Коли на землю чарівна ніч накидає своє мереживо, заворожуючи колисковою все навколо, розпочинається найпрекрасніший час, який відкриває двері у світ блакитних див. Я йду полем, колосся пестить мої руки, водночас обпікаючи. Цей запах… Так може пахнути тільки моє поле. Пил переливається ароматом спілого жита, танцюючи на свіжоскошеній траві, підхвачуючи і її зелений запах. Я огортаюся тягучою імлою, божеволію. Моя душа вистрибує  й повертається в тіло, слабке від спраги запахів, збиває з ніг своїм тяжінням, змушуючи дивитися на купол зоряного неба й милуватися його красою. Срібне півколо місяця освітлює темне полотно, цілуючи руки тендітним паннам, що прийшли на бал в яскравих шатах. Відблиски падають на річку, яка порозкидала  свої сині кучері, підперезавшись стрічкою березового містка.
     Невимовна тиша розсипається наді мною, яку зрідка пронизує тьохкання нічних птахів. Немов солодким маревом, огортаюся туманом, що вже доторкнувся до жовтоголових соняшників, які поопускали свої зернисті грона до землі, дрімаючи. Обличчя цілує лагідний вітерець, ніжно пестить мої щічки, нахиляє колосся ще нижче, порушуючи омертвілу тишу зерновим брязкотінням. Переді мною схиляється весь світ, так само як і я перед його чарівною красою. Ще мить, і вистрибну з туманних обіймів, побіжу краєм стомленої землі, яка гарячим подихом гріє мої босі ноги. Золотоволосою піщинкою моє незначне малесеньке «Я» доповнює цей світ, змушує стати її неповторною частиною – гомінкою людиною, яка закохана у своє ж єство, не знаючи, що вона і є ним. Розчиняючись у шелесті зеленого листя, помалу прислухаюся до оркестру з сотень скрипок галантних цвіркунів, до яких приєднуються своїм кумканням жаби-скрекотухи. Чорним віялом дмухає ніч, в останньому жовтому віконці білої хатини загасили світло, а хлопець провів чорноброву з вечорниць – усе дрімає. Лише спрагла земля озивається на гукáння соловїв. Чаплі, поопускавши дзьоби, поволі відпочивають. Верби полощуть своє волосся в срібноголосій річці, раз-у-раз розглядаючи своє віддзеркалення.
   Пройшовши далі, чується привітний шелест старої яблуні. Її тендітна крона височіє тут уже більше двадяти років, а покритий мохом стовбур зігнутий дмуханням тисячі вітрів. Дивлячись на неї зпідгір'я, можна розгледіти найбільш чудернацьких істот, що змушують піднятись на гору аби краще придивитись до них. Звідси в мої очі впадають чарівні володіння лісового царства, яке помалу краде кордони родючого поля. Тут білотілі мавки зрідка зустрічаються із засмаглими русалками, але якщо таке колись трапляється  – обидві припадають до землі, ховаючись, з ляку. У гущавині лісу вже не чути ні цвіркунів, ні зелених скрекотух. Тільки скрип дубів-довгожителів та їхнє могутнє помахування різьбленим листям, якому восени судиться опасти. Поміж цих високих трав нікому не спадало на думку шукати квіт папороті, це місце, де ступала лише моя нога, вичавлюючи живильну силу з соковитих зарослів. Раптове «пу-гу», що підкралося нізвідки, змушує здригатися крижаним поштовхом та рухатися в незвідану далечінь, лишаючи по собі витоптані сліди від двоногого створіння. Тут відбуваються переливи сакральних дійств, на які можливо лише споглядати збоку. Там, де кострубаті гілки поступаються сонячному промінню, розкидається зелена галявина, щедро присипана дивовижними квітками. Уночі тут пахне по-особливому, і цей запах настільки міцний і медовий, що просто так, не насолодившись, видихнути його неможливо. І щоб не порушувати цієї гармонії, я йду далі зачарована кликаннями, непідвладна самій собі.
     Залишивши зелені стіни лісової фортеці, виходжу на піщану стежину, яка лягла відпочити під глиняними горами. Під самим верхів'ям там попрокладано стільки нір, що їх не злічити. Мимоволі можна подумати про сірих летючих мишей, які старанно робили собі домівки. Але ні. Там гніздяться ластівки – весняні красуні в білих платтях з чорними накидками. З самого ранку вони тут літають і полохаються від людських постатей, які зрідка та й промайнуть.Йду далі вже не чуючи лісових покликів, що так доносились одразу. Гори мені вклонилися вслід і склалося таке відчуття, що вони навіть закивали   головою. Грайлива стежка слалася обабіч вишневого саду, який помалу дрімав, схлипуючи гудінням хрущів. У цей час вони вже навішали на зелене гілля червоні сережки, такі солодкі, що здається, то висять шматочки цукру, розмальовані у яскраві кольори. А далі вже видніється другий кінець світу… Чи ні! То білі хатки, припудрені пізнім ранком. І дійшовши до призьби, я просто  любуюся й захоплююся цим світом. Червоне сонце витирає перший піт з чола і кидає його на трави. Накрохмалені півні подають перші поклики, а метушливі люди квасолею розсипаються по землі й починають гомоніти. І знову хочеться вставати, бігти вулицями, садами, степами й кучерявим полем, але це вже інша історія, що розпочинається одразу після феєрії ночі!