Червень ― серпень 2015 року

«Хочу робити тебе щасливою. Завжди…» ― луною віддавалось у скронях під скажений стукіт запаленого любов’ю серця. Тіло стало немовби невагомим, а кров у венах перетворилася на один суцільний вогненний потік.

Лишень потаємний закуток нез’ятряного п’янкими почуттями розуму насилу подавав слабенькі сигнали: «Завжди? Що за казки?! Яка ахінея! Невже при здоровому глузді можна так легко розкидатися словами?» Однак як би він сильно не силкувався пробитися крізь солодкавий дурман, що заполонив собою цілком і повністю нейронні зв’язки, його немічні потуги так і залишилися невчутими.

***

Кожного дня Аня приходила до химерного дому немов із чарівної казки. Він її все більше манив у свої тенета. Ба більше, із кожним візитом будинок мало-помалу видозмінювався, стаючи тільки красовитішим.

Поволі на ньому викарбовувалися сріблясті, витіюваті, витончені узори, мов сіть павутиння. Окрім цього, зі стріхи до землі проріс виноградний плющ, беручи дім у тенета, ― немовби намагався зберегти його від несподіваних жахливих небезпек; немовби дім був тендітним створінням і його потрібно оберігати від незримих лісових мешканців.

Навколо похапцем з’являлися квіти, що милували око своїми яскравими фарбами та духмяним ароматом. Здавалося, вони виростали за махом невідомої рушійної сили, аби лишень намережити дім.

Затишок відчувався навіть у свічках, які нівідкіль запалились у каганцях та срібних канделябрах чи свічниках ― як ззовні будинку, так і всередині. Вони приємно потріскували, створюючи атмосферу біля каміна, а також віддавали запашним запахом лісу після дощу, коли землю обіймає сивий туман та роса, ароматом колючої глиці, що лопотить восени під ногами.

А скільки потаємних, щиросердних, інтимних розмов ― за чашками ароматного гарячого чаю чи кави без цукру ― береже в собі цей дім!

Одначе не всі казки закінчуються щасливо.

Потаємний закуток розуму мовчки, крапля по краплі, обливався жагучими цівками крові.

Одного разу Аня стала помічати зміни, які їй геть-зовсім не припали до душі. Проте вона несвідомо відмахувалася від них, мов від надокучливих мух, не вірячи власним очам й аніскілечки не довіряючи шостому чуттю.

Уривцем в’янули квіти, набуваючи мертвотного чорного відтінку, що випромінювали повсюдно запах гнилизни, а за ними помирав і виноградний плющ. Невибагливі візерунки подеколи луснули в багатьох місцях, і навіть стіни безгомінно потріскалися.

Хтось ніби безжально кинув жарину в Аніне серце: незабаром дім перестане бути безпечальним примарним сховком.

Груди по шматках, мов гострим ножем, роздирала й незвична поведінка Дениса: уже як декілька днів той сидів тихцем, уткнувшись носом в телефон. І на всі питання відповідав незв’язно: «Все добре. Важливі справи».

Гарячим чаєм доводилося смакувати сам-на-сам.

Коли раптом дім перестав випромінювати будь-які проблиски тепла: свічки без чийогось втручання одна за одною погасли, ні з того ні з сього повіяло крижаним холодом та мовчущою порожнечею.

А одного похмурого, без просвітку дня двері дому й взагалі виявилися закритими зсередини. Скільки б Аня не намагалася їх відчинити, достукатися… ― усе було надарма.

Дім, немов дійсно картковий, розтрощився повністю…

Травень 2016 року…

День крізь день Аня сліпо, мов зачарована, приходила до занедбаного дому, що наразі видавався пристанищем відьми з моторошної казки. Двері були, як і попервах, наглухо зачинені ― аж поки не посміхнулася вдача.

З маленької щілинки дверей почулися ледь вловимі шерехи. А відтак і голосний дзвінкий сміх.

Вмить усе нутро перевернулося, а мозок прокололо раптове та чітке усвідомлення: Денис всередині будинку. І він не сам.

Спроквола Аня опустилася на мертвотну землю й вибухнула сміхом ― несамовитим, ошалілим, нервозним.

Це ж треба так… Яка вона все-таки наївна ідіотка! Ну навсправжки дурепа!

Завжди?

Вічність?

Ха!

Та чорта з два!

Негадано-несподівано для себе самої Аня рвучко піднялася й спересердя відчинила двері. Хай буде, що буде, а вона мусить дізнатися крізь біль та гіркоту, що ятрили її душу, всю правду. Розставити всі крапки над «і», щоб нарешті дихати свобідно ― без лещат, що міцно та чіпко сковували її схарапуджене серце.

Сутужне здивування зблиснуло на Аніному обличчі перш, ніж вона встигла його приховати: у проході виринула красива блондинка з сіро-блакитними очима, її ровесниця.

― Чого тобі? ― з неприхованою роздратованістю мовила вона.

Аня аж ошелешилася від прямого запитання. Через мить, що здавалася нищівним вітрюганом, їй таки вдалося зібрати думки докупи:

― Поговорити з Денисом. Він тут?

― А ти йому хто? ― зацікавленим й аніскілечки не спантеличеним тоном запитала незнайомка. В її очах загорілися лукаві бісики.

Аня збентежено потерла руки об джинси: їй би самій розібратися в цьому питанні.

― Неважливо, ― твердо відрізала вона. ― А ти йому хто?

― Його дівчина.

Притьмом ґрунт захитався під ногами, горло міцним вузлом скрутила кривда, а серце закипіло пекельною кров’ю.

Усі її підозрі вийшли з жаских кошмарів наверх.

― І як довго ти йому… кхм… «дівчина»? ― Аня намагалася виструнчитися й тримати голос твердим, але той все одно зрадницьки затремтів.

― Та скоро вже як рік буде, ― вишкірилася блондинка.

Он воно як… Аню мов у каламутній воді намочили, а потім громом прибили. Несправедливий умовивід гострими голками раз у раз, не шкодуючи, врізався в серце, безжально шматуючи його дрібно-дрібно.

Ніби почувши, що про нього говорять, у дверному проході показався Денис ― зі скуйовдженою чорною шевелюрою, а його карі очі більше не випромінювали тепло. Лише жорстокосердість. Він окинув байдужим поглядом Аню й зі спокоєм сказав:

― Тань, не залишиш нас?

Та надула губки, але прохання виконала.

Опустилося мовчання, наскрізь пронизане холодними дрижаками. Аня ніяк не могла повірити, що перед нею стоїть той самий хлопець, з яким вона познайомилася рік тому.

― І що це все в біса означає?! ― нарешті озвалася вона збитим від люті голосом.

― А що тут незрозумілого? ― наче до безнадійно хворого пацієнта звернувся Денис.

― Будучи зі мною, ти полюбив іншу?.. ― Аня ледве не захлинулася від напливу нестерпних гірких почуттів. Вона й гадки не мала, що коли-небудь опиниться в такій ситуації. Хотілося водночас сміятися й обливатися гарячими слізьми.

― Ань… ― Він тихо зітхнув. ― Я тебе й не любив зовсім. З тобою було приємно спілкуватися, але не більше.

― Ось як… ― Аня вичекала коротку павзу. ― А про все інше ти мені теж брехав?

― Ні.

Гірка посмішка зірвалася з її вуст.

Зате вона збагнула одну дуже важливу річ: розчарування в людині, котру сліпо вважав найближчою, може бути дуже й дуже болючим ― до пекельної гризоти в грудній клітині, до втрати здатності дихати.

Це вже більше не її дім.

Аня стрімливо розвернулася, щоб піти геть. Тільки-но на прощання стиха, ледве чутно, мовила:

― Будь щасливий…