватися між стелажами та столами , хоча інколи й натрапляв на машину, яку залишали на ремонті. Проте сьогодні щось було не так. Хоча зазвичай тут було так затишно в тіні старих машин і запаху металу, цього разу навіть тіні здавалося, що змінилися — вони стали занадто довгими і спотвореними. Можливо, це була просто його уява.

Кирило знав, що сьогодні тут не повинно було нічого стояти, тому навіть і не думав про тре, щоб увімкнути світло. Він просто пішов в бік свого імітованого ліжка, коли ліг,

Кирило ліг на своє давно звичне місце — імітоване ліжко, складене з піддонів і старого матраца, який давно втратив свою форму, але все одно залишався комфортним у своїй незграбності. Лежачи там, він відчув, як темрява навколо ставала густішою, а повітря — важчим. Здавалося, що з кожним вдихом воно забирало більше сили, а невидима присутність пронизувала його, обвиваючи все тісніше. І ось тоді, в самому центрі цієї непроникної темряви, він побачив: пару карих очей, що з’явилися з нізвідки. Вони світлились жовтуватим відливом і дивились прямо на нього.

Він затримав дихання. Одна думка пробігла крізь його голову: це не може бути... але глибокий погляд цих очей, змусив його серце стиснутися. І тут, у темряві, він не міг бути певен: це було лише його уявлення чи щось насправді спостерігало за ним?

– Якого біса?! – вигукнув він, відсахнувшись і впавши на підлогу, потім швидко відповзаючи від ліжка. Цей хтось, підскочивши з ліжка, миттєво зістрибнув і кинувся до дверей, намагаючись втекти. Кирило, оговтавшись від шоку, схопився на ноги й побіг за ним.

– Стій! — вигукнув він.

Незваний гість добіг до дверей, але не встиг вийти, тому що чоловіча рука схопила його за кофту зі спини, не даючи втекти. Схопивши його, Кирило дуже здивувався — цей хлопець був значно менший за нього, можливо, навіть на голову нижчий.

– Так хлопче, і що ми тут робимо? — запитав Кирило, стиснувши зуби й затримуючи його, не приховуючи злість і роздратування. Його голос був різким, а руки, що тримали злодія, затискали ще сильніше, неначе кожне його слово було наказом.

У відповідь була тиша, хлопець хотів зняти каптура, але цей хтось тримався за голову обома руками.

– Добре, мовчиш? — Кирило скривив губи. — Хай поліція з тобою розбирається. Там швидко заговориш.

¬Але, раптом, із каптура прозвучав голос — жіночий, рівний, але з відтінком тривоги:

– Не треба… — Її слова були м’якими, але чіткими. — Не треба поліції..

Чи був її голос ніжним або мелодійним? Скоріше ні, ніж так. Він був звичайним, типово дівочим, років двадцяти, але при цьому в ньому було щось не так… він звучав, наче прокурений, різкуватий. Саме так здалося Кирилу в той момент

Руки вже не тримали каптур, і Кирило зняв його. Кілька секунд він вагався, а потім увімкнув світло, щоб краще роздивитись злодія. Перед ним стояла дівчина — маленькі косички, карі очі з пухкими повіками і невеликий шрам на лівій щоці, який, здавалося, був з нею все життя. Він виглядав не як вади, а як частина її, як якийсь незмінний елемент її вигляду. Зазвичай будь-який недолік на обличчі дівчини викликав би відразу — родимки, як у сестри, або ластовиння, як у Лариси. Але цей шрам... він не зменшував її привабливості, а, навпаки, робив її якоюсь особливою.

Кирило помітив, що її ліва брова була розбита. Він вже хотів щось сказати, як раптом дівчина, помітивши його погляд, різко тряхнула головою, а чубчик прикрив її рану, ніби їй стало соромно за це.

– Я все поясню, – знову сказала вона, її голос тепер звучав більш рівно.

– Ну, що ж проходь, розповідай, – відповів Кирило, відпускаючи її, і жестом запрошуючи сісти.

Хлопець сидів на своєму «ліжку» з піддонів, розкинувшись, як завжди, а дівчина стояла перед ним. Вона гойдалась з п’ятки на носок, а на руки натягнула рукава, а погляд був прикріплений до підлоги. Вона намагалася пояснити ситуацію, хоч і не виглядала впевнено.

– Він, казав, що декілька днів тут нікого не буде, тому і дав ключі, щоб я могла тут переночувати.

– Хто він? — запитав Кирило, не зводячи з неї очей.

– Яка різниця? – почув він у відповідь, і її слова наче ковзають, але залишають холодний відтінок в голосі.

Кирило відчував, що його не влаштовує така відповідь. Він продовжував дивитись на неї, але вона не піднімала погляду, ніби її щось стримувало. Тиша між ними ставала важкою.

Він простягнув руку, вимагаючи назад ключі. Дівчина витягла їх із кишені і протягнула йому, а він, забираючи їх, не міг не помітити маленьку підвіску у вигляді жаби, що висіла на одному з ключів.

Через годину в кабінеті сиділо вже троє: блондин, дівчина та хлопець у панамі. Атмосфера була напруженною.

– Вибачатись не буду, сам винний – сказала дівчина, звертаючись до знайомого, але її голос звучав спокійно, навіть злегка відсторонено.

– Та й не посперечаєшся, – осміхнувся той у відповідь, нібито намагаючись розрядити ситуацію. – Шеф, пробач, в неї проблеми з хатою були, а вона мені колись допомогла, тому і вирішив допомогти їй теж. Тим паче, я гадав, що вас тут принаймні тиждень не буде.

– Фітц… — почав Кирило, але не встиг продовжити.

– Кирило Васильович, — перервав його хлопець у панамі, вперше звертаючись до нього так офіційно, — хочете вона теж вам допоможе, а ви їй дозволите тут пару ночей побути?

Кирило одразу відчув, що справа дійсно серйозна, але знову сумнівався. Він не міг просто так дозволити якійсь дівчині жити в майстерні, навіть якщо на це була дуже вагома причина.

– Мені не…– Кирило не встиг договорити, як його перебив телефонний дзвінок.

«Лариса», — висвітилось на екрані. Кирило перевів погляд на верхній куток екрану: четверта ранку. «Якого біса?» — саме це промайнуло в його голові. Але не відповісти цій рудій бестії означало б викопати собі могилу. Він вибачився перед людьми, що сиділи перед ним, і відповів, намагаючись приховати своє роздратування:

– Так.

– Так що ти сам приїдеш, чи попросити Аню з Олегом заїхати за тобою? Вони виїжджатимуть о першій. Якщо ні, то о десятій будемо в супермаркеті на в'їзді в селище, можемо зустрітися там.

– Зустрінемось біля магазину, — коротко відповів Кирило, роз’єднуючи дзвінок. Він кілька секунд дивився на екран телефону, а потім тихо промовив собі під ніс: — «Олег та Аня...»

Після цього він підняв погляд і, не встигши навіть подумати, вже сказав:

– В мене є до вас пропозиція.