Сільський клуб вмістив сьогодні десь двадцять осіб. Людно як ніколи. Там був і Сергій. Проте з новою дівчиною, Олесею.

Самогонка баби Нюри добряче розігріла в цей холодний осінній вечір. Танцюючи під стару підбірку застольних пісень я спіймала на собі погляд Олесі. І затанцювала зі ще більшою віддачею. Шалено.

***

Ми випили по останній – на коня.

– Тебе провести? – Спитав Сергій.

– Краще оту свою проведи. І залиш мене в спокої сьогодні.

Я ішла не поспішаючи, склавши руки на груди. Вітер посилювався, роздуваючи моє волосся. Ненавиджу я ось так пізно ходити одна. Але гордість не перемогти. Вітер розгулявся так сильно, що завивав. По руках пробігли мурахи.

Різко стало темно і щось гепнулось, болісно вдаряючи по лівій нозі. Я відскочила закричавши і швидко дістала телефон, увімкнувши ліхтарик, щоб розгледіти. Вітер обломав товсту гілку вʼязу і та обірвала провода. Як мене оминув струм та удар, я не знаю. Дякуючи Богу, вціліла. Але не ризикнула іти вперед цією дорогою, щоб не наступити на оголений провід, хоча додому лишалося пів кілометра. В обхід доведеться іти два.

Кожен крок я робила виміряно, уважно вдивлялася перед собою, одночасно намагалася сторонитися дерев. Коли вітер завив з новою силою. Я зупинилася та чомусь заховала ліхтарик. Але прислухавшись зрозуміла, що це не вітер.

Мабуть тітка Тоня забула відвязати бичка, якого пасла під липою за сквером памʼяті героям другої світової.

– Муууууууууу.

Бідна тварина, в таку ніч на вулиці. Звук ішов якраз від тої липи, але бичка я не могла там розгледіти. Заважала темрява та дерева.

– Мууууугггггггг.

А від цього низького мучання чи стогону мені зробилося зле. Це не бичок. Може якась інша тварина? Господи, швидше б додому дійти.

Я зробила ще десять кроків. Ліхтарик вимкнула, щоб не привертати увагу. Звук був одної частоти і він наче та гнувся паралельно мене. Очі потроху звикали до густої темряви, але далі пʼяти метрів я нічого не бачила. І в жодній хаті не горіло світло. Бо тут лише і жила тітка Тоня, а через дві хати дід Микола. Інші будинки були давно не жилі та занепаді. Тому я і не ходила цією вулицею. Її ніхто не любив.

Ще пʼять кроків, а звук наче ставав ближчим. Ще сто кроків до повороту і моя вулиця, страх пробігся до кінчиків пальців, а якщо я не дійду? Я пришвидшила кроки. Стогін що нагадував мучання сунувся за мною наче в десяти метрах зліва.

Я повернула у свою вулицю. Проте з цієї сторони була глиняна постійно розмита дорога і пагорби. Всього десять метрів а там перший дів. Дійди хочаб туди.

Різкий сміх, який нагадав квакання дзвінко пролунав і так само різко затих. Стогін продовжував слідувати за мною майже поряд. Наче на пагорбі. Я все ще ішла проте швидко, руки вже оціпеніли від страху. Дивилася лише вперед.

Ще двісті метрі в і дім. Далі по вулиці будинки були з обох сторін, а звук наче слідував з лінією дворів зліва. Тепер я розуміла, що це точно не тварина, жодна б не змогла долати високі паркани та терновник у закинутому домі, від якого до мого залишилося ще два. І тут пролунав дитячий плач. Наче новонародженого. Я заклякла. Плач лунав з тернових зарослів а на нього накладалося ричання, мичання та низький стогін. Усе лунало одночасно.

Я зірвалася з місця та побігла до будинку, звук не припиняючись уже летів за мною. Добігла до своїх воріт. Твою матір, я добігла до клятих воріт та вхопилася за ручку, як за рятівне коло. Це уже моя територія. Затримала в двері, щоб відчинили, почувся шум в домі. Дідусю, милий, швидше.

Я прислухалася до звуку. Він досі лунав, проте тихіше ідучи огородами далі по вулиці.

Ручка в моїх руках прокрутилася і хвіртку потягнули з середини.

– Діду, ти чув це?! – Мож серце билося, як пташине.

Але за дверима стояв не дід.

– Сергій? Що ти…?

– Заходь, Олесю, – його голос був незвично рівний, а очі маяли лихим блиском, в руках була окривавлена сокира, за ним стояла його колишня, що шалено сьогодні танцювала в клубі, – заходь, люба, помʼєнемо твоїх старих. І тебе заодно.