Одиначка. Ніколи не мала свого імені для тих, кого бачила і знала щоденно. Історія її проста, надто легка, що здавалася банальною. Це як порівнювати з викиданням старих речей після чого забуваєш про них назавжди. Але я не зміг забути її. Вона з'являлася у моїй пам'яті кожен раз як я надто втомлювався, гнівався чи згадував свої юнацькі роки. Коли життя було таким безтурботним, а не те, що мав зараз. Зараз — це лише "виживання", не життя на тлі того, що день починався з надіями і силами, а закінчувався безсиллям і розпачем. Тоді вона з'являлася мені як образ, як жива емоція свого і мого життя.

Вона приходила до мене як дух моєї совісті. Тому що моя сім'я давно висіла наче на волосині перед розпадом. Кожного дня були крики, істерики, сльози від моєї дружини і мовчазне спостерігання підлітка. Я дивився на свого сина і бачив саме одиначку. Та усвідомлював, що на усі ці крики і погляди були причини. Я не міг нічого дати своїй коханій: ні своєї уваги, ні любові, ні тих перших днів нашого знайомства. Втомилися ми один від одного. Чи це я вже втомлювався від життя — не знаю. Все здавалося таким нескінченним, що іноді молився, щоб не прокинутися. Але я боюсь болі. Краще щоб життя було легким, як багато років тому, коли ще навчався у школі.

Раніше все здавалося таким легким, у нас були свої заняття і улюблені справи. Навколо нас панували жорстокість і невидима конкуренція. Авторитетність була надто важливою і все, щоб залишатися в колі уваги. Щоб нас сприймали як окремих особистостей. Однак ми насправді ставали чудовиськами, страхами інших. Як ті звірі, що хотіли тільки затоптати один одного. Голодні ігри в яких перемогти мав тільки один гравець.

Я завжди дивився на одиначку, яка була вибувшим гравцем. Спостерігав яка спіткає її доля. Як врятується.

Я думав, що її втратив.

*

Одного дня, коли моє життя здавалося на межі зіпсованості, тривалим переліком проблем і невдач вона з'явилася переді мною вперше.

Я гуляв сам-на-сам зі своїми думками вночі. Поглядом намагався знайти місяць, або, хоча б, зірки. Проте ясне небо накрилося хмарами. Лише світло ліхтарів штучно били світлом по сірому, побитому асфальту. Але все одно, я любив ніч. Ніхто не міг турбувати мої нутрощі, тільки я сам міг пожирати себе своєю ж совістю. Не вистачало тільки висловитися, звільнити з себе погане. Може й очиститися з пляшкою пива. Отак з алкоголем і з'являлася філософія, або ще гірше — смирення над усім, що стається.

Моє минуле не відпускало мене. Воно було як клей, що прилип до моєї душі, і ніякі зміни не могли його зірвати. Час від часу, мені вдавалося втікати від цього, відділити себе від болючих спогадів, але все марно. Кожна зміна, кожен новий початок не міг розв'язати цей ув'язлий вузол минулого. Мов тінь, минуле стояло поруч, завжди нагадуючи про невдачі та болі, що переслідували мене, все більш підсвідомо завдавало болю. Воно перетворилося на душевний тягар, який важко нести і від якого не змогла звільнитися навіть зміна оточення. А сім'я не могла нічим допомогти. Я шукав спокою у повній самотності.

Почався дощ. Я пройшовся ще трохи та не намагався сховатися. Хоч злива, хоч блискавка. Мені хотілося відчути його на собі і одночасно боявся. Бо що може піти не так? Тільки смерть. Але я не думав про це, анітрохи. Життя продовжувалося, а я ходив повз неї. Ходив як вже мертвець, який не міг насититися. Я був надто втомлений, сонний, майже не бачив кінець шляху, лише стежки.

Раптом я завмер від побаченого. Як заснув, але не зовсім. Одиначка стояла на краю тротуару, обрамлена падаючими дощовими краплями. Всі інші мчалися повз, не звертаючи уваги, але я не міг відвести від неї очей. Вона залишилася такою ж загадковою одиначкою, як і раніше, але час не мав на неї впливу. Була такою самою загадковою і привабливою, як колись.

Я не знав, чи вона пам'ятала мене, але у її погляді була якась знайома туга, мов душа заблукала серед примар. Можливо, це була лише моя уява, але я відчував зв'язок з нею, ніби ми були сплетені обидва своїми невирішеними справами.

Все, чого я прагнув, — це знайти спосіб позбутися важких відчуттів, що намотувались на мене, наче туман з минулого. І можливо, саме тому, що я не міг забути її. Я повинен був знову зустріти її, як надія на вирватися з цього забуття. Можливо, ця зустріч була не лише призначена, але й необхідна для моєї душі, як спроба змиритися із своїм минулим, що вже вилилося в примару, але так і не зникло повністю.

Однак вона зникла як і з'явилася непомітно. Я стояв ще декілька хвилин здивований. Мені здалося, що я втрачаю глузд. Цього я і злякався.

Я добіг до свого будинку, тремтячи від страху та збудження. Вхопив за поручні вхідних дверей, дихав важко, серце билося в усякому напрямку. Я був як заплутаний у клубок емоцій, не знаючи, яку нитку потрібно розпустити, аби вирватися з цього хаосу.

Заходячи у свою кімнату, двері за мною зачинилися з характерним звуком. Змучений і зляканий, я опустився на коліна біля ліжка. Мій погляд впав на коробку зі старими фотографіями, яку дружина ще не прибрала відтоді як були гості, і вона показувала фото наших дітей. Ця коробка могла бути відповіддю на всі запитання, що гнітили мою душу.

Затремтівшими руками я вийняв фотографії. Перегорнувши купу зображень з дитинства, мої очі зупинилися на знайомому обличчі. Там вона була, одинока фігура, як стояла на краю тротуару під дощем. Моя пам'ять перенесла мене у час, коли ми, юнаки і дівчата, збиралися разом на подвір'ї школи, розмовляли про те, які у нас проблеми, що думають про нас батьки і про наше майбутнє. Вона сиділа часто одна. Я пам'ятав її світле волосся, карі очі і тонкі пальці, що заправляли неслухняні локони за вухо. Вона завжди дивилася не на нас і не на світ. Інколи навіть здавалося що очі вона не закривала. Іноді нам усім здавалося, що вона з іншого світу мала зв'язок із прибульцями. Це лякало нас не більше.

Але більше мені запам'яталися сумні її очі від того, що з нами усіма сталося багато років тому...