Мені було 16 років, коли батьки вирішили переїхати в інше місто, так сказати, змінити обстановку. Батьки часто сварилися. Мабуть це відобразилося і на моїй сім'ї зараз. Копія пережитих стосунків, які ми забрали з одного місця і перенесли у інше. Я б сказав, що це місто залишилося для мене сірим і непомітним. Але коли так кажуть, це стає банальним, бо зазвичай це стан людини у ньому, що прижився саме так і не зміг інакше. Не знайшов речей, які б змінили мене на кращу сторону. Але батькам тут подобалось. Вони втомлювалися від спраги і хотіли, щоб десь був вітер. Звісно, тоді ми не жили у тропіках, але влітку було неможливо чим дихати. Я трішки міг зрозуміти їх. 

Я не був радісним та слухняним хлопцем. Часто губився серед багатьох тем і обирав те, що мені було ближче: бунт, іронія, авторитет і цигарки. Мені вдавалося робити так, щоб батьки не сиділи навпроти директора у першій моїй школі. Я не знав чого чекати від школи в іншому місті. Що могло бути там новим? 

Зима. Холодна, але приємна. Білим полотном була вкрито майже усе, що я бачив. Люди ще не вичищали ні свої машини, ні заклади. Тому що вони буквально вкрилися в бурульках. Я бачив, як пора року забирала в себе усе, що могло бути живим і ні. Глибоко всередині був поет. Я ходив по вулицям, курив і вигадував рядки на ходу: 

"Коли настане зима, дерева життя? 
Ми не єдині. Нам би повчитися
У перелітних птахів. Але надто пізно
Себе ми раптом нав'язуємо вітру..."

Думаю, що то було погано. Але було плювати. Тоді я вважав, що це винен не мій внутрішній натхненний поет, а вчитель, яка не навчила правильно будувати вірші і шукати в них рими, бачити структури. 

Тоді я злякався від цієї думки, бо запізнювався. Я настільки заглибився у зиму, що тепер треба було бігти. Мені пощастило, що зміг потрапити у школу за двадцять хвилин до дзвінка, бігав швидко. Я зберіг цю швидкість і пожалкував про це. Якщо малі часто бігали по коридорам і збивали старших, то я збив вчителя. 

Коли ми зіштовхнулися, це було надто швидко і ніхто не зміг усвідомити що сталося. Ми обидва як впали, так і швидко піднялися, обтрусили штани і подивилися один на одного з багатьма питаннями. 

— Хлопче, ти цілий? — Перше, що спитав вчитель і легко торкнувся трохи нижче плеча, допомагаючи мені такою спробою прийти до тями. 

Він посміхнувся мені, а я оторопів. Як від жінки з великими цицьками, на яку можна було б витріщатися і не відходити. Але тут був здоровенний чоловік, в сенсі дорослий і з широкими плечима, трішки товстим, але йому це йшло. У нього були руки трішки у волоссях, наче у мавпи, але це не викликало сміху, а навпаки якесь розуміння. Він був вдягнений, як і я у синій класичній формі з емблемою лева. Лев завжди мені здавався надто агресивним. Мабуть, причина була в червоному кольорі, або він надто широко відкривав рота. В решті решт, це мене і відволікло. 

— Так, пробачте, — сказав тихо я. 

Мені хотілося втекти. 

— Нічого, усе в порядку. Я розумію, ти кудись поспішав, а не просто бігав за однокласниками. На вулиці важко ходити? 

Він дивився вниз, і я теж опустив голову, щоб подивитися. Побачив бруднющі та мокрі від снігу, що розтанув чоботи. Після подивився через праве плече на довгий коридор, щоб побачити сліди бруду. Я навіть не знав де роздягальня, щоб змінити взуття. 

Я знову подивився на вчителя. 

— Не сильно важко, я просто... озирався навколо. 

Ми відійшли, бо стояли прямо у коридорі, де часто йшов натовп. Після вчитель подивився у вікно, щось про себе думаючи.

— Красиво, так? Це поважна, на мою думку, причина запізнитися. Життя занадто коротке, щоб віддавати себе речам, які нам не варті. Ми часто губимо красу, і у бігах забуваємо про все, що може раптом народитися. Будь то думка чи навіть ідея, яка може змінити тебе самого. 

Він раптом замовк. Я стояв і все думав про свого внутрішнього поета. "Якби ж я міг кому розповісти", — думав я. Але було надто незручно. Мені здавалося, що ми стояли як два дурника, які не могли попрощатися. Але щось у цьому вчителі було таке, що притягувало. Однак я вважав поки його дивним. Інший б сварив довго і точно думаю, що саме б мене не забув і занизив декілька балів від моїх загальних оцінок. 

— Опустимо глибокі балачки. Як тебе звати? 

— Марк, вчителю, — представився нарешті я. — Я не хочу називати своє прізвище. 

— Я теж не називаю його, називай мене вчитель Френк. Чи якщо насмілишся - Фройс. 

Ми потиснули один одному руки і так розійшлися. Я ще не міг відійти від нашої бесіди. Здавалося, що він торкнувся щось у мені, але вирішив не витягувати, хотів, щоб я сам йому усе показав та розповів. Я здогадувався який урок він веде, але не хотів зіставляти у своїй голові факти. Бо він міг і не бути моїм вчителем у класі. Я не знав який у мене урок. 

Довго ідучи різними коридорами я побачив коло дверей списки учнів і імена. Я почав шукати своє ім'я і прізвище біля дверей з десятим класом. Знайшов я його не одразу, однак коли побачив "Марк Сассекс", то одразу відкрив двері. 

Усі хто був у класі одразу затихли. Я відчув на собі безліч поглядів. Але через секунди знову почався шум. Я сів, де було місце і не було рюкзака. Хотів би обрати останні парти, але, нажаль, вони були усі зайняті. Першу справу, яку зробив — змінив взуття. За мною спостерігали очі, а я за їх фігурами. Хлопці як хлопці, збиралися усі коло вікна, гарчали і сміялися. А дівчат не було, вони усі у вбиральні застрягли. Лише одна сиділа тут тихо. Я одразу звернув на неї увагу. З нею парти не були такими порожніми. Мені вдалося роздивитися лише спину і світле волосся. Цей образ потім ще довго буде нагадуватися в голові. 

Я хотів підійти до неї, щоб познайомитися чи спитати, як зненацька усі хлопці стали біля моєї парти. Вони дивилися усі з цікавістю. Я навіть зрадів цьому. Один з них, напевно, лідер чи душа компанії одразу заговорив зі мною, як за восьмеро чоловік. 

— Привіт, я Фелікс. Ласкаво просимо! Напевно ти заблукав в усіх напрямках. Наша школа заходиться у центрі лабіринтів, — він посміявся. 

Ми потиснули руки. 

— Найгірше, що є - це коридори, — відповів я. — Я збив вчителя Фелікса і зовсім втратив голову. Здається поки, що я не зможу звикнути. 

— Вчитель Фелікс. Хлопці, чули? Це наш новий вчитель! — сказав другий і вже звернувся до мене. — Як тобі він? 

— Дивний, — коротко відповів я. 

Я був здивований. Вчитель Френк поводив себе набагато впевненіше, ніж я. І ніхто не знав який предмет він веде і як виглядає. Однак спитавши якого вчителя не вистачало, то одразу отримав два відповіді: математики і літератури. Їх завучка та вчителька математики помер рік тому, замінити ніким. Я одразу збагнув, що той буде вчителем літератури. 

Настала довга павза. 

— Тоді буде з чого сміятися, — Фелікс посміхнувся і почав представляти усіх семеро. 

Перших два то були двоє хуліганів, моральних хуліганів. Вони могли вчинити хаос посеред розмови чи притягнути тих, кого не треба. Ендрю і Скот. Той, що кричав про нового вчителя був Ніколас чи Нік. Милий хлопець, залицяється до дівчат, можливо, що й просто лизав усім, хто простягав ногу. Сором'язливий і тихий Кріс і останній був Грегор. Ми ділили з ним нашу парту тепер. Буквально. Він ненавидів коли хтось штовхався і поводився як запальничка. Міг сказати усе, що хотів, не подумавши. 

Хвилини до початку уроку закінчувалися. Ми розмовляли і я одночасно із цим роздивлявся увесь клас. Але й на самотню дівчину теж. Вона продовжувала так сидіти увесь час. І крім декілька книжок і зошита нічого не було. Вона нагадувала мені спитати який урок буде і що очікувати. Але в голові поставало одне питання, яке я не міг не задати хлопцям. 

— А чому на неї ніхто не звертає увагу? Чому ж ви не представите мені її? 

Але дзвоник усе перебив.