Рвучкий сигнал будильника, який волав на всю квартиру, таки розбудив мене. Я розплющив очі. Світ навколо почав пульсувати, розбиваючись на мільйон кольорових плям. Відчуття важкості в голові було нестерпним, немов хтось безжально стукав молотком по черепу. Кожен ковток повітря здавався гірким. Я ледве підвівся та сів на краєчку ліжка, закриваючи вуха від безжального гудіння будильника.

Важко видихнувши, я спробував встати. Моя нога натрапила на щось холодне та тверде. Поглянувши вниз, я побачив розкидані по підлозі пусті пляшки від алкоголю, що мерехтіли у слабкому світлі, змушуючи мене мружитися. Мозок загрозливо загудів, наче мотор старої машини, і мені стало зрозуміло: я вчора просто напився до відключки.

Майже навпомацки, я протягнув руку до столика, сподіваючись знайти будильник. Різкий сигнал стугонів у скронях, намагався вивести мене з цього похмурого забуття. Важка долоня нарешті знайшла кнопку. Я кілька разів натискав на пристрій, до того моменту, коли все затихло, і тиша накрила кімнату, наче важка ковдра.

Кілька хвилин ступору вимкнули мій мозок. Я наче зомбі дивився на свої волохаті ноги, які розслаблено звисали з ліжка. Оглядаючи кімнату, я дивився, як світло з великих вікон потрапляє всередину порожніх пляшок, відображаючи їх бліду красу. Вони, як єдині свідки моїх вчорашніх істерик, мовчазно лежали.

А потім, в цьому дивному моменті, я зрозумів найголовніше — я абсолютно сам. Сьогодні ніяких незнайомок у моєму ліжку. Я знову відкинувся назад і впав на зім’яту постіль, відчуваючи, як шалений потік емоцій намагається вирватися назовні. Хотілося одночасно сміятися й волати, виплескуючи все, що накопичилося всередині. Я смикав себе за волосся, ніби намагався вирвати важкі думки про Сашу, але вони лише сильніше впивалися в мозок. Зрадлива свідомість підкидала нові спогади про позаминулу ніч — її поцілунки, терпкі й солодкі, усе ще відчувалися на губах наче отрута.

Провівши пальцями по сухих губах, я усвідомив, що навіть алкоголь не зміг його розчинити — лише глибше занурив у безодню заборонених почуттів. Моє серце важко калатало у грудях, пробуджуючи в мені хтиве тремтіння. Гарячі хвилі котилися животом, наповнюючи тягучим жаром, що важко осідав у паху. Я стиснув кулаки, намагаючись вгамувати себе, спрагло ковтаючи повітря, яке обпікало горло, заповнюючи кожну клітинку тіла відчайдушним бажанням.

Раптом я усвідомив, що занадто глибоко занурився у власні почуття. Я відверто злякався того, що відчував до власної сестри. Відштовхнувшись від ліжка, різко встав та спробував протерти обличчя руками, але це не допомогло.

Я попрямував до ванної кімнати. Зайшов в душ та увімкнув воду на повну потужність. Підняв голову, дозволяючи воді заливати обличчя, слухаючи, як краплі розбивалися об плитку. Краплі стікали по тілу, змиваючи піт та зніяковілість. Скло душової кабіни затуманилося, створюючи завісу, що ховала оголене тіло. Обпершись руками об мокрий кахель, я наче втрачаючи відчуття часу, дозволяв воді змивати не лише фізичний бруд, а й емоційний тягар. Вода текла між пальцями, створюючи ілюзію втечі.

А цим часом телефон лежав на підлозі та моргав вхідними повідомленнями від батька.

“Я хвилююся. Передзвони.”

Обгорнувши вологе тіло рушником, я вийшов з ванної кімнати. Мокрі сліди, хаотично залишені на підлозі, свідчили про марні спроби знайти собі місце. Я на мить зупинився, дивлячись на телефон, який продовжував мерехтіти.

“Синку, потрібно поговорити.”

Я неохоче підняв телефон. Спершись спиною об вікно, почав читати все, що написав старий. Він вмикав функцію люблячого батька лише тоді, коли йому було потрібно. Пальці нерішуче торкалися екрана, намагаючись сформувати відповідь. Слова, що виникали в голові, складалися в заплутані речення, які я писав, а потім стирав. Писав та знову стирав.

— Що я міг йому сказати? — Правду!

Яким би нікчемним не вважав мене власний батько, я вирішив не псувати життя сестрі. Тому, глибоко зітхнувши, я сухо написав у відповідь:

“Зустрінемося пообідні вдома.”

Телефон залишився на підвіконні. Я довго дивився на нього, стискаючи кулаки, і ледве стримав бажання жбурнути його вниз із двадцять шостого поверху. У пальцях гуло від напруги, але я все ж опустив руки, спираючись долонями на холодне підвіконня. Погляд мимоволі зупинився на сусідньому будинку. У вікні я побачив пару, яка пристрасно кохалася. Відвернувшись, я пройшов кілька кроків уздовж кімнати, але, ніби зачарований, знову повернувся до вікна. Їх рухи здавалися надто зухвалими, надто ідеальними. Видовище дратувало. Я різко натиснув кнопку, і важкі штори повільно опустилися. Кімната поринула в темряву, залишивши мене сам на сам із моїми думками. Я заплющив очі, але це тільки погіршило ситуацію: хтива картинка спалахувала яскравіше, ніби викарбувана на внутрішній стороні повік. Щось стискалося в грудях, щось колюче й неприємне. Заздрість? Гнів? Чи, можливо, це було щось глибше, щось, чого я сам не розумів?

Я ненавидів копатися в собі. Питання, які роїлися в моїй голові однозначно були не моїми. Перехиливши склянку води, я в додачу облив себе водою. Рідина збігала по підборіддю, капаючи на підлогу. Лайка зірвалася з губ:

— Блядь...

Раптовий дзвінок у двері пройняв мене наскрізь, ніби хтось ударив електрошоком. Серце пропустило удар, а руки автоматично стиснули склянку. Пальці вчепилися в тонке скло так сильно, що здавалося, ще трохи — й воно трісне. Я кинув короткий погляд на двері, потім на склянку в руці, і, вдихнувши на повні груди, рушив до входу.

— Я нікого не чекаю, — пробурмотів, відчиняючи.

За порогом стояла Саша. Її холодний погляд ковзнув по мені, ніби оцінював, чи варто взагалі щось говорити.

— Гаразд, — відрізала вона й без дозволу пройшла повз мене. — Я лише заберу своє і піду.

Вона навіть не озирнулася. Її впевнені кроки розривали тишу, а у мене в голові лише лунало запитання: "Що вона тут робить?"

Я поставив склянку на комод, провів рукою по волоссю, намагаючись зібратися, але це не допомогло.

Саша присіла на коліна біля ліжка й почала нишпорити під ним. Я сперся на дверну раму, уважно спостерігаючи. Її рухи здавалися мені навмисно повільними, кожен нахил тіла, кожен вигин ніби навмисне розбурхував у мені щось гаряче й неконтрольоване.

— Допомогти? — язик випередив розум, і слова зірвалися, перш ніж я встиг їх обдумати.

Саша підвела голову, поглянувши на мене через плече.

— Не варто… — вона підвелася з невеликою баночкою в руках і майже відразу сховала її в кишеню. Проте я встиг помітити цей рух.

— Серйозно? — я зробив кілька кроків уперед, скорочуючи відстань між нами до мінімуму. — Тебе що, не вчили, що нишпорити у чужих речах не можна... сестричко?

Саша звела підборіддя трохи вище й промовила рівним голосом:

— Я лишень забрала своє.

Її очі дивилися прямо на мене, але водночас ніби крізь. У цьому погляді було щось таке, що викликало в мені ледь стримувану злість. Я простягнув руку:

— Покажи, що ти забрала. Хочу переконатися, що це справді твоє.

— Іди до біса, братику! — відрубала вона й рвонула до виходу.

Мій рух був миттєвим — я схопив її за зап’ястя, змушуючи зупинитися. Її тіло напружилося, як струна, але вона не висмикувала руку. Вона мовчала, чекаючи, хто з нас першим здасться.

— Діставай з кишені кляту банку, — нахилившись ближче, я прошепотів їй на вухо, майже торкаючись.

Її дихання почастішало. Повільно, ніби насміхаючись, вона витягнула баночку й тицьнула її мені в обличчя.

— Задоволений!

Дивлячись на її губи, що рухалися після слів, я відчував, як напруга між нами накочується хвилею, нестримною й руйнівною. Невидимий струм, що пробігав по шкірі, змушував волосся на руках ставати дибки.

— Не зовсім, — я зробив ще один крок, змушуючи її відступити до стіни. — Це наркотики?

— Це тебе не стосується, — відповіла вона, піднявши брову. Її голос звучав твердо, але я помітив, як її пальці злегка здригнулися, стискаючи баночку.

Я спробував вихопити банку, але вона відсторонилася, ховаючи її за спиною. Я обперся руками об стіну з обох боків, утворюючи пастку.

— Гратися будемо довго? — запитав я, нахилившись ближче, аж поки наші обличчя не опинилися на відстані подиху. Її запах — легкий, з нотками м'яти й чогось гіркого — розпалював у мені бажання.

Вона засміялася — тихо, з якоюсь злісною іронією, що пройняла мене до кісток. Мої пальці ковзнули вздовж стіни, ніби шукаючи опори, якої не було.