- Як ви думаєте, ця риба тойво - чи не тойво? - питає в мене маленька старушка-янгол. Її маленьки крильця як і її очі блискають і мутяться водою.
- Не знаю, тойво... - чесно відповідаю я, тримаючи в руках "сніданок для янгелятка-мотилятка сім сім вісім прийом після їжі" - Ви б її хоч в газетку завернули, а то вога тойво...
- Капає, - розтеряно промовила бабуся, і чомусь заплакала. Я перелякався за ней. - Капає....
Її бумажні жилки набухли, комочки літер встали у очей, іграшкові зубки посипилася сльозами. Я спішно підхопив зубки бабусі і віддав її в долоні.
- Ну що ви - розплескаєте, загубите...
- Капає...
- Не капає. Зараз не капає. - я завернув рибу в сторінку з моїми віршами, котрі у мене були скомкані в кишенькові і віддав жінці.

Добре, що окрім нас в магазині нікого не має. Мені трохи не ловко.

- А де тут алкохол? Де тут випит? Де тут воно - тойво? - ні, ми не одні. Високий портнявий в пожованом светрі шукав відділ з напоями. Мотиль. Точніше, гусеніць.
- Тато, ти обіцяв мені іграшку - мішутку, пам'ятаєш?

Янгелятко.

- Ага, цейво... алкохол, алкохол... муй алкохол...
- Мама расстроїться...
- Мама нецілована, тому і сум наводить. Нехай калини поїси. А мені - мені тойво... де той алкохол?

Шкода янгелятко.

Але до портнявих чіплятися не можу, її бо. Ризиковано для моїх плеч.
- Бабсю, не стій як потрох гидошний! У вас риба вонює...
- Вона капає... - бабця вронила з рота картонний зубок.
- Вона - вонює! О, а вот і - алкохол! - портнявий крилом відштовхнув бабусю і взяв з полки бажану фігурку, з жіночими бочками.

Я дивлюся на янгелятко. Сил не має сі дивитися на блищання і біль в очах.
У мене колись була карта - трефовий король. Мудра була карта, і пахла приємно. Так осьо - носив я її в кишені пальто, бо воно тойво - щось того і нагадувало. Приємго було, немов заплатка щепітильницька. І міка і щастя - а карта діло знаю, карта дай бо і нуй бо... Воно ж як в житті - щось скаже - покаже, покаже - ляже. А з кокону завжди виходить метелик - якщо тільки не спростувати час вспять. Матерія - така солоденька бумажна, в азате п'янком, в клітку... отой воно, карта. І було сі таке, що я якось пішов з тою картою на урок фортепіяно. Приходжу - а там кіт, ніженьку завдер, вуса крутить і посміхається.
- Що янгелятко - тяжко живеться? - питає.
- Тяжко, - відповідаю, соплі втягнувши в серце. Ну він і сміється:
- Отож воно - був би ти метеликом, поговорив би з тобою про козання і щастіє людське. Але й Бог з тобою. Ти цо, фортепіяно научатися хче?
- Хцу, - відповідаю.
- Отож воно, янгелятко - уся хчать... Чекай, чую неприємний смак - не красивий, не тойво... Що у тебе, заплатка крива?
- Та ні - це карта, трефовий король.
- Король? Фі...
- Прошу вибачення - чому відразу фі? - возмутився король.
- Ти хоч і карта, але без амбіції на мистецтво...
- Що значить, без амбіції? Я король!
- Ножиці даш - і нема короля - посміхнувся кіт.
- Та як ти смієш - бути мудрішим за короля!
- Ох, який нецікавий діалог - випийте вже борожна біль і не крутіть ноздрі табаком наглим...
- Та я, та я... Олесь, чого мовчиш? Не видиш - ображають!

А я мовчу. З тих пір я і полюбив їй-бо котів.


Дивлюсь на янгелятко. Той ледве плаче.
- Іграшка... - шепочу.
Я дістав з полиці іграшку, мишутку. Чогось не вистачає. Дістав сі з серця бантие і пов'язав на шию го.
- Янгелятко?
Вона підніма очі. Я даю її мішутку.
- Трима, малютко.
Очі заблищали по іншому - її бо, по іншому. Губки піджалися в усмішці.
- Добре, хоч не капає... - бормоче бабуся, і як будто сміється.
- Цо? Нацо ти її дав отойво - я тобі дозволяв, янгел?
Я ховаюсь в плечі. Ні, не можна - випрямляюся.
- Я сам оплачу, шановний портнявий...
- Як ти зі мною розмовляєся їй-бо! Нацо воно тобє? Якого біса? Я з тобою розмовляюся!
Янгелятко плачі, бабуся зуби роняє...
- Капає... - зуби падаються бабусеві...

У мене відпадають заплатки з рук, з грудей, і колін. Дроти вирвалися на свободу, троянди і риби повністю заполонили магаз - риби насодилися на шипи, і зашипіли. Тиша. Риби мовчать, троянди мовчать - риба бабусі капає...

- Увага! Чарівник біля вихіду, вивести янголи триста дев'яносто п'ять! - радіо замовкає, і настає тиша.



Я уставший в кріслі розповся на шматочки. Заплатки знов розішлися. Треба завтра сходити к портному. Знов. Хоча - це не так вже погано - портний все зрозуміє, він розуміський і добрячий... Тільки я олух, як рослинна тварина з рогами. Важкий був день... Сніданок так і не купив, так що повечеряю мистецтвом...
Саджуся за стіл, беру пера і бумаги - і починаю писатися, малюватися, і ковтати кожнесенький штрих і деталь. Не часто можу собі сі дозволити - бо вередно для здоров'я янголів. Так пишуть в газетах і на банерах. "МИСТЕЦТВО - УПАСИ БОЖЕ", "ВАШ ЯНГОЛ - МИТЕЦЬ? РЕАБІЛІТАЦІЙНИЙ ЦЕНТР" , "ЗАКОДУЄМО ВІД МИСТЕЦТВА!" "ДОХТОР ВІД ПАГУБНИХ ЗВИЧОК - ДОЛОЙ МИСТЕЦТВО З ЖИТТЯ ЯНГОЛА!"... смішно. Це ж моя їжа... добре, що портний про це знає. Я буду мовчати... Навіть коли він спитає, як у мене справи і чи кохаю я котів.

Вірші. Один за одним. Крапелькою, струной - я обманую себе, кажучи, що я п'янкий немов хвоя. Вірші складуться в ідеал, бо ідеал - мистецтво. Я хочу громко прокричать "життя - це все МИСТЕЦТВО" я хочу щоб почули всі прониклися думками були пропитані наскрізь чарівними квіткамм, я граю часто на трубі в нії є бага звуків, таких що я іще не чув, таких що не буває... Несправедливо - бути тим, ким ти не відчуваєш, несправедливо жити там, де тебе не чекають...

Дзвонок. Телефон. Я здивавоний, беру трубку.
- Алло? - питаю я у невідомості.
- Привіт... сподіваюсь, у тебе є трохи мистецтва для твоєї коханой?
- Я вас не знаю.
- Зато я - знаю вас... Нужбо, поласкайте мої вуха вашими віршами, вашою любов'ю до мене...

Я дуже зголоднів. Життя мистецтво. Чуже кохання і біль - теж мистецтво. І хоч мені цього не хотілося робити, я поклав трубку в рот - вона була червона, зовсім як помідор...
- Коханий митець, не мовчіть - розповіси римами про ваші турботи і нещастя, розповіси білю і метафорами як ви відчуваєте котів і собак! Розпоаіси про саме інтимне - про дотик, жінок, заплатки та лікаря-портного... О, дозвольте бути вашою музою! Дозвольте надихати і цілуючи бути цілованой, дозвольте мати нахабність...

Не сховвєш жодного секрету від жінки. Ви признавались мені в коханні і говорили дивні речі - але в
У відповідь було лише дихання і смак пластиковиськой трубки.