«Зійде наше сонце, сонце духовної національної ідеї»
                                 © Пантелеймон Куліш
Що власне собою являє націоналізм яка ідея його та чи сприяє вона розвитку національної свідомості серед людей?
Ідеї націоналізму можна умовно розділити на три етапи періодизації: ранній (козацька доба, національно визвольна війна); середній (українська революція, УНР та рух ОУН Бандери) та новітній (політика В’ячеслава Чорновіла, Революція гідності та російсько-українська війна 2022р.);
По-перше, треба розібратися, що ж власне собою являє таке поняття як націоналізм.
Націоналізм (не плутати з нацизмом) – це ідеологія і напрямок політики в основі якої лежить на сам перед нація її важливість. Базованим принципом яких є теза про цінність нації як найвищої форми суспільної єдності та її первинності в державному процесі. Націоналізм просуває інтереси певної нації, особливо з метою здобуття та підтримки суверенітету нації над своєю батьківщиною. Націоналізм стверджує, що кожна нація має керувати собою, вільною від зовнішнього втручання, що нація є природним та ідеальним підгрунтям для політики.
Ранній етап розвитку націоналізму. XVII століття. Козацька доба.
Протягом своєї історії Україна боролася за право існувати як окрема, автономна держава проти країн які поневолювали та перебували на українських землях. Починаючи з 1569 року, коли була укладена люблінська унія, утворюється нова держава Річ Посполита яка була утворена наслідок об’єднання корони польської та корони литовської. Це державне утворення і охоплювало значну територію сучасної України. Закріпачені селяни шукали кращої долі, збираючи своє майно та сім’ю, на свій ризик і страх переселялися на Лівобережну Україну. Ця територія називалася Диким полем. У селян з’явилося новий вид господарства – індивідуальне та нова загроза кочові племена монголо-татар які межували поряд з цими ми землями, тож приходилося жити в одній руці з плугом, а іншій руці з шаблею. Так і утворилося козацтво.
Козаки мріяли про власну державу та вже на мало вираженому рівні у них була присутність ідеї націоналізму. Це супроводжувалось національно визвольною війною. В українській державності Б. Хмельницького відобразились в ідею державно–територіальної автономії України, в межах федерації з Росією (Центральна рада) – «політичної автономії», в Українській Народній Республіці – суверенної незалежної держави. Хоча своє теоретичне обґрунтування національна ідея, як ідея державності, одержала лише в XIX ст., однак формувалася вона протягом XVI – XVII ст. і була пов’язана з такими іменами українського ренесансу та гуманізму як С. Оріховський–Роксолан, І. Вишенський, П Могила та інші. Саме в політичній думці вона набула чіткіших рис, виступаючи як ідея самобутності українців, віддзеркалення їхніх прагнень до самовизначення.
У своєму розвитку національна ідея пройшла складний шлях становлення і, як зазначає Ю. Римаренко, була «позначена багатьма, іноді діаметрально протилежними поглядами на сутність, мету та форми української державності».
Виступаючи як ідея нації, Батьківщини, власне – ідея України як Вітчизни, національна ідея формується і знаходить своє відображення у другій половині XVII ст. – в гетьманських універсалах, листах Б. Хмельницького.
Процес розвитку національної ідеї, зокрема ідеї державності, активізувала польська політика покатоличення українського суспільства. Тому, коли на карту було поставлено саме існування українського народу, і з’являється козацтво як масове явище, котре в XVII ст. поступово перетворюється на впливову політичну силу, що позиціонувала себе захисником інтересів українського суспільства, зокрема релігійних, які в XVII ст. ототожнювались з національними. І хоча козацтво, як самостійне державне формування, існувало лише за часів Б. Хмельницького, в умовах визвольної війни, однак ідеї державності, ідеї автономії були актуальними протягом всієї історії Гетьманщини. Розглянемо рух національної ідеї в цьому часі.
На початку Визвольної війни (1648 – червень 1649 р. – до підписання Зборівського договору) про національну ідею можна говорити лише на психологічному рівні, як про ідею, що об’єднала всі верстви суспільства, утвердивши суспільну єдність, і акумулювалася в ідею православної віри і збереження козацьких прав та вольностей. Представивши свою програму боротьби за вольності і віру православну, Хмельницький показав себе як непоганий психолог, адже акцентуючи увагу на «вольностях», які кожна суспільна верства сприймала по– своєму, легко було згуртувати різні сили – козаків, селян, міщан, а ідея захисту віри піднімала на боротьбу православне духовенство.
Зазивні універсали до повстання звертають увагу на «невиносний польський гніт» і на необхідність ліквідації останнього. Відтак гетьман пропонує «скинути ярмо урядовців», тобто польську владу, і «здобути свободу», тобто про творення своєї держави мова не йдеться. Лише в Зборівському трактаті від серпня 1649 року говориться про забезпечення прав «шляхті віри руської», при цьому державна мова мала бути українською, захищалися й церковні права.
Перемоги під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями, переможний похід на Замостя створили нову ідеологію українців: вони зрозуміли свою вагу, свою силу. До війська Хмельницького «... переходило багато спольщених українців–шляхтичів, людей з широкою освітою, які сприяли створенню державницької ідеології Богдана».
Таким чином, за період 1648 – 1654 років національна ідея еволюціонувала від козацького автономізму до незалежної соборної держави, а виступаючи спочатку як прагнення до самозбереження в умовах польського панування, вона набувала форм протесту проти останнього.
Відчувши свободу, козацтво впевнено рухалось вперед. Вже 1 серпня 1650 року Б. Хмельницький відверто заявляє посланцям магнатів: «Я вільний підданий, кому захочу, тому й буду підданим». А в універсалі від 24 березня 1652 року він свідомо грає на популярних ідеях (наприклад, ідеї свободи), зокрема зазначаючи: «Важко буде забути, що він (козак – О.П.) був паном, а на війні рівнявся з паном», відтак «тепер нам ляхам коритися не слід», а народ «має з неволі видертися». Московські статті 13 березня 1654 року юридично визнають Козацьку державу під протекторатом російського царя, однак зустріч з російською ідеєю зумовила позицію оборонності в українській суспільній свідомості. Отже, виникала потреба легітимізувати владу.
В літературі як світського, так і духовного характеру, приділялося багато уваги формуванню національної свідомості через підкреслення давності й історичності українського народу, його колишньої державної величі. Взагалі для суспільства модерної доби характерним було виводити початки власної держави із якомога найдавніших часів. Через те, що ХVII ст. для Європи характерне пробудженням до життя націй, питання наявності текстів про історію власного народу та його природну давність, що тлумачиться як незаперечне право на існування, надзвичайно хвилювало тогочасну українську еліту. До того ж слід зазначити, що національна ідея була б «безплідна, якщо не опиралася на свій національний пафос та на національні ідеали».
Отже слід зазначити, що національна ідея, яка формувалась протягом XVII ст., об’єднуючи різні верстви населення, в результаті стала ідеологічною платформою Визвольної війни XVII ст., оформившись як ідея автономії, ідея державності.
Козацька ж старшина, обмежуючи компетенції гетьмана на свою користь і на користь Росії, сприяла обмеженню державного суверенітету України. Гетьмани ж, зокрема І. Мазепа, що висувалися з її кола, основу державного і суспільного ладу бачили саме в козацькій старшині. Отже потенційна нестабільність влади зумовлює занепад націоx нальної ідеї і відповідно ідеї державності. Поширення російської ідеї «єдиної і неподільної» держави, що відмітала інші національні ідеї, сприяє зміні ідентичності. Як зазначає Р. Шпорлюк, розуміння «України» як частини «Росії» не властиве для XVII ст., бо тоді «ідеї російської державності як чогось окремого від особи монарха та його володінь, не тотожного їм, ще не існувало». Виникши за часів Петра I, ця ідея остаточно сформувалася за Катерини II [6, c. 42 – 47].
Середній етап розвитку національної ідеї. XIX – XX століття. Період становлення УНР та національний рух ОУН Бандери.
З початком розвалу кривавої російської імперії, в України знову з’являється шанс на створення власної Соборної української держави. Революція була явищем загальноукраїнським. У всіх регіонах розвивався національний рух, створювалися та діяли українські органи влади, політичні партії та громадські інституції, відроджувалася культура. Про розвиток націоналістичної ідеї в період УНР та української революції мало що відомо. Одне можемо знати точно: націоналістичні ідеї почали формуватися ще за довго до Степана Бандери. А що ж нам відомо про самого Бандеру та його організацію українських націоналістів (ОУН)? В цей момент історії націоналізм як ідеологія досягає свого апогею.
Напевне ні один український громадсько-політичний рух не викликає стільки дискусій і суперечок, як Організація українських націоналістів (ОУН). Проте більшість українців лиш побіжно ознайомлена з її історією, програмою та діяльністю. Це саме стосується й діячів організації, крім декількох найбільш відомих особистостей, які, як-то кажуть, “на слуху”.
Історіографія цієї теми досить широка. ОУН видала велику кількість збірників статей та документів щодо відзначення лідерів та річниць. Значну кількість праць видали ідеологи ОУН (б) П. Мірчук та ОУН (м) З. Книш (Б. Михайлюк). Також є багато праць провідників ОУН(м) А. Мельника, Д. Квітковського, ОУН(з) Л. Ребета та багатьох інших. У своїх працях складні відносини між “крилами ОУН” описали сучасники тих подій, наприклад, Т. Бульба-Боровець чи В. Маруняк. Багато досліджень й з найбільш суперечливого періоду: нацистської окупації України.
В наш час ідеологію ОУН дослідив Г. Касьянов. Фундація імені Олега Ольжича (Україна) видала ряд документальних збірників з історії ОУН. Серед узагальнюючих праць варто виділити роботу “Організація українських націоналістів і Українська повстанська армія: Історичні нариси” під редакцією С. Кульчицького та інші роботи. Вивчення цієї, без сумніву, однієї з визначальних для України організації, розвінчування міфів навколо неї, є надзвичайно важливим для сучасних дослідників. Однією з причин надмірного викривлення історії організації є розпорошеність її архівів, що ускладнює роботу з першоджерелами.
ОУН – громадсько-політична організація, створена 3 лютого 1929 р. із метою встановлення Української соборної самостійної держави, її збереження та розвитку. ОУН виникла внаслідок об’єднання Української військової організації (УВО) та студентських націоналістичних спілок: Групи української національної молоді; Легії українських націоналістів та Союзу української націоналістичної молоді.
Головною метою ОУН було встановлення незалежної соборної національної держави на всій українській етнічній території. Ця мета мала бути досягнута через національну революцію та встановлення диктатури. Економіка держави планувалася як поєднання приватної, націоналізованої та кооперативної форм власності. ОУН відкидала будь-який партійний чи класовий поділ та позиціонувала себе як домінуючу силу українського суспільного життя як удома, так і за кордоном.
Відомості щодо діяльності з поширення інформації про ОУН та національно-визвольні змагання збереглися у документах за 1927–2000 рр. Серед них: статті, повідомлення, виступи, спогади тощо про міжнародні події та становище українців у світі; діяльність націоналістичного руху в світі; видатних діячів націоналістичного руху; відзначення подій 1917–1921 рр.; 50-ліття “Буковинського куреня” та діяльність УПА; видання про історію і діяльність ОУН та ідеологічні основи націоналізму; тези до дискусій щодо ідеології та організації ОУН.
Причину розколу ОУН в 1940-х роках “мельниківці” пояснювали особистими амбіціями “бандерівців” та прагненням до влади всередині ОУН. “Бандерівці” ж у свою чергу звинувачували “мельниківців” у колабораційній співпраці з гітлерівською Німеччиною. Адже на офіційну риторику А. Мельника впливав його домашній арешт у м. Берліні до січня 1944 р. Лише коли разом з іншими заарештованими головними діячами ОУН його відправили у концентраційний табір Заксенгаузен, він зміг відкрито висловлювати свою думку.
Група молодих націоналістів на чолі з С. Бандерою, яка після окупації Польщі Німеччиною повернулася з тюрем, домагалася від ПУН та його голови зміни тактики ОУН, а також усунення з ПУН кількох його членів (Я. Барановського, О. Сеника та С. Чучмана), які мали великий авторитет у “тернових” осередках. Конфлікт набрав гострих форм і призвів до розколу. Прихильники С. Бандери в лютому 1940 р. утворили “Революційний Провід ОУН” й взяли назву ОУН(б) (бандерівці), офіційно у документах називалися ОУН(сд) (самостійники-державники) або ОУН(р) (революційна). Члени цього крила ОУН стали називати себе “бандерівцями”, членів другого крила – “мельниківцями” або ОУН(м).
Більшість активних членів відновленої української влади швидко впали у немилість нацистських окупантів та були арештовані і розстріляні переважно у Бабиному Яру. У фонді “Оргацізація українських націоналістів” відведено чимало уваги подіям 1941–1943 рр.: тут відклалися статті і документи “похідних груп”, “Буковинського куреня”, проголошеної Української національної Ради у Києві та спогади учасників ОУН про перебіг Другої світової війни.
Після війни ОУН розвивала консервативну корпоративну ідеологію. ІІІ-й ВЗУН 30 серпня 1947 р. обмежив посаду вождя, зробивши його відповідальним перед Збором, що мав скликатися кожні 3 роки, та запровадив у програму принципи рівності перед законом, незалежності суду, свободи совісті, слова, преси та політичної опозиції…[7, c. 153 – 158].
Новітній етап ідеї націоналізму. Націоналізм сьогодення.
Для визначення перспектив розвитку нації принципово важливу роль відіграє усвідомлення сучасного змісту національної ідеї та формування науково обґрунтованої стратегії суспільного розвитку. Очевидно, національна ідея та національна стратегія близькі за змістом та взаємозв’язані поняття. Однак у стратегічних планах української держави національна ідея не виступає ефективним засобом їх формування. Одна з головних причин цього – відсутність консенсусу щодо актуального змісту сучасної української національної ідеї. Президент П. Порошенко означив національною ідеєю вступ України в Європейський Союз: «Європа, – наголошував він у травні 2016 р, – це національна ідея, яка панує в серцях українців, яка об’єднує український народ, об’єднує всю нашу країну». Наприкінці 2017 р. ця ідея була доповнена орієнтацією на вступ України в НАТО. «Членство в ЄС, як і вступ у НАТО, – підкреслив Президент, – безумовно залишається нашою стратегічною метою».
Однак серед політиків існує й інша думка. Так, колишній член Венеціанської комісії, голова української громадської організації «За демократію через право» М. Ставнійчук у лютому 2018 р., відповідаючи на питання «Хто керує Україною?», висловилася так: «Україною керує хаос і абсолютна відсутність забезпечення національної ідеї, національного інтересу, абсолютне небачення, куди ми рухаємося. Не може бути завданнями держави вступ у ЄС та НАТО, – наголосила вона. Це не наша мета, як така. У статті 1 Конституції України записано: Україна суверенна, демократична, правова і соціальна держава. Це і є нашою метою, а вступ у ЄС чи НАТО – засоби реалізації мети».
Досліджуючи національну ідею, cлід розрізняти широке та вузьке трактування поняття. На нашу думку, широке розуміння національної ідеї включає три відносно самостійні, але взаємопов’язані концепти: ідею нації, ідею національної держави та національну стратегему.
Оскільки в структурі національних потреб можна виділити такі їх різновиди, як потреби-цілі, потреби-засоби та потребиумови, то і в змісті національної ідеї важливо розрізняти її відповідні складові: національну ідею-мету, національну ідею-засіб та національну ідею-умову.
Отже, якщо ідея нації стосується, в першу чергу, національної спільноти, а ідея національної держави – її держави, то ідея національної стратагеми характеризує напрям магістрального розвитку всього українського етнополітичного організму [8, c. 144].
Попри намагання представити український націоналізм, як ідеологію, яка виникла в середині минулого сторіччя, потрібно пам'ятати про батька українського націоналізму – Тараса Григоровича Шевченка. Визначення нації: «І мертві, і живі, і ненароджені» та критика лібералів, їх фальшивої турботи про націю та псевдопатріотизм, його творча та філософська спадщина стали основою для відновлення національно-визвольної боротьби української нації.
Говориться про відновлення визвольних змагань, тому що життєздатність нації піддається випробуванням увесь час. Слабкі, не здатні до розвитку нації, поступаються місцем сильним. Ті народи, які забувають про своє тисячолітнє коріння, не здатні перемогти у боротьбі за виживання. Наприклад, сучасний наратив московії про молоду державу Україну покликаний знищити пам'ять про великих предків та їх перемоги. Згадайте про герб України: Володимирів Тризуб. Цей символ носили київські князі за двісті років до перших згадок про поселення фіно-угрів у північних болотах, на околицях цивілізованого світу, яким на той час була Київська Русь. Тому четверта точка Декалогу: «Будь гордий з того, що Ти є спадкоємцем боротьби за славу Володимирового Тризуба» нагадує нам про необхідність постійно виборювати право своєї нації на існування не лише в сучасному світі, але й в історії. Бо, як відомо, історію пишуть переможці [1].
Отже, український націоналізм утворився як ідеологія в останній чверті XVIII століття. Невпинно еволюціонував, але за весь час існування та розвитку не втрачав своєї єдиної мети – створення автономної абсолютно незалежної держави і гордої, гідної своїх предків нації.
З початку повномасштабної війни росії проти України, націоналізм отримав нові барви та узагальнення для українців. Націоналізм та власне ідея нації діє як сильна та рішуча ідеологія яка веде за собою весь український народ. Веде до усвідомлення до норм національної свідомості, сплотіння української нації в сильний кулак.
Українська національна ідея Пантелеймона Куліша.
Світогляд Куліша дуже складний. В його основі лежить, безперечно, ідеологія українського націоналізму, але є в ньому як козакофільскі, так і антикозацькі молитви, є, на жаль, і захоплення Петром І і Катериною ІІ, на підставі чого видатний український вчений Сергій Єфремов назвав Куліша «дволиким Янусом».
Ще молодим в історичному нарисі «Книга о ділах народу українського і славного Війська козацького» Пантелеймон Куліш висловив жаль з приводу занепаду нашого національного життя, втрати історичної пам’яті, що вже само по собі є трагедією. Національна деградація чи не найстрашніша з усіх деградацій – соціальної, релігійної, політичної, моральної. «З сотні українців, - пише Куліш, - може, один пам’ятає славу прадідів, занехаявши їхні звичаї й обряди, не вивчаючи своєї історії. А це національна зрада… Але настане час, коли імена славних лицарів, рокотання бандур і наша чудова мова воскресне, а народ стане господарем на своїй землі. Коли українці відчують свою душу, в них виростуть крила, відновиться державність».
Від Куліша вимагали зректися національних патріотичних переконань. Коли письменник категорично відмовився, його звільнили з роботи, а шовіністична російська преса в особі імперських ідеологів Каткова і Аксакова ще довго цькувала його.
Куліш відповів це чотирма творами: поемою «Іродова морока», поезією «Три брати», публіцистичними статтями «Герценів «Дзвін» та «Гадки про святкування осьмих роковин Шевченкової смерті». То була відповідь, гідна великого сина великого народу.
Своє призначення українця і письменника Куліш вбачав у тому, щоб відродити українську націю, виховати свідомих громадян.
Що було головною опорою світогляду Пантелеймона Куліша і основною його національної ідеї? Хутір. Це означає, що праця протиставлена розбишацтву, ледарюванню, порядок – анархії, освіта – неуцтву. Хутір означає цивілізованість й культуру землеробства, культуру побуту. Хутір – це бастіон утвердження всього національного – мови, етнопедагогіки, звичаїв, обрядовості. Ось що можна вичитати у знаменитих кулішівських «Листах із хутора». Це збірка перших памфлетів в українській літературі. Ідея, яка пронизує цю збірку, - розвивати українство, його культуру і свою національну цивілізацію на основі широкої освіти і поєднання здобутків світової науки та культури із збереженням власних традицій. Тоді українство ніколи не виродиться. За висунення такої системи поглядів видатний український поет і літературознавець Микола Зеров слушно назвав Куліша «піонером культури на Україні». Хуторянська філософія «несамовитого Панька» певною мірою була ілюзорною, тому спрацювала лише частково. Але в основному ця ідея була чистою, здоровою і глибоко національною. Речник цієї високої ідеї непохитно вірив, що прийде час, коли «зійде наше сонце, сонце духовної національної ідеї» [9, c. 280 – 284].