Трансформація. Із кокона в метелика, із метелика в попіл, з попілу в личинку, з личинки в гусенечку, з гусенечки в кокон... Ну а з кокону вийду я. Коконова людина...
Мене звуть Олесь. Хоча це не справжнє моє ім'я. У мене не існує мого справжнього ім'я. Мене не назвали ніяк - точніше, назвали ніяковсько. Сенс? Я плачу іноді, думаючи про щастя... Щастя ангельською - айм хеппі. Хеппі... дивацьке звучить щастя по ангельські. Я більше відчуваю слово "щастя" від слов "метелик", "думи", "Олександр". Я не знаю чомусь так сталося, і хтось тай таке видумав. Може, Бог? Та може і нє... Може я скм собі все навигадував, на свою голову.
Я приходжу домой з вулиці. Кожен день я приходжу домой з вулиці. Я не знаю куди я ходжу і що я там роблю, на вулиці - але я бачу обличчя, людей, секрети - її бо... Навіть не знаю, куди ходять мої ноги, і чому моя голова не пам'ятає сюжету. Але щось то тай бо я і пам'ятаю. У мене на руках заплатки, фарби, пальці пронизані дротами та суставами - що сказати, я істота-мистецтва. Хтось мене шив-шив... Недошив. Ось куди я ходжу.
Згадав.
А може і ні?
У мене пам'ять така дирява, як будто кущі півоніїв п'янких.

Бачив сьогодні, як різали курку.
Як же вона тхнула кров'ю. Так тхнуть тільки курки та людські войни. Ненавиджу це, але немає сил на емоцію, і руки дрожацьке предателі.

Я ніколи не напишу автобіографію.
Бо нікому це не потрібно, тим більше мені. Але я напишу - напишу про трансформацію. Трансформація то не автобіографія - то автопортрет.

Люблю автопортрети. Жаль, що вони так схожі на мене. Але очі - його.

Сміюся з цих смішнявих кумедок. Аж сі плакати хочнться двома руками.

- Ось ви знову і прийшли! - каже Олександр, відвлікаючись від матерії шолка. Він шиє крила, точніше, підшиває. Він як завжди здивован мені.
- Чому ви заажди приходите до мене? Я ж вже все зашив та порізав що трнба на ваших руках і крилах.
- А чому ви приходити до мене уві сні? - відповідаю я, думаючи про бездну в темних очах. Бездни дивляться на мене піянними струнами душі.
- Це не до мене, це вже інші матерії і вібрації... Добре, Олесь. Що з вами сталися? О... Шиється шиється - а заплатки на вас не тримаются. Чому так? У вас якесь неправильне тіло і сознаніє...
- Чому у камнів є імена, а у мене - ні? - я на грані сльози на руках, але ж то не моя вина, то душі сі болі жметься.
- Мені щиро шкода вас. Якщо би я міш вам допомогти і в цьому...
- Ви мені не допоможете?
- Напевно ні. - Олександр посміхається. - Сідайте, я вас тераз підіш'ю, підлатаю...

Мене латають - груди, тіло, руки, ноги, маленькі крила - він не знає, що я сам себе кусаю по тілу, і тому заплатки зриваются. Але я без цього не можу - біль винуждає, сі бо. Аж кровоточить зубки - але ж я не хижак, я просто не має імені, звичайного імені.
Між
Кр
А
П
Ка
Ми холодним повітрям постукав в нос запах
С пи
Р ту ножиць. То ниька за ниткой лягала по тілу, то голка, голка сміялась співала. Колись я можливо був дитиной, носив я сукенькі чорно білих фарб - а зараз дорослим я став і сховався в крапку на чорно білій стіні. Спілкуюся з сонцем, котами радію, сі боже! То не життя а стоаждання, коли ти не знаєш, як кликати небо, як вопрошати, не дати взлетіти злим самольотам - а нуї-його грець! Я маленьким чудом кодись народився а зараз звичайной людиною став - дзвонять телефони, кричало мистецтво... Ай боже - не дасть мені відповідь він...
- Хто він?
Я подивився в його
О
Ч
І.
І мені дуже захотілося прижатися до його мудрих рук.

Заплатка м'якенькою тканиною лягла на груди, лоскутним узором граючи в очі. Я задумаввся хвилиною, я тійсі майстерні руки вправляються так з жінкою-голкою.

Була у мене жінка голка, так вона вискользнула в мене з рук. Пішла до іншого, котрого кохала але не була коханой. Ох уж ці жінки, її бо не зрозумію їх стан і біль - може я занадто чудернацько народився на цей світ, немов всезнаюче про сільпо немовля?
- Що ви сі так думаєте? Заплатка все не пришиється... зараз, куточок вузелочком - і портной-лікар янгельських тіл, лікує моє тіло железом з маслом. Вого трохи скукожується і кричить, але все її бо добре...
- Дякую - кажу я, збираючись додому.
- До зустрічі, - відповідає Олександр, ховая різнокольорові катушки з нитками в кишеню.
Я посміхнувся.
Схоже, це був жарт від Олександра. А може і ні? На всяк випадок, посміхаюся.
- У вас чарівна посмішка - посміхайтеся частіше - відповідає мені портний, і махає рукой, ніби то він стояв за маленьким вікном маленького будинку.
Так
І
Було.

Я приходжу домой кожного вечора з вулиці. Я не пам'ятаю, що я там роби, і навіщо я виходи туди. В моїх ногах стомленість, а в руках пакети з молоком, помідорами та сиром. Потрібно віддати крила в чистку. Трохи тойво, голова кружиться. Напевно, к дощу.

Компухтер гудить. Як я і обіцяв своєй дурнецької голові, за вікном дощ. Крила валяються по куткам - не хочу вішати на вішалку. Лінь. Розпач души. Розквіт прокрастінацій. Нервова почва... чорт би її брав, колом крутиться квіточки і біль. Я стогну. Під лопаткою якась фарба застрягла... Неважливісько. Добре.

Компухтер, якась праця - я не пам'ятаю, що у мене за профессія, але у мене заказ - розповісти як прекрасні напарфумовані дами в садах іспанії. Я пишу, сонно перемелівая думки в манну кашу, клацая дерев'яними пальцями по клавіатурі, як по жорстокому хитрому піяну. Не хочу дивитися на це. Якась там іспанія - її бо крутиться в носі чхнути. Я здров'є тримаю в рукавицях - мамо подарувала...

Пялюсь
В
С
Т
І
Н
У
Там точно щось є. Живе. Живе і рідне, що хочеться плакати і закрутити голову, як лампочку. Аж її сі бо не заслуговано воно. Обійняти і жалітися в стіну - в її пишні груди і надломлену спіну.

Я колись кохав жінок. Але вони дивилися на мене не розуміючи, грозно сміясь і заварючи чай, стіраючи м'яки простині в кипятку червоними руками.

Я перестав кохати жінок.

Я кохаю портного. Його руки, його заплатки на моїх руках. Ці сліди не перемолоти мельниці часу. Ці лікуючи поцілунки не уваги і кольорових ниток... Можливо, в душі я митець. Мені потрібно цим жити.

Ось тільки коли я стану доросленьким. Апчхі.