Тоді, коли роса, позіхаючи, падає додолу, коли чується ранковий шепіт вітерця – я люблю слухати срібні передзвони людських голосів, що тільки-но повибігали на свої подвір’я. І чого тут тільки не наслухаєш: і про курей тітки Марії, що поз’їдали всю капусту в сусідки Плажки, і про гусей діда Кузьми, які полінувалися прийти на ночівлю до курника…
     Мої босі ноги біжать по долівці, засланій травами. Їхній посушений запах  зазирає в кожен куточок, витісняє собою все. Уже на порозі хочеться потягнутися і бігти стежками просто в сорочці, що сягає п’ят. Я люблю цей ранок! Безумовно обожнюю, як і кожен інший. Спориші мокро заквакали під ногами – вони заховалися під кроною шовковиці і ще не встигли обтрусити піт. Я – небо, його виважена, спокійна блакить. Дивлюся на все згори і пальцями хапаюся за крони дерев, щоб на мить затриматися над галявиною в гущавині лісу. Це те, чого не побачиш вночі – удень вона приймає відвідувачів, що ходять на чотирьох. Захована царина манить своїми квітами, вітає солодкими запахами, пригощає зеленими травами. Сивогрудий олень налякав пташок , які щось збирали на галявині. Вони полетіли, вивільняючи ніжне листячко з рук. Тепер я пір’їна, тендітна і легка. Невпинно падаю додолу. Аж  раптом своїми крилами мене підхоплює давній друг – Вітер. І вже тепер разом подорожуємо поміж гір, які на світанку цілують руки сонцю. Вони неначе манерні кавалери у розшитих жупанах, які виблискують від проміння зарум’яненої пані.
     Пухнасте вишиття сорочки безшумно тріпочеться і я уже падаю додолу – до замохорощених гірських ніг. Зрадливий вітер знову роздмухався, скручуючи губи в химерну та смішну дудочку, повіяв мене на стежину. Я знову піщинка. Тільки вже не марю від холоду ночі… Я гаряча – жива. Дихаю сонячним промінням. Чи це воно наповнює повні груди мною?  Кружляємо в золотому танку, підіймаємося вище і вже можемо побачити сиво-сніжне тім'я гір.                           
     Вітер обіймає за плечі, лоскоче та кучерявить пасма, кружля мене околицями. Чую гудіння саду. Воно солодке, стигле. Червоні, мов засоромлені, черешеньки погойдуються, виглядають з-за листя. Хрущі заховалися попід гіллям і дзижчать про своє, а джмелі, після ночівлі у бутонах мальви, вже розлетілися. Вони відвідують замислене поле – його волошкові очі, сині кучеряві віночки. Сідають на мої пелюстки, бо я вже стала тією квіткою – ніжною блакиттю землі. Мене вітає колосся, погойдується та трусить маківками. Воно уже стомилося чекати на жнива, запилено схлипує, губить зернові сльози. Щось легке та різнобарвне сіло відпочити у моєму різьбленому волоссі. І ось уже помічаю метеликів на зачісках своїх сусідок, які допитливо виглядають на стежину.
     Хтось погнав возом – підійняв куряву і разом з нею мене. Тепер я також тріпочу крильцями і намагаюся поцілуватися з сонцем. Трохи далі жмурять очі соняшники, бо ще зрання позакидали голови догори. Вони пахнуть олією…Цей запах терпкий, стиглий… Здається, я можу його пити. Зрадлива пелюсточка відривається від домівки. Мене, жовту і невигадливу знову бере у долоні Вітер. Летимо далі, заглядаючи у вікна.
     Малий Грицик тупоче подвір'ям, сміється беззубим ротом. Ось уже він тягнеться до кота, що велично дрімав на призьбі, а онде намагається подружити запеклих ворогів – качок з індиками, які тепер мають спільну біду. Малий господар вже порається в бабусиному квітнику. Ех, бешкетник, допитливий і палкий. Він смакує це життя спрагло та безтурботно… А я лечу і вітаюся з усім світом, жовто киваю йому. Качки біжать до води, а Вітер жваво підганяє їх. Річка кришталево заспівала, заблискала промінцями. За ніч вона затягнула місток на талії і тепер хвалиться звивистою фігурою. Верби припідняли голови, весело зашуміли, затрусили волоссям. Здається, що вони жваво обговорюють кавалерів і не беруть у свою компанію самотню берізку.
     Мене розбудило від думок тихе воркотання диких голубів, в цей час вони вчать малечу літати. І ми кружляємо мереживом, мандруємо по колу. Жниварі вже зазбиралися додому, розпочали вечірню пісню. Вітер ніжно опустився додолу і я знову перекинулася на людину, біжу до старої яблуні, щоб провести останні сонячні відблиски. Небо налилося червоним, згори можна бачити як нива і ліс переливаються кольорами. Захиталися гілки, затрусилося колосся  – відбулася рідкісна зустріч польової та лісової красунь. Дерева затулили собою останню згадку про день. З лісових хащів випірнув блискучий човен, розпочинаючи свою історію.
     Срібно-золоте коло обертається, звивається у вісімку, воно – вічне. Зустрічає тимчасових мешканців та намагається зачарувати собою. А гості сліпо та глухо минають ті переливи, вони не вміють дивитися довкола – не чують пісню стомленого дня, не бачать феєрію ночі.