Червень 2015 року

Тиша накрила обох своїм крилом. Денис із закритими очима вистукував пальцями незнайомий ритм. А Аня, щоб позбутися противного задушливого відчуття в грудній клітині, вирішила заварити ще чаю. Ненароком вона кинула погляд на вікно ― темнішало. Сонце стрімко котилося по горизонту, направляючись до своєї обителі. Воно розсіювало промені, розфарбовуючи колиску-небо в яскраво-руді тони. Захід сонця не за горами. А після світило й зовсім погасне, щоби, мов той фенікс, відродитись наново.

― Мені каву, й можна без цукру, ― мов грім серед ясного неба почувся голос Дениса за Аніною спиною. Вона аж підскочила, неабияк перелякавшись, адже була цілком впевнена, що хлопець сидів на кріслі й ні на міліметр не зрушувався. Відтак рвучко обернулася, важко ковтаючи повітря.

― Коли встигнув підійти?

Денис здвигнув плечима:

― Я ходжу, як миша: тихо й непомітно. Спеціальні вправи ― і ти також так зможеш.

― Не завадило б… Батько говорить, що я ходжу, як слон. ― Аня в’яло посміхнулася, Денис теж посміхнувсь у відповідь. Сонячні промінчики, не соромлячись, обіймали його профіль. Аня на мить замилувалася ним. На якийсь короткий проміжок часу їй здалося, ніби вона потрапила в казку.

От тільки й казки мають свої скелети у шафі.

― Розкажи що-небудь веселе, ― зненацька попрохав Денис, коли вони вмостилися назад на крісла з новими порціями гарячих напоїв.

Аня призадумалася. Що в її житті сталося веселого? Як так подумати, її життя доволі звичайне. Можна навіть сказати ― однотипне: школа, дім, книги… книги, дім, школа… Залишалися спогади з далекого дитинства.

― Гм… Пам’ятається, як одного разу поверталась я зі школи. Мені тоді було років вісім-дев’ять… Так ось на мене накинулася ціла зграя собак. Я від них втікала, що було духу. Дуже добре, що підмога поспіла вчасно й мене не злопали. Після цього більше собак не боюся, ― тихенько захихотіла Аня.

― Хоробра! ― із повагою та якимось дивним притиском у голосі вимовив Денис.

― Та ні… Боягузка боягузкою.

― Анют, ніколи не здавайся.

* * *

Їй снився дивний сон. Вона разом із Денисом блукали по дахах, тримаючись за руки. Аню наскрізь пронизувало незнайоме відчуття, немовби реальність зіштовхнулася з мрією, якій ніколи не судилося збутись. А втім після пробудження дівчину з головою накрив небувалий прилив сил. Вона почувалася живішою, ніж будь-коли раніше. Ніби за ніч хтось викрав весь кисень з легень і замінив на новий: свіжий, витончений, запашний. І їй хотілося дихати ним на повні груди.

Навіть якщо покаранням за цю нірвану буде пекло, Ані було все одно.

Наближався вечір, коли Аня вкотре підходила до покинутого дому. Протягом усього дня з її вуст не сходила щаслива посмішка. Тепер спів пташок здавався приємною грайливою мелодією, що наповнював її кроки солодкими нотами. Промінці сонця пробивалися крізь зелені листочки, граючись верховіттям дерев. Десь білочка перебігла дорогу, весело махаючи хвостом, а метелики перелітали з квітки на квітку, жартома виблискуючи різнобарвними крилами.

Все навкруги виглядало непомірно красиво!

Опинившись біля будинку, Аня помітила ще одну дуже чудну деталь: він знову видозмінився. Замість того затхлого, забутого дому стояв абсолютно новий ― без натяку на пил, павутину та померхлу фарбу. Навіть квіти ― діцентри, півники, сугайники ― нізвідкіля виросли за ніч. Однак дівчину ці химерні перетворення ані крапельки краплини не настрашили. Так набагато ліпше.

Через декілька секунд після того як Аня зайшла всередину, двері безмовно відчинилися ― перед її очима представ Денис власною персоною. Він аж світився від щастя! Аж раптом, піддавшись емоціям, обійняв дівчину й закрутив по кімнаті. Із посмішкою в голосі вигукнув:

― Уявляєш, це було помилкою. Мій друг живий! ЖИВИЙ!!!

Хлопець насилу опустив безумно щасливу Аню на дерев’яну підлогу. Це по-справжньому хороша новина! І найголовніше: їй було вкрай важливо бачити Дениса саме таким ― прекрасним у своєму щасті.

― Я рада за тебе, ― лагідно промовила вона.

Коли вони звично вмістилися на своїх місцях за чашками гарячого чаю, Денис запитав:

― Як пройшов твій день?

― Чудово! ― із заплющеними очима відповіла Аня чисту правду. Цей день відрізнявся від всіх інших дивною легкістю, що спалювала її зсередини пекучо-приємним вогнем. ― А твій?

― Прекрасно. Сьогодні сперечався з собаками за територію. Вдалося відвоювати. Хочу тобі дещо показати.

Денис простягнув Ані телефон, попередньо відкривши галерею й вибравши фотографію ― безкрайній широкий степ, а над ним сонце, що поспішало додому. Воно без вагань віддало безхмарному небу пелюстки своєї любові у вигляді розмаїтих фарб. Цей знімок випромінював вічність. Аня готова була милуватися цією фотографією вічно.

― Як тобі?.. ― із завмиранням серця прошептав Денис.

― Це… найкраще, що я коли-небудь бачила.

― Ти справді так думаєш?

― Так! Мені здається, цей знімок переповнений життям. Сонце кожного дня простягає людям подарунки, та ми цього навіть не помічаємо. Тобі вдалося впіймати один із них.

― Мені ще ніхто цього не говорив… ― Від його слів Аня вся зрадницьки зашарілася. ― Анют… ― зненацька вкрадливо мовив він, ― можна тебе звати якось лагідніше?

Аня різко підняла голову, не розуміючи. Її всю немов електричним струмом пройняло ― до трепоту в колінах.

― Поясни… ― пошепки видихнула вона.

― Мила, рідна…

Холодні сироти у миг ока всипали Аніне тіло, і дрижаки пішли поза шкірою.

― Після цього ми зблизимося… ― нарешті вичавила Аня, дивлячись на свої руки.

― Можливо, я цього й хочу, ― із наполегливістю мовив Денис.

Аня відчула на собі його пронизливий погляд ― і остаточно заплуталася в туманних думках.

Негадано-неждано реальність накотилася на неї крижаним потоком води.

Його життєвий вибір.

― У кінцевому результаті це принесе нам обом біль. Воно тобі треба? ― Дівчина з новою впевненістю подивилася на Дениса. Той заплющив очі, потираючи скроні. Здається, до нього врешті-решт дійшло.

― Ти маєш рацію… ― із гіркотою проказав він.

― Війна… Ти не передумаєш? ― через довгу, немов перед грозою, хвилину запитала Аня.

― Ні. Це моє остаточне рішення ― і це не обговорюється.