"Немає в нас бандерівців та москалів, східних і західних. Всі ми – народ України"
                                   © В’ячеслав Чорновіл
Хохол та українець здавалося б тотожні поняття, але важливо те, як ми себе ідентифікуємо. Чим же різняться ці поняття розберемо детальніше:
Хохол (м’якше кажучи людина несвідома) – особа пострадянського, законсервованого міркування, тобто таке щось, що недалеко відкотилося від кацапа та з його цінностями в житті. Відсутність норм та якостей які притаманні національній свідомості та прагнення до цивілізованості, етикету та ідентифікації себе як частину нації. Противно людина несвідома. Вона дбає особисто про себе, та шукає особистої користі, також схильна до хуліганства та безглуздого для громади способу життя. Справи загальні для неї не існують, на них вона не має часу, або не признає. Громада цікавить несвідому людину тільки тоді, коли є нагода на тому щось заробити. Газет, ні книжок несвідомий, як правило, не читає, бо ж часто не вміє навіть читати. Через те несвідомий не знає нічого про життя свого народу, ні загалом про ніщо. Для нього немає нічого цінного, нічого святого. Несвідомий для особистої користі забуде свою мову, відречеться від релігії, зрадить свій нарід.
Українець (або людина свідома) – в першу чергу це національність. Особа національно свідома, з перспективами для самореалізації та постійного прагнення до саморозвитку та самовдосконалення. Має навички поглибленого міркування та аналізування стосовно тієї чи іншої ситуації. Особа, котра усвідомлює себе як частину нації або ж громади. Свідома, ідейна людина – інакше кажемо ідеаліст. Таку людину загально поважають, з думкою, чи радою такої людини числяться. Той, що завданням свого життя ставить собі працювати й змагатись для осягнення духовної, взнеслої, загальної цілі, якою є добро рідного краю, воля, свобода народу, здобуття власної держави.
Бачимо, отже, що чим більше в народі людей свідомих, ідеалістів – тим народ сильніший і ближчій до осягнення свого ідеалу, яким для кожного народу є вільне життя у власній вільній державі [3, с. 23].
Створення чистокровного українця як вид довершеного національно-свідомого особи-індивіда.
Опираючись на власний досвід та провівши аналізування збагнув, що не існує абсолютно чистокровних українців які мають тільки українське коріння у власному родоводі. Історично так склалося, що українці мають суміші різної крові. «Родинні» зв’язки українці мають більш за все з національностями колишнього СРСР, а саме з білорусами, росіянами в цілому. Також беззаперечно мають зв’язки з поляками, словаками та угорцями. Це можна спостерігати за прізвиськами, котрі мають закінчення на –цький. Наприклад: Оліцький, Савіцький та інші. Тому маємо те, що нажаль чистокровного українця фактично не існує.
Як це впливає і чому чистокровність нації важлива?
По-перше, в крові кожної нації присутній менталітет.
Менталітет – душа народу, котра вбирає в собі звичаї, традиції, звички та норми поведінки. Змішаний менталітет впливає на характер людини та усвідомлення себе як національності. Зазвичай декотрі з них є як позитивними так і негативними.
По-друге, антропологічні чинники, котрі впливають на фізіологічні якості особи-індивіда. Якщо поглибитися в історію, то можна спостерігати етногенез української нації, яка в ході історичного процесу увібрала різні риси етнічних груп та народностей. Наприклад монголоїдна риса, котра утворилася у наслідок перебування кочових племен на теренах України.
Отже, чистокровність української нації важлива. Це відображається у ментальності та фізіології. Українці це не суміш або гібрид інших націй, це окрема національність яка невпинно прямує до довершеності. Україна, врешті решт повинна бути для українців. Як виразився геній сучасності та впливовий політичний діяч В’ячеслав Чорновіл: "Немає в нас бандерівців та москалів, східних і західних. Всі ми – народ України".
Вагомою проблемою є те, як можна посприяти створенню чистокровного українця. Бо неможливо заснувати закон, який ніс у собі заборону міжрасових чи міжнаціональних шлюбів.
Мадяризація та її негативний вплив на національні процеси.
Мадяризація – насильне переведення на угорську мову та насаджування угорської культури на неугорські народи та власне Україну. Термін «мадяризація» набув найбільшої популярності в історіографії стосовно періоду 1867–1918, коли угорська верхівка під приводом самоврядування розгорнула цілеспрямовану, амбітну та досить агресивну політику з асиміляції неугорських народів на землях Угорського королівства.
Цей процес посідає місце в історії саме Закарпаття, котре Угорщина шляхом мадяризації хотіла асимілювати етнічне населення цього регіону. Це супроводжувалося у вигляді примусового насаджування угорської мови та культури. Як же на сам перед Закарпаття віднеслося до такого «новшиства»?
У період мадяризації XIX — початку ХХ століть сильному угорському впливу піддалися мова, побут, фольклор та музика Закарпаття.
У період XVIII — початку ХХ ст. ст. Королівство Угорщини посилило політику насильницької асиміляції українців, які проживали на своїх українських етнічних землях (Закарпаття) в складі Австро-Угорської імперії та територіально були включені до складу Королівства Угорщини.

Під час окупаційного панування Королівства Угорщини на Закарпатті, угорська політика була надзвичайно жорстокою щодо корінного українського населення та була спрямована на насильницьку асиміляцію українців. З цією метою до середини ХVІІІ ст. в краї було заборонено Православну Церкву, поетапно вводились обмеження на використання української мови і закриття українсько мовних шкіл, політичному переслідуванню було піддано всіх національно свідомих українців.

Проте під час Першої світової війни, коли набули чинності воєнні закони, мадяризація почала вестись шаленими методами. Так у 1914 році вивчення української мови в церковних народних школах було обмеже лише трьома роками, а у державних школах, яких була абсолютна більшість, вона навіть не вивчалася. Рішенням Міністерства шкільництва 1916 року кирилицю було заборонено навіть у такій науці як історія релігії. У хід були пущені й багато інших засобів.
Національна приналежність відійшла на другий план. Національність визначалася на основі рідної мови, що дозволяло зараховувати до угорців багатьох угорськомовних людей різних культур й навіть віросповідань… [10].
У підсумку можна віднести, що процес насильної мадяризації вплинув на мову та віросповідання які власне є структурними складовими національної свідомості. Призвів до асиміляції яка знищує усвідомілення частини етносу чи народу себе як нація. У сьогоденні можемо спостерігати чітке відлуння мадяризації. Воно відображається у більшості угорськомовному населенні районів Закарпаття. Це пов’язано також з міграційними процесами угорців на цих землях. Станом на 2017 рік на території Закарпатської області проживає до 95 000 угорців (що складає бл. 7,3 % населення краю). За переписом 2001 року в Україні нараховувалося 156 600 угорців. Угорська меншість характеризується значною стійкістю до асиміляції завдяки компактному розселенню в межах декількох районів, які межують з Угорщиною.
Не мадяризацією єдиною.
Беззаперечно мадяризація не єдине явище яке вплинуло на національні процеси державотворення. Вагомим місцем в українській історії є явище русифікації  яка мала значний вплив у східних регіонах України. Супроводжувалась вона за аналогічним принципом як і мадяризація. Тобто власне насаджуванням мови, культури, звичаїв, елементів фольклору. Але вплив її був на більш значніші територіальні межі, упорівнянні з мадяризацією Закарпаття. Русифікація то є сильний удар по свідомості нації та власне самого українства. Вона викорінювала мову і власне душу нації. Але не будемо забігати на перед…