На ранок Іван прокинувся з важким відчуттям. Він підійшов до вікна і, дихаючи глибоко, побачив, як з його рота виривається пара, що швидко розсіялася в осінній прохолоді. Це було нагадуванням про те, що жахіття не зникають із першими променями світанку. Щоб позбутися відчуття тривоги, старий декілька разів умився холодною водою. Дзеркало з потрісканою рамкою і затуманеним склом, відбивало сумний силует. Темні кола під очима, після безсонної ночі, стали ще виразнішими. Він витер обличчя грубим рушником, позбуваючись залишків нічного жаху.

Одягнувши важке пальто, яке вже давно втратило свій колір, Іван вирішив піти до місцевої бібліотеки. Двері, скриплячи на заржавілих завісах, важко відчинилися під його рукою, немов і вони, як і все тут, давно не бачили життя. Іван зробив кілька кроків уперед, і під ногами загуркотіли прогнилі дерев’яні дошки, що відгукувалися порожнистим стогоном. Погляд ковзнув по облізлих стінах, де колись, висіли картини чи оголошення, а тепер залишилися тільки темні відбитки. Уздовж тягнулися книжкові полиці, на яких спали книги, покриті товстим шаром пилу, наче давно забуті історії чекали на когось, хто б їх розворушив.

Його погляд відразу зупинився на бібліотекарі. Той сидів на своєму звичному місці, напівсхований за старим дубовим столом, вкритим хаотичними купами пожовтілих паперів та кількома списаними олівцями. Його худорлява фігура виглядала майже хворобливою, якби не скупе, але вперте світло в очах. Величезні окуляри з товстими лінзами, які спотворювали його косий погляд, нагадували підзорну трубу, що дивилася в різні боки. Одне скло було тріснуте, а замість поламаної душки навколо вуха тягнулася груба чорна резинка, яка надавала йому ще більш дивакуватого вигляду.

Іван витримавши паузу, наважився запити про маєток. Ледь помітна іскра зацікавленості з’явилася в очах старого охоронця книг, і той без жодного слова підвівся з-за столу. Його худорлява постать злегка похитувалася, коли він почав шкандибати до темного кутка з архівними матеріалами. Гордій, так звали бібліотекаря, зупинився перед однією з шаф, обережно відчинив скрипучі дверцята, які важко піддалися. Пильний запах вирвався назовні, відкриваючи таємниці минулих епох. Його пальці, довгі й кістляві, перебирали сторінки й записи з такою обережністю, ніби він боявся, що вони можуть розсипатися від найменшого дотику.

Нарешті, Гордій витягнув старий том, обгорнутий у потерту картонну обкладинку. Він обережно змахнув пил рукавом, а потім повернувся до Івана. Його руки тремтіли від старечої втоми, коли він простягнув книгу, але в очах заграла ледь помітна гордість — ніби він тільки що дістав ключ до давньої таємниці.

Іван взяв до рук пожовклі архівні записи. Перегортаючи сторінки, шукав зображення Анни Валевської, аби переконатися, що примара, яку він бачив, справді існувала. Однак більшість записів містила сухі факти про історію родини: володіння маєтком та участь Валевських у громадських справах.

Гордій споглядаючи, як Іван цікавиться родиною, почав розповідати історію Анни — панянки, що жила тут понад століття тому. Як виявилося, вона була дружиною багатого землевласника й славилася віртуозною грою на піаніно, яке було проклятим. Місцеві жителі давно вважали, що його звук здатен викликати духів та навіть впливати на хід реальних подій. Ті, хто ризикував заграти на ньому, зіштовхувалися з незрозумілими явищами, які не можна було пояснити.

Іван уважно слухав.

Одного вечора, продовжував бібліотекар, маєток Валевських наповнився святковим шумом. Гості, вдягнені в розкішні вбрання, зібралися в просторій залі, де м'яке світло свічок відбивалася від стін, прикрашених витонченими гобеленами й важкими портьєрами. Веселий сміх і тихе клацання келихів наповнювали простір. Анна, вбрана в темно-червону сукню з блискучими вишивками, сіла за піаніно. Її пальці легенько ковзали по клавішах. Гості, зачаровані граційною грою, вмостилися зручніше, і гомін розмов поступово стих, залишаючи місце для чарівної музики.

Але чим більше музика захоплювала слухачів, тим більше змінювалася атмосфера. Повітря раптом здригнулося, наче від невидимого удару. Гості почали перешіптуватися, очікуючи чогось недоброго. Вони стверджували, що бачили тіні, які з'являлися з темряви, ковзали по стінах і спостерігали за ними.

Коли музика досягла кульмінації, з’явився химерний звук — пронизливий звіриний крик, що розірвав тканину реальності. Музика, немов демонічний ритуал, рвала простір і час. Гості враз затихли, їхні обличчя спотворилися від жаху, ніби вони були застиглі в морозі. Всі погляди зібралися на Анну, яка продовжувала грати, але її очі були порожніми, немов бездушні.

І коли крик досяг свого апогею піаніно різко замовкло, і Анна безслідно зникла. Зал, наповнений хаосом і криками, став холодним та порожнім. Тіні, що раніше сновигали по стінах, зникли. Гості розбіглися, залишаючи лише спогади про загадкову ніч, коли реальність зіткнулася з надприродним.

Ця історія неабияк потрясла Івана. Виходило, що маєток і піаніно були переплетені з чимось темнішим і надзвичайно потужним.

Іван відкрив стару шкіряну сумку та дістав пляшку з темно-бурштиновою рідиною. Мовчки, майже церемоніально, поставив коньяк перед бібліотекарем. Пляшка важко приземлилася на потертий дубовий стіл. Гордій, який до цього моменту сидів нерухомо, нахилився вперед і подивився на пляшку, примруживши очі, намагався визначити її цінність або наміри, з якими вона була подана. Потім, як старий, втомлений воїн, він потер свої сиві вуса і попередив про небезпеку.

Іван знав, що слова Гордія не були пустою пересторогою. Він повернувся до дверей, відчуваючи на собі важкий погляд.