Повня своїм холодним сяйвом заливає високий ліс. Далеко не першу ніч ти проводиш у цій хвойній хащі. Здається, весь час був тільки ліс, ніч і весь час ти ішов.
Верхівки сосен зі сторони в сторону плавно і зі скрипом хилить, але через їх висоту, вітру в цьому місці немає. Та це не робить його затишним. Морозний холод болісно торкається шкіри і пробирається глибше – холод протікає в крові замість кисню. Але і снігу тут теж немає. І ніколи не було інших погодних явищ.
Ти продовжуєш свій шлях лісом, безкінечно простягненим на всі сторони, не знаходячи стежок. І куди б ти не звертав, ці десятки, а може і сотні років – виходу чи то хоча б мерехтіння просвітку не було. Був тільки первісний ліс. І первісний холод. Найстрашніше – це відсутність живих звуків. Хоча ти усвідомлюєш, що це ненадовго.
Багаття. Ось що прийшло на думку. Можливо за роки блукань ти ослаб глуздом, бо впевненість в існуванні хочаб вогнику крихкіша старезної цегли, але ти продовжуєш пошук. Тепле і яскраве полум’я, як світло маяка для втративших надію під час шторму моряків. Якщо бути відвертим із собою, то надію ти втратив, лишилася крихітна іскра віри. Саме вона дає наснагу продовжувати пошук.
Ще трохи і повня звільниться від майже прозорої перистої хмари, а тоді з’являться вони. І все повториться знову. Ти стільки разів проживав цей момент і чудово знаєш, що на тебе очікує, знаєш, що не втекти – де б ти не був, вони тебе знайдуть. Бо вони завжди там, де ти. Ти це чудово розумієш, просто не готовий звикати, бо звикнути – це те саме, що підкоритися. Ти в котре підводиш погляд до Місяця. На ньому більше жодної хмари, як і на всьому небі. Чиста, срібна повня оголена для них. Вабить и кличе.
Хрускіт маленьких гілок, шурхіт хащів і наближення величезної зграї вовків – худих, майже скелетів, заповнює більшу частину простору, але зараз тваринам ти не цікавий. Принаймі поки. А ти стоїш подібно боввану. Ти не боягуз, але в ці моменти іти далі не можеш, залишається чекати на свою вічну тортуру. Вся увага зграї до повні. В ті ночі, коли вона оголює себе від хмар, її світло стає приманкою для зголоднілих за силою вовків. Світло насичує зграю ресурсом – міцним тілом, гострими іклами, довгими пазурами, які зовсім скоро розірвуть твоє виснажене тіло.
Час настав. Їх пащі вгризаються в грудну клітину і живіт, випотрошуючи внутрішні органи; відгризають шматки від стегон і рук, видряпують очі кігтями вже зміцнілих лап. Твоє тіло рвуть на шматки, а залишки ще живого, відчуваючого біль тебе розкидують клаптями. А ти досі у свідомості. Тільки коли ті закінчують, вона полишає тебе. Ти приходиш до тями цілим, без ушкоджень. Фізичної болі теж не стає і ти продовжує іти, поки все не повториться знову.
Ти давно зрозумів, що справа в повні. Поки вовки витимуть, захопленні величчю і силою влади над ними, тварини наповнюватимуться джерелом життя. А повня набиратиметься силою від твого крику болі. Вона потребує твоїх криків, як вовки потребують її світла.
Але бувають такі ночі, коли вовки мовчать – виє повня. Ти благаєш зграю напасти, але в ці ночі все інакше. Тварини ховаються, знаючи, що тепер жертви вони.
Виття повні… цей звук діє на тебе, як наркотик, б’ючи по свідомості, наче арматура. Виття, в якому чути плач усіх колись живих істот.
Це її тріумфальна ніч – оспіване відродження всіх сил і ця пісня, складена з плачу, стає суцільним виттям, яке заповнює коливанням кожну клітину твого організму. Очі закриває пелена, а в кров виділяється божевільна кількість адреналіну.
В ночі цього виття монстром стаєш ти. Тепер ти полюєш на вовків і не щадиш жодного. Ось тільки зграя нападала виключно на тебе. Ти ж нападаєш на всіх живих істот цього лісу. Раніше нападав, коли вони ще тут існували. Жодної не лишилося. Інші істоти, на відміну від тебе чи вовків не відновлювалися. Тому в лісі є тільки ти, зграя і Місяць. Тому немає звуків.
Місяць існує тільки твоїми болями. Живиться ними завдяки вовкам. Вони нападають, бо служать йому, а за плату отримують ще трохи сил та життя. Бо вже давно згинули б, як інші істоти. Служіння заради власного життя.
Іноді, зовсім-зовсім рідко, майже ніколи, але все ж іноді тобі здається, що ти так само живеш заради ночей Повної сили, коли сам стаєш монстром.
Ні, ти шкодуєш про кожне життя, яке забрав. Вереск болю тих істот – останнє виття перед смертю –стоїть в вухах. Таке саме, як виття повні. Це такий жах, твої діяння викликають блювотні поклики. Ти шкодуєш, що не мав сил себе стримати.
В ті ночі сили Місяця колосальні та протистояти їм здається неможливим. Ти намагався, але марно. Ти шкодуєш за кожне життя, яке забрав. Справжній жах від визнання скояного. Твоє нутро болить і плаче по ним. Але в тобі досі є якась невагома частина, яка підкорюється силі цій повні. Яка здатна знову і знову перетворювати тебе на монстра. Твій монстр страшніший вовків.
Ти провалюєшся у безсвідоме після чергового нападу зграї. Зараз тіло відновиться і ти продовжиш іти в нікуди, шукаючи полум’я. Воно десь поряд. Ти досі віриш у нього.
Продовжуй шукати. Продовжуй йти. Не здавайся. Не піддавайся. Не корися. Іди, продовжуй свій шлях.
***
Іскорка в сердці. Ось ключ.
Полум’я, яке той завжди міг розвести сам, він так наполегливо шукає, а на Місяць іноді дивиться як самий вірний слуга. В його серці живе іскра віри. Вона трошечки більша невагомої покірності. Якщо дослухається до власного серця, воно підкаже йому, в якій частині іскорка жевріє.
Доведеться дістати власне серце і тоді іскорка зростатиме поки не перетвориться у багаття, яке обігріє світлом увесь металево-холодний ліс. Це світло затьмарить навіть сяйво повні. І зграя завершить своє існування, як і завершить своє існування Місяць, хоч на трошки не наповнений його криками болю і жалю за власними вчинками.
І з цим світлом, усе, що колись існувало оживе і повернеться. Жодна істота не пам’ятатиме своєї першої смерті і проживе справжнє життя. Життя, наповнене таким теплом і сяйвом, яке грітиме все живе не тільки на землі, а і у повітрі, і під водою, які з’являться пізніше. Це тепло мільярди років не згасатиме і його частинка буде в кожній живій істоті до її народження, і після її смерті.
Все це буде, якщо він віднайде іскорку у серці і запалить його на віки вічні.