Біп-Біп-Бян-Біп...
Знову цей настирливий звук, що розганяє мої сни по всім куткам як найдалі від мене кожного буднього ранку.

"Більше він мені заважати не буде" – промайнуло в мене в голові. Саме з цими думками я запустила свій будильник в стіну, через що той розбився вщент. Байдуже, в мене їх багато.

– Астра! Якщо я зараз зайду до тебе і виявиться, що ти знову розбила свій будильник, то посуд після сніданку митимеш сама! – пролунав жахаюче злий крик моєї сестрички-істерички.

– Ща все буде! Не переживай! – почула вона в відповідь мій несамовитий крик.

Але погроза дійсно подіяла з силою чарівного підзадника-аля-лютий-шеф. Я зі швидкістю звука одяглась і поглазіла на себе прекрасну в дзеркалі.

З того боку дзеркала на мене дивилась шістнадцятирічна краса на ім'я Астра Грін, на прізвисько Зіронька (за данними моїх нечисленних інтернет акаунтів). Міс грація середнього росту, з бурштиновими очима і рожевими губками. На голові було гніздо, що до сну було моєю зачіскою –  каштанове каре́ з зеленою прядкою, що майорить краще прапора Лівії, що, до речі, являє собою суцільне зелене полотно. Нижче цієї не дуже розумної голівоньки я могла помітити білу футболку, що була всіяна кактусами, трохи порвані і замурзані джинси, і, звісно, мої улюблені шкарпеточки з зірочками і єдиноріжками.

– І що ж приготувала властителька кухні сьогодні? – спитала я у своєї сестри, що перед кожним нашим сніданком отримувала статус моєї особистої кухарки.

На мене глянула пара не дуже то й добрих очей кольору гіркого шоколаду. Каштанового кольору волосся нервово стрепетнулось, коли вона помітила мене, а донедавна чистий халатик став брудним через пролитий на нього соус.

– Ти чого мене так лякаєш? – спитала вона мене так, ніби таке не відбувалося кожного ранку.

– Бо це моє призвання, хоббі та професія, люба моя Аліко – сказала я так гордо, ніби я за свою "професію" отримую шалені гроші.

– Лякати мене до гикавки? Це ти так через мої погрози? Я ж це не серйозно ти ж знаєш, – почала вона виправдовуватись, хоча чудово знала, що мені начхати. Мабуть знала.

– Давай скоротимо наш діалог до мінімуму і почнемо мою улюблену трапезу дня, – перебила я її і прямо таки впала на свій вже давно приватизований моєю дупкою стілець.

– До речі, ти придбала сукню? – спитала вона, вкотре зіпсувши мені вранішній настрій.

– Це як подивитися, моя... – почала було я, аж ось Аліко мене перебила з відкритою люттю в очах і такому милому хвилину назад голосі:

– Так і знала, що ти як завжди забудеш все на світі!

– Не все на світі! Тільки сукню, які, як ти знаєш, я ненавиджу, – почула вона вже мій вереск.

– Знаєш, тобі дуже пощастило з сестрою, бо я... – почала було вона свою лекцію про те, яка в мене надзвичайно неймовірна сестра, але, на її жаль, моя язикатість завадила їй це зробити.

– Якщо ти зараз скажеш, що купила мені сукню, без мого ж відома, то я тебе на шампур наколю. Буде на випускному шашличок!

– Це пропаганда канібалізму! – намагалась хоч якось захиститися вона.

– Ні, люба моя! Це – справедливість! Або варіант номер два. Я йду в сукні, що ти придбала, а ти натомість йдеш у сміттєвому пакеті. – Її обличчя не виражало достатнього обурення, тому контрольний вистріл: – І без одягу під ним. Навіть білизни. – На таке Аліко погодитись не могла, ні в якому разі. Це гарантувало мені імунітет від того гидоття, що вона вважає гарненькими сукенками.

– Але не підеш же ти в джинсах і майці на випускний вечір? – привела вона аргумент.

– Піду в мантії верховної жриці, – відповіла я абсолютно несерйозно, щоб вона не переживала лишній раз. Моя Аліко – чутлива краля. – А якщо серйозно, то я зараз же шурую в місто щоб оновити свій гардеробчик. Бай-бай! – крикнула я наостанок. Судячи з її реакції, Аліко тільки зараз помітила, що я взута і стою з зібраним рюкзаком за спиною.

Голосно гримнувши невинними дверима, я покинула наш сестерський барліг. Сходинки і сходинки розділяли мене і моє любе "ззовні".

Наш будинок знаходився прямо навпроти головного входу до найбільшого парку міста. Через це в нашій квартирі регулярно пахне жареним м'ясом і через це я невиправдано часто використовую не дуже логічні і доречні висловлювання про шашалички. Оце загнула!

Для протоколу: ми з Аліко живемо в "власній" квартирі, що належить нашим батькам, що часто відсутні вдома через часті від'їзди та відрядження. Школу вже встигли щасливо закінчити і так само щасливо забути.

А ось і наша перша зупинка. Мій улюблений магазинчик для рокерів! Хоча,... я сумніваюся, що знайду там прийнятну для такого свята сукню. Але на хвилину другу зайти можна.

Ну, гаразд, не на хвилину. Коли я нехотя вийшла з мого "куточка морального оздоровлення", пройшло півтори години від секунди, коли я переступила поріг магазину. Але я ні про що не шкодую!

– Невже знайшлась ще одна ідіотка, що досі не знайшла собі пристойної сукні? – почула я насмішливий голос настільки знайомої мені дівчини, що може стати страшно.

– Хотіла спитати в тебе точно те ж саме! – крикнула я на всю вулицю, здіймаючи руки і готуючись до задушливих обіймів.

Знайомтесь Ла́йма, місцевий зірвиголова, улюблениця всього класу і наша ж найбільша проблема. Ця худорлява білявка зі смарагдовими очима може зробити таке, чого ви навіть уявити не зможете. Хто б ще додумався притягнути в школу хтозна як спійманого голуба, назвати його Валерою і, посвятивши його в ряди наших учнів, співати йому всім відому пісню "Валєра" автор: Афродіта, пояснивши це його днем народження.

– І що ж наша голуб'ятниця забула тут? – продовжила я наш діалог, після обіймів, що мене ледь не вбили.

– Те ж, що і наша ходяча проблема! – не залишилась в боргу Лайма. – Якщо ти ще нічого собі не вибрала, шуруй до "Teen Style". Там є сукенки, що навіть мені сподобалися. Чуєш? Мені!

– Так і зроблю, після того, як побачу те восьме чудо світу, що роздобуло твоє серденько з темних глибин світу.

– Ти про сукню?

– Ні, про Ктулкху! Ну, звісно, про сукню!

– Ввечері побачиш, недострибунка, – крикнула вона, віддаляючись від мене.

Невже вона досі пам'ятає цю історію?

Ну, зараз вона вам не треба, тому я краще поспішу в той самий магазинчик, який так старанно розхвалювала ця тринділка.

Магазин що треба! Три поверхи повністю забитих як шмотками, так і справжніми сукнями. Рівні ряди, що розмістили по чіткому порядку, а не робили лабіринти Мінотавра, як в інших випадках.

О ще одна наша панночка! Наша єдина й неповторна, всіма обожнювана Нонна! Її миле округле личко раптом повернулось в мій бік, ніби відчула якимось місцем мою присутність. Блакитні оченята округлились, а вуста розпливлись в щиру білозубу посмішку, поки тендітна і тонка фігура помчалась до мене.

– Добрий вечір вашій хаті! А ти що, також виправляєш наслідки власного склерозу?

– Ти про що? – Її лице знову розслабилось і показало щире нерозуміння, як до моєї появи.

– Також про сукню забула? – роз'яснила я їй своє питання.

– А, ти про це! Тоді так, все вірно.

– І що? Обрала що небудь варте покупки?

– Так! Так, ходім, я тобі її покажу! – Вона схопила мою руку і з неочікуваною для мене силою потягнула мене кудись вперед.

Прямо, вправо, вправо, знов прямо і наліво. Скільки ж вона провела тут часу, що вона так гарно тут орієнтується?

– Гляди! – крикнула вона, коли ми зупинились. – Я буквально закохалася в цю сукню! – Вона дістала одну з суконь і приклала до себе, щоб мені було легше уявити її кохання на її акуратній фігурі.

Це була елегантна темно-синя сукня з світлими плямками знизу, що прикривала їй плечі, обрамляла фігуру і спускалася донизу, утворюючи широкі складки.

Я не могла стримати зачарованого зітхання. І тут я дійсно повірила, що зможу дістати гідну моєї винтонченої особи сукню.

Я лишила Нонну насолоджуватися її новою сукнею і пішла на пошуки того чого може забежати моє серденько.

Рада повідомити всьому світу, що все-таки на цій жалюгідній планеті  є сукня гідна моєї фігури.

Це чудо дизайну виглядало як нічне небо. По всій сукні були де-не-де розкидані зірки, від найяскравіших до ледве помітних. Плечі були відкриті і акуратно підкреслені вирізом сукні. Талія була елегантно підперезана білосніжним поясом з срібними зірками на ньому. Пишна спідниця доходила мені до колін, блестаючи зграєю блискіток, що утворювали Чумацький шлях.

– І що ця димбиля́тина тут робить?! – крикнула я на весь магазин при виді Ореста.

Було неочікувано побачити нашого качка (доброго і чутливого, ви не думайте) в відділі жіночого одягу. Двухметрова гора доброти і почуття справедливості трохи злякано дивилася на мене карими очима, почесуючи рукою чорне, як депресія, волосся. Його звичні вже брюки з потріпаною сорочкою змінили джинси, кроси і світшот. Мій крик його явно ошелешив.

Він же у відповідь почав знімати кросівок з явним наміром кинути його мені в голову. Втім, як завжди.

– Альо! Вгомонись дитино! – сказала я, боячись за своє прекрасне обличчя. – Чи ти думаєш, що я спокійно віднесусь до факту, що ти бродиш у відділі жіночого одягу?!

– Я броджу тут, бо я чекаю Фелікса! – викрикнув він ображено.

– А де він? Твого брата тут не видно, тому виправдання не зараховується.

– Він... він... – почав щось бубнити Орест і я побачила, як по його обличчю розплились червоні плями.

– О! Дратуті пані-проблемі! – почула я голос Фелікса позаду. Отут мені стало невтямки. Він же вийшов... ну, з відділу жіночої білизни, прямо кажучи.

– Збочинець, – ледве не крикнула я, коли він підійшов до мене ближче.

– З чого це раптом? – невторопав він. Врешті обернувшись назад і побачивши ситуацію з мого боку він розсміявся і почав пояснювати:

– Ти не думай поганого, це я обирав подарунок Лаймі. Ми з учорашнього дня офіційно зустрічаємось.

Знаючи характер Лайми, він і трьох днів не витримає.

– І що ж ти їй купив, Фенікс?

– Годі мене так звати. Той випадок з підпалом був років п'ять назад.

– Не п'ять, а чотири з половиною. І взагалі, ти єдиний, хто вмудрився підпалити чужу куртку і по власній провині спалити ледве не все своє волосся.

– Не єдиний! Хоча знаєш, забудь! Ти питала про мої покупки, на! – крикнув він і всучив мені ажурні трусики червоного кольору.

– Фу! – скрикнула я і вронила цю пародію на нижню білизну.

– От же ж криворуке, – жалівся Фелікс, підіймаючи з підлоги червоне дещо.

– Я просила сказати, а не вручити твій подарунок. Ця річ ображає саме поняття про жіночу білизну одним своїм існуванням! – не вгавала я.

– Давайте краще просто підемо по домівках, поки нас звідсіля не виперли! – втрутився Орест, за що я йому вдячна. Я ж можу їм морду зі злості набити, мені не вперше. Видно, що в нашого качка хоч голівонька майже порожня, зате серце завелике. Не те що в брата!

– До завтра, панно-пригодо! – крикнув на прощання, знущаючись Фелікс, коли ми, розрахувавшись, покинули магазин.

– До завтра запальничка! – не лишилась я в боргу.

Я люто глянула на Фелікса. Чорне волосся мельтихало з усіх сторін, карі очі сяяли веселкою з емоцій від люті до щастя і пихи. Прямий ніс задерся догори, показуючи, хто тут головний. Димбилятко.

Я торжественно пройшлася додому, гордо несучи в руках своє святкове вбрання, і мріяла про реакцію інших, коли вони побачать мене в цьому шедеврі стилю. Це буде справжній сюрприз для них. Втім, я маю ще один, не менш цікавий...