Урок. В мені поставало питання: чому з самого ранку, коли ще голова спить у розкладі математика?

Вчителька увійшла, і я зрозумів по неприємному тембру її голосу та великим темним журналом, що не все буде добре. Як мені здавалося. Я наче впав у воду, був невидимим до певного моменту. Допоки вона не відкрила журнал і не побачила моє прізвище у списку, десь в останніх рядках.

— Сассекс? — здивовано виговорила жінка з невпевненістю та тремтячим голосом.

Ми подивилися один на одного. Зовнішнє я сидів спокійно, дивився на її зібране світле волосся в пучок, на легкий скромний макіяж. Вже немолода жінка, якій скоро на пенсію. Така як і багато з вчителів. Але я не любив тих, хто істерить, кричить і погрожує. Вважав, що вона з таких. Тож всередині був настороженим.

Я здивувався, що вона прочитала моє прізвище правильно. Якщо всі читали з наголосом на "е", то правильніше, коли читалося з підняттям голосу на "а".

— Це я, — відповів спокійно їй.

Я відчув на себе усі погляди чотирнадцяти дівчат і ще хлопців, які ще запізнилися і не встигли мене побачити. Однак деякі хіхікнули від мого прізвища. Я вже звик до тих дурнів, які не знали, що воно походить від графства. Не буду приховувати, що в голові тоді думав провчити їх за це. Бо ніхто не знав, що я робив в старій школі.

Вчителька посміхнулася і з радістю до класу промовила:

— Читала про тебе. У тебе успішні три конкурси з математики, де ти отримав за це три винагороди. І бали у тебе високі.

— Є таке.

— Що ж, будеш допомагати усім однокласникам вирішувати домашні завдання.

Я почухав від неочікуванності потилицю. Це виглядало як квиток до раю. Клас з зацікавленістю продовжував дивитися на мене. Скоро вони дізнаються, що я відмінник. Але з паршивим характером.

Мені вдавалося любити точні науки та віддавався гуманітарним наукам. З точними треба було не тільки знати закони, але відчувати їх. Це як слухати музику. Є точний початок і кінець, куплети, обов'язковий приспів і можливий ще куплет який наводить до приспіву. Так само і, наприклад, в математиці: є задача і відповідь, умови, обов'язкове питання і декілька дій чи способів до розв'язання. Більшості важко це зрозуміти, тому що чим більше ям нерозумінь викопуєш, тим більше є ризик не вибратися з нього. Якщо у мистецтві не знати що малювати, яким кольором і яка кінцева мета, то зупинитися і не продовжити легко. Якщо не знати анатомію, важко буде намалювати людину з правильним пропорціями. Однак у багатьох було інше бачення неосягненної для них науки. Хто навчив розділяти між релігієзнавством та фізикою? Ті, що придумали, що правий півкуля мозку відповідає тільки за творчі здібності, а лівий за математичний?

Урок продовжувався, а я все відчував на собі не тільки короткі кидання поглядами, а й шепотіння. Точно про мене, бо новенький. Сумнівів не було.

— Слухай, а чого деякі дівчата так витріщаються на мене? — спитав я Грегора.

Насправді це дурне питання допомогло хоч відволіктися і розговорити однокласника.

— Бо ти новенький, все й так очевидно, — відповів він зі стриманим сміхом. Після прошепотів: — тут усі з математикою не дуже. От і думають, щоб до тебе підійти. Я так допомагаю з історією. Ти в історії розбираєшся?

— Достатньо, щоб відповісти на усі тяжкі питання не по підручнику.

— О-хо, та ти, як бачу унікум?

Я здивувався слову. Мені це не сподобалося.

— Чого одразу "унікум"? Просто розуміюся. Якщо тобі не подобається, то я не збираюся падати на рівень твоїх однокласників. Я буду розвиватися.

— А з якої школи ти перевівся до нас? Випадково не з елітної?

Я тяжко зітхнув, зробив павзу більше для себе, ніж для сусіда по парті, щоб відтягнути момент відповіді. Слухав, що казала вчителька і зробив вигляд, що приймаю до переварювання дуже важливу інформацію. Хоча насправді програма відставала від моєї школи на декілька тем. Це було добре, у мене був час, щоб звикнути. Грегор більше не чіпав мене, поки на цьому уроці.

На першій великій перерві я й не знав, що вона була такою довгою. Я курив на вулиці, де зір дітей не падав на такі вікна. Можна було сховатися біля смітника з боку, але це для сміливця та екстремала. Я ж намагався бути обережним. Хлопці запрошували мене покурити з ними, але відмовився. Тому що краще вже на самоті, якщо не хочеться усі хвилини задоволення відкривати рота для відповідей на тупі питання. Меня було про що подумати та морально готуватися. Скоро уроки закінчаться, треба буде йти додому. А там знадобиться холодний розум і терпіння.

Я любив затягуватися, відчувати дим в собі, поки ще не видихнув його, хотілося ще. Це не була залежність, а настрій. Останнім часом хотілося більше усамітнитися. Чи так впливав переїзд чи я впадав у спільноту, не знаю. Але коли видихав той дим через ніс, мені хотілося спокою. Щоб моя свідомість відпочивала. Тяжко було звикнути, наче потрапив у інший світ. Хоча все здавалося як і завжди, всі обличчя, всі питання, всі розмови були схожими на мою стару школу. Я намагався забути про неї, але зрозумів, що важливо як розповідати. Це всеодно, що частина спогадів. Перша школа і весь у ній "я".

Раптом я побачив, що до мене хтось підходив. Одразу сховав сигарету за спиною, думаючи, що спалився. Однак здивувався, побачивши світле волосся і звернув увагу на риси дівчини. Вона дивилася по сторонам і все швидше наближалася до мене. Це була та сама, на яку звернув увагу з перших хвилин. Невже це все через математику?

Я спостерігав, як вона вирішувала задачу. Доволі старанно, але не вміла користуватися правилами. Спочатку я припустив, що невпевненість сиділа в неї і не могло вирватися бажання проявити себе. Бачив, як писала правильне рішення, але після зупинялася і писала неправильно. Але це не думки та сумніви, а спеціальні продумані дії. Клас від цього реготав, як на виставі коміка. Тоді вона вперше подивилася на мене.

До мене приходили деякі припущення щодо неї.

Вона стала біля мене так, що її плече торкалося мого. Я не думаючи відкрив рюкзак і дістав з нього декілька бутербродів, які робив собі і простягнув її. Подумав, що вона голодна. Зима і холод тільки підкріплювали думки, що якщо ми і розговоримося, то буду вимушений запросити до школи, у тепло, щоб вона не змерзла. Хоч я вже і відчував, що моя рука пекла від морозу. Тримати цигарку було боляче. Але я терплячий.

Вона мовчки подивилася на мене, а після взяла пакет. Наблизила до червоного від холоду носа, трішки відкрила і спитала:

— Шинка?

— І сир, так, — відповів я тихо. Вже наблизив цигарку до губ, щоб охопити.

— Дякую.

Я не відривав погляд від неї. І вона теж дивилася на мене карими очима. Мені прийшло на думку, що краще буде якщо все піде за течією. Про все інше дізнаюся, коли вона сама захоче розповісти, ніж буду ставити питання. У той момент я відчував якійсь спокій, у якому міг розслабитися і нарешті відчути легкість, хоч і тимчасову.

— У тебе добре серце, ти не переживеш того, що тут відбувається, — прошепотіла вона.

Від слів я закляк. Це було надто неочікувано почути таке саме від неї. Особливо про добре серце.

— Я не знаю що тут відбувається. Але здогадки є. Мені здається, що ти вигнанець.

— Ти розумний, — її очі посміхнулися.

От тут я і зрозумів, наскільки мені не вистачало інформації. Я все наближався до питань, які хотів поставити особисто їй. Але й хотів дізнатися про неї більше. Те, що я знайомився з першою дівчиною, до того ж симпатичною. Я не міг пропустити хоч шанс дізнатися її ім'я.

Вона випередила мене.

— Як тебе звати?

— Марк, а тебе?

— Одиначка. Мене називають так усі, називай і ти. 

Я прийняв її ім'я як виклик. Псевдонім чи що, але це більше грало по моїм струнам вищого бажання все більше цікавитися.

— А що треба зробити, щоб дізнатися твоє справжнє ім'я?

— Розкрити мене, — відповіла вона.

Мені це чомусь подобалось. Однак це виглядало наче повинен звабити. В думках було стільки всього темного, що це вразило вже і мої думки, які кричали зупинитися і вважали, що це або гра, або початок зрозумілих стосунків.

— Тоді мені теж треба вигадати друге, щоб ти розкрила мене.

— Пізно, я вже знаю твоє ім'я та прізвище.

— Я все одно дізнаюся про твоє ім'я та прізвище за журналом. Ми усі на "обліку" у вчителів.

Ми обидва засміялися. Спиною притиснувшись до стіни, одразу поклав руку на живіт, щоб не розсміятися ще більше. Бо часто ловив смішинку і тим самим смішив інших ще більше.

— Ні, ти не дізнаєшся, мене всі називають Одиначкою. Як і сьогодні.

— Справді? Я не помітив.

— І краще не треба, — вона торкнулася мого плеча. — Ні знати моє ім'я, ні знати мене, ні спілкуватися зі мною. Не треба псувати собі майбутнє та жити в ненависті.

Я відреагував на її дотик холодно, зробив затяжку.

— Я живу у постійній ненависті.

— Це не та ненависть. Вона жорсткіша ніж ти уявляєш. Слухай, якщо прийде хтось, краще буде якщо грубо відштовнеш. І краще щоб ти не ліз з питаннями про мене... Для твого ж блага. Скажи ось що, що я залицялася до тебе.

— Я не буду таке казати, — твердо відповів я, мій голос став суровішим.

Ми побачили як до нас йдуть хлопці, а саме вся та компанія на чолі з Феліксом. Одиначка притиснула до моїх грудей бутерброди. Я тільки встиг схопити їжу, щоб не впала. Після різко взяв її за сорочку, щоб не втекла.

— Ні, ти нікуди не підеш! — сказав я. — Будеш стояти тут, поки буду розмовляти з хлопцями.

Я хотів сказати, що їй нічого боятися. Але Одиначка почала вириватися. Вона так відштовхулася від мене, що впала на сніг і зашипіла від болю.

І я тільки зрозумів, що зробив так, що відштовхнув її сам, за думками свідків. Ці бутерброди, що вона взяла їх... Як причина моїй розлюченості, привід до дії. 

Господи, це виглядало огидно.

— Що тут відбувається? — закричав Фелікс, явно біжучи на поміч. — Одиначка залицяється до нашого розумного новачка?

Його погляд зупинився на бутербродах. 

— А, так ти хотіла вкрасти! Що, у тебе їсти нічого нема? Ніхто тобі не дасть! 

— Хлопці, — я хотів вставити своє слово.

— Не лізь, — Грегор поклав долоню на моє плече. — Це очевидно, що це їх справа, не твоя.

— Нас можуть спалити за курінням. Треба тікати!

Одиначка встала і одразу ж кинулася тікати. Я видихнув від того, що вона правильно зрозуміла мої слова. Але я жалкував, не попросив пробачення за дію. Провина засіла в мені у ту ж хвилину, як я подивився на Фелікса. Але я не штовхав її. Вона сама...

— Не жалкуй про це, — сказав Фелікс і став поруч. — Вона саме на це заслуговує.

Я потушив цигарку, кинувши на сніг і закопав ногами.

— Заслуговує на що? — спитав в усіх п'ятеро.

— На таке відношення. Це ж очевидно, — відповів Грегор.

Мене почало бісити його "очевидно".

— Ти нічого не розумієш, — Фелікс закурив поруч зі мною.

— Тоді розповідай, щоб я зрозумів. Я питав вас, чому мені ніхто не представив дівчину. Хіба не знаєте, що загадковість породжує зацікавленість і захоплення? Якщо ж ми з вами будемо корішами, то я маю знати.

Фелікс постояв трішки, дивлячись на хлопців. Вони попрощалися зі мною і пішли, залишаючи нас наодинці. Після ми пішли до маленького місця з лавками. Але через сніг не сіли.

— З нею пов'язані три історії, — почав розповідати він. — Перша, що з її провини пішли наші однокласники. Хлопець і дівчина одна, Лія її звали. Конфліктували між собою, хлопця не поділили. Лія не могла без того хлопця, тож пішла з ним у іншу школу. А той ж закохався в Одиначку. Вона, як кажуть, відмовляла йому.

Я слухав уважно. Було б смішно, якщо за це ненавидять. Я не вірив у такі наслідки, а обставина була банальною. Багато хто закохується і змінює в житті. Не обов'язково одиначкам бути перетиною долі.

Він продовжував:

— Інша історія вже про те як вона малих ображає. Часто їх калічить. Чули, що один перестав говорити з того моменту як її зустрів. У п'ятому класі вчиться. Бідний малий, йому і одна дівчина не попаде. Але заповняю, Одиначка божевільна, якщо так поводиться з дітьми.

— Німі теж живуть. Ви бачили її вчинки своїми очами? Може то травма сталася?

— Не мели те, чого не знаєш. Вона щось сказала, і він замовк назавжди.

— Тоді що за третя історія?

Фелікс подивився кудись на спорт майданчик, що далеко від школи і знову повернув погляд на мене.

— Той вчитель Френк, який у нас буде – це заміна нашої класної керівниці. Два місяці тому вона прийшла до школи побитою. Звинуватила в усьому Одиначку. Каже, що то вона побила її. І майже не вбила. У Одиначки були погані оцінки з літератури. Це помста.

Я був не менш здивований. Для Фелікса це була звичайна розповідь, що викликала лише сум. А для мене це цілий детектив. Але звучало якось з несинітницею. Не міг повірити. Перша розмова з Одиначкою хвилинами тому була такою приємною, що не міг уявити її такою, як описують. Може дивна, але не жахлива.

— А чому ж тоді її не виключили? — спитав я.

Фелікс опустив голову, дивлячись на свої пальці. Волосся закрили від мене його очі. 

— Вона має проблеми з батьками. Ніхто їх не бачив, вони ніколи не приходили до школи. Наша школа на таке мало звертає уваги, бо тут часто вчаться сироти. І там якійсь договори йдуть, щоб освіту отримувати тут. Може вона сирота.

— Що ж... І тим самим ви робите собі краще? Ви не думали щось нашткалкт помсти від неї? Ти ж сам кажеш, що вона побила вчительку за оцінки.

— Вона пошкодує, якщо хтось ще постраждає. Якщо моя розповідь не прояснила, краще спитай нашу старосту. Вона бачила того п'ятикласника. Це її брат.

— Я думав, що то ти староста, — сказав я. Феліксу було приємно.

— Ні, лише домашнє вогнище. Ти потім зі всіма дівчатами познайомишся, вони класні. А з Одиначкою краще не май справ. Бо ти отримаєш проблеми з нами. Якщо, звісно, вона не встигне покалічити тебе. Ми не зможемо врятувати тебе. Менше зло — триматися подалі.

— Я сам буду розбиратися зі своїми проблемами.

Фелікс тільки знизав плечима.

— Домовились.