Ранки бувають усілякі. Після гучної вечірки я не пам'ятаю, як потрапив додому. Голова розколюється на друзки. Потягуючи ковдру на себе, я зрозумів, що не один.

— От, дідько! — сказав я.

— Привіт, — почувся жіночий голос.

— Слухай, я не пам'ятаю, як... Ми з тобою... — мовив я, намагаючись дістати склянку води.

— Хм... Ніч була палкою,— ніжний дотик її руки, спантеличив захмелілу свідомість.

— Котра година? — мозок намагався взяти владу над ситуацією.

— Вже ранок. Замов таксі. Я поспішаю. — незнайомка стягнула з ліжка простирадло, прикриваючи свої принади.

Запивши пігулки від похмілля водою, я взявся за смартфон, щоб набрати номер таксі. Дівчина швидко зірвала свою сукню зі спинки стільця, взула туфлі, які валялися біля дверей, і підняла сумочку з підлоги. Доки я чекав на повідомлення, її силует зник у дверях, залишаючи за собою легкий аромат парфумів, змішаний з нічними пригодами, які я не згадаю.

“Романи на одну ніч колись мене вб'ють” — банальна цитата Ернеста Хемінгуея промайнула у моїй голові.

Моє тіло просилося в холодний душ, шкіра відчувала липкість та запах алкоголю з димом. Сьогодні я маю бути гарним хлопчиком, бо татко приготував нашій родині великий сюрприз. Щоб не здохнути в гробовій тиші, я увімкнув музику, і простір наповнився мелодіями старого року.

Смакуючи каву на балконі, я дивився, як люди їхали на роботу, машини сигналили, а десь далеко лунали звуки будівництва. Це життя, яке, за словами мого батька, я бездарно марную. Він завжди говорить, що я син, яким він так хотів пишатися перед своїми партнерами, але я виявився найбільшим розчаруванням. Я сам почав вірити в це. Та до дідька ці сентименти. День обіцяє бути цікавим.

Ненавиджу понеділки. Київ стоїть у заторах, і здається, що цей нескінченний потік машин ніколи не закінчиться. Мені завжди цікаво, куди всі ці люди їдуть у моєму напрямку. Гучна музика, що лунає з динаміків, приглушує головний біль від похмілля, але не до кінця. Спека сьогодні неймовірна, і про поїздку з відкидним верхом можна забути — кондиціонер гарно рятує від палючого сонця, його прохолодний потік повітря трохи полегшує мої страждання.

Раптово моя дискотека в авто була припинена вхідним дзвінком. Я неохоче знизив гучність музики.

— Доброго ранку! — голос батька був сповнений енергії, яка різала мені по нервах.

— Якщо його можна назвати добрим, — пробурмотів я.

— Ти знову не в дусі, синку? Перепрошую, не вірно сказав. Уточнюю... З похмілля, — дорікнув старий.

— Ти бачиш мене наскрізь, татку! Я невдовзі буду, — сказав я, намагаючись придушити роздратування.

Стосунки з батьком доволі напружені. Скільки себе пам'ятаю, він завжди чогось хотів від мене. Спочатку відмінного навчання у школі, де кожний бал був для нього, як медаль. Кубки за спортивні досягнення красуються на полицях в його кабінеті, блищать на сонці, нагадуючи про ті часи, коли я намагався відповідати його очікуванням.

Коледж я не обирав, за мене вирішив теж він. Школа права — остання сходинка формування зразкового сина, де з успіхом я запоров навчання, не витримавши тиску та постійного контролю. Досі я не зовсім розумію, хто я насправді.

Запхавши у рота кілька м'ятних жуйок, я намагався приховати подих внутрішнього дракона. На годиннику 13:28, а це означає, що я вже запізнився на обід, і мені варто підготуватися до п'ятихвилинного читання правил поведінки від татка.

Під колесами зашуміла дрібна галька, ведучи мене до рідного дому. Ворота автоматично роз’їхалися в сторони, пропускаючи авто до двору. У дзеркалі заднього виду занурене у думки обличчя, на якому я намагався зафіксувати серйозний вираз. Набряки під очима та декілька слідів на шиї від поцілунків, наочно свідчили про буремний спосіб життя.

“Ну і хрін з ним!” — емоційно вигукнув я, паркуючи авто під старим дубом.

Двигун затих, дверцята відчинилися з тихим скрипом, і я з рішучістю виходжу з авто. І ось тут, краєм ока, помічаю, як мені назустріч, з радісним галасом, несеться пес. Я присідаю, розтягуючи руки, щоб прийняти у свої обійми вірного друга, на ім'я Ріддік.

— Привіт, друже! — я ледве втримався, щоб не впасти на землю, коли пес накинувся на мене з пестощами. — Я теж радий тебе бачити.

— Я його чекаю, а він з псом валяється, — з тераси почувся сердитий голос.

Я піднявся, прибираючи руками залишки шерсті з одягу.

— Ну вибач. Виходить, що Ріддік скучив за мною краще ніж ти, — я ще раз почухав собаку за вухом та попрямував до батька.

На задньому дворі стояв накритий стіл на чотири персони. Це мене неабияк здивувало. Коли моя рука потягнулася за канапкою, я спіймав на собі погляд батька.

— Помий спершу руки. За кілька хвилин приїдуть гості.

— Я знову забув про якесь свято? — тримаючи погляд на апетитних канапках, я жадібно проковтнув слину.

— За кілька хвилин дізнаєшся.

Батько тримав в руках телефон, перевіряючи вхідні повідомлення. Я зрозумів, що розмови більше не буде, тому попрямував до кухні.

Шум води з крана додав життя порожньому будинку. Вологі руки натиснули на мильний диспансер, і мій погляд мимоволі зупинився на старій світлині, що висіла на стіні. На ній щасливий білявий хлопчик міцно обіймає матір. Спогад, який неможливо повернути, змусив мене важко зітхнути. Я спостерігав, як вода наповнювала раковину, її тихий потік наче змивав час, несучи з собою спогади, залишаючи лише відлуння у тихій, мерехтливій поверхні.

Раптовий гавкіт Ріддіка перервав думки. Я закрив кран та витер руки рушником. Глянувши у вікно, побачив, як до нашого дому під'їжджає машина. Відводжу в бік фіранку та спостерігаю, як батько підходить до авто, простягає руку жінці.

«О, нова пасія», — промайнуло в моїй голові, перш ніж я побачив, що ця пані похилого віку ніяк не підходить на роль нареченої.

Абсолютно переконаний у тому, що зумів уникнути парування, я підійшов до дзеркала, що висіло в коридорі. Поправляю рукою незграбну хвилю волосся, що спадала на чоло та налаштовую себе на те, щоб протриматися ще кілька годин. Натягнувши фальшиву посмішку, я вийшов на терасу в очікуванні нових подій.

Щоб не заважати батькові грати роль господаря, я сів на дальній кінець канапи. Взявши в руки смартфон, починаю листування в чаті з друзями.

— Я радий, що ви погодилися на зустріч.

Голос батька змусив мене підняти голову. Я спустив сонцезахисні окуляри на ніс, щоб краще розгледіти жінку, яка йшла поруч. Пані похилого віку, міцно тримаючи батька за руку. Вібрація вхідних повідомлень відвертала мою увагу. Та раптом мій погляд зупинився на іншій жіночій постаті, що йшла позаду. Яскраве сонячне світло перепліталося з її силуетом, роблячи її контури майже недосяжними.

Моя увага цілковито прикута до таємничої незнайомки. Підсвідомо я рахував кроки та чекав моменту, коли зможу краще розгледіти її. Але на жаль, вона постійно ховалася за високою статурою батька.

— Нарешті ми дійшли, — жінка поглянула на батька та посміхнулася.

— Так, пані Марія, — відступивши на крок вперед він відвів стілець та люб'язно запропонував присісти.

— Дякую, Петре!

У той час, маскуючи свою зацікавленість за темними окулярами, я не відводив погляду від дівчини, яка приховувала обличчя за бейсболкою.

— Чого ти чекаєш, сідай поруч, — батько показав рукою на її місце. Вона повернулася до мене спиною, зняла головний убір та поклала його на стілець.

— Тобі потрібне особливе запрошення, синку?

Я мовчки підвівся зі свого місця та підійшов до столу. Обережно, щоб не викликати зайвого шуму, я повільно відсунув стілець, але він все одно видав неприємний скрип по плитці тераси, ніби протестуючи проти моїх дій. У цей момент я відчув на собі важкий погляд батька, у якому читалося явне невдоволення.

Сівши в крісло, я поглянув на незнайомку, і раптом усвідомив, що навпроти мене дівчина, з якою я провів минулу ніч. Її карі очі перелякано дивилися на мене, відображаючи те ж саме відчуття шоку, яке відчував я. Враз спогади про нашу ніч почали з’являтися в моїй свідомості, фрагменти тієї інтимної близькості змушували мене важко вдихати гаряче повітря, що здавалося ще більш задушливим.

— Ну що ж, починаємо? — взявши до рук виделку, батько кілька разів ударив по келиху. Дзвінке відлуння кришталю миттєво повернуло всіх до реальності. — Від сьогодні ми одна родина.

— Ти одружився? — я зняв окуляри й, відкинувшись назад у кріслі, очікував розповіді про вічне кохання. Зверхньо поглянувши на дівчину, яка нервово стискає серветку.

— Непогано, Захаре! — відповів старий, поплескавши мене рукою по плечу. — Але ти помилився. Навпроти тебе сидить твоя сестра, яку звати Олександра, а пані Марія — її бабуся.

Слова батька звучали як грім серед ясного неба. Я не міг повірити своїм вухам, відчуваючи, як земля під ногами почала хитатися. Погляд моєї новоспеченої сестри, сповнений переляку і збентеження, пронизував мене наскрізь. Моя свідомість не могла прийняти цього відкриття, і я лише мовчки дивився на Олександру, намагаючись знайти хоч якийсь сенс у всьому, що відбувається.

— Сестра, кажеш? — я спробував посміхнутися, але це вийшло скоріше як гримаса. — Олександра, дуже приємно познайомитися.

Вона кивнула, ховаючи острах. Ми обидвоє розуміли, що не можемо обговорювати те, що сталося між нами минулої ночі. Батько, здається, не помічав напруги між нами, або ж просто не хотів надавати цьому значення.

— Пані Марія, — звернувся я до літньої жінки, яка сиділа поруч з Олександрою. — Радий знайомству з вами також.

Жінка тепло посміхнулася, хоча її погляд виказував певну напруженість та недовіру.

— Захаре! — продовжив батько, ламаючи чергову тишу. — Я знаю, що несподівано для тебе, але я впевнений, що ви швидко знайдете спільну мову з сестрою. Вона чудова дівчина.

Я реально не знав, що відповісти. Мої думки були зосереджені на спогадах про минулу ніч і на тому, як тепер жити з усвідомленням, що таємнича дівчина виявилася моєю сестрою. Минає кілька секунд, і я позбуваюся хтивих думок.

— Хто її мати? Твоя секретарка, покоївка чи моя сестричка плід курортного роману? — я взяв пляшку вина та налив повний келих.

— Припини! — погляд старого змінився.

— Чому б це! Мені цікаво, з ким спав мій батько, коли його дружина помирала? — я вирішив остаточно зіпсувати сімейний обід.

— Ми краще підемо… — Олександра взяла за руку бабусю. Її очі були наповнені слізьми, які вона ледве стримувала.

— О, чудово! Я вас проведу… — швидко піднявшись, я показав рукою в бік виходу.

— Захар! Сядь, я сказав! — батько стукнув кулаком об стіл так сильно, що столове приладдя задзвеніло та вмить запанувала гнітюча тиша. — Тепер говоритиму я. Відсьогодні ми живемо під одним дахом. Поки я господар цього дому, жодних розмов про минуле не буде. Зрозумів, синку? Попроси вибачення.

— За що? — я витер губи серветкою від залишків вина.

— За неповагу до рідних, — він говорив повільно, наче вибирав кожне слово з особливою обережністю. — Я не потерплю такої поведінки.

— Ти приводиш незрозумілих людей, а я маю перепрошувати? — мій гнів зростав і я жбурнув серветку на стіл.

Батько зробив крок вперед і схопив мене за руку, міцно стиснувши.

— Наша родина не витримає ще одного розколу.

— Розколу? — я підвищив голос, намагаючись звільнити руку.

Батько, стримуючи свій гнів, нарешті відпустив мене. Він зробив кілька кроків назад, уникаючи мого погляду.

— Так, Захаре, я зробив помилки, але зараз… мова йде не про мене. Ця дівчина — твоя сестра, і вона заслуговує на шанс, як і всі ми.

— Шанс? — я зневажливо пирхнув, розмахуючи руками. — На що? На те, щоб жити у світі, який ми не обирали?

— Ти не розумієш, — батько тихо зітхнув. — Ми всі робимо помилки, але це не означає, що ми не можемо спробувати їх виправити.

— А як щодо мами? — мої слова вийшли пошепки, майже беззвучно. — Як ти можеш виправити це?

Батько не відповів. Він просто стояв там, з поглядом, сповненим жалю.

— Я йду, — я розвернувся та пішов до виходу.

— Захаре, повернися! — батько промовив, але його голос уже не мав тієї сили, що раніше.

Я не озирнувся. Виходячи з дому, я відчував, як повітря навколо мене стає все важчим. Моє серце калатало доволі швидко, і я знав, що цей день змінив усе назавжди. Кожен крок виводив мене зі знайомих стін, я просто йшов, механічно ставлячи одну ногу перед іншою.

“Ця дівчина — твоя сестра…” Важкі слова крутяться в затуманеній голові, розриваючи моє сприйняття дійсності.