Так і оселився чортик у Асі. Щоранку, коли дівчинка залишалася одна, він з'являвся і щільно їв, хоча апетит свій зменшив. Боявся ще раз опинитися у відключці і пропустити появу братів. Потім Астрід виносила чортеня на вулицю і вони разом гралися, іноді пасли гусенят. Ох, і накатався ж Кріс того дня на цьому птаху! Шкода тільки якісь гуси некеровані.

- Слухай, а на кого ти ще вмієш перетворюватися? Може в кошеня? Зможеш у кошеня? - канючила дитина.

- Може й зможу, - хитро усміхався чортеня, - але не буду. За просто так, не буду.

- Молока? - у передчутті посміхнулася Астрід.

- Молока ти мені й так даси... а от ватрушку з цукровою пудрою я ще не куштував, - заплющивши очі й погладжуючи животик, промовив кошлатий.

- Ватрушку? - здивувалася дівчинка. - Ну ти й ненажера! Половину!

- По руках! - швиденько погодився Кріс. - Тільки обіцяй не сміятися з мене, і в разі чого в образу не давай, ясно?

- Ясно, ясно. Тільки де б узяти ще ватрушку, - обдумуючи план дій, протягнула дівчинка.

- Як де? - здивувався чортик, - Ти хіба не чуєш цей чарівний запах? - направивши п'ятачок у бік будинку, запитав він. - Ти тільки принюхайся!

Ніби на підтвердження його слів, з дому почувся голос матері:

- Асечко, ти де? Швидше до столу! Подивися, що я тобі приготувала!

Свіжоспечені ватрушки так і манили до себе! Золотисті боки приковували до себе погляд, надавали шлунку власний голос.

- Смакота! - руки доньки самі потягнулися за ласощами.

- Почекай, ще гарячі, а спочатку суп! Іди мити руки, забруднилася вся.

У цьому будинку дорослі працювали з раннього ранку до пізнього вечора, а донька весь час залишалася одна. Щоранку вона піддавалася допиту, з боку матері, про її самопочуття, але рожевий рум'янець говорив сам за себе.З дітьми з селища Ася не дружила. Тому що їй не дозволяли швидко бігати, забороняли підійматися на дерева й іншим було з нею не цікаво. Чужі батьки часто її жаліли і ставили за приклад своїм шибеникам за слухняність, від чого діти ще більше злилися. Дійшло до того, що побачивши одного разу Асю з подругою, їх закидали стиглими абрикосами, після чого друга навідріз відмовилася з нею дружити, а Асі заборонили йти далеко від дому.

Тому новому другові вона була невимовно рада. Частіше намагалася йому догодити, хоча й траплялися дитячі примхи, але чортеня до цього звикло, його мучило тільки одне: "Чому брати більше не навідуються в село і чому його ніхто не шукає?" Невже вже не помітили його зникнення? Він що нікому не потрібен? Чи батько настільки на нього сердиться, що навіть не хоче шукати? Такі думки сильно його пригнічували. Якщо його ніхто не чекає, чи потрібно повертатися? А що якщо з ними щось трапилося? Ні, обов'язково треба навідатися додому.

- Знала б, що з тебе вийде таке зубожіле кошеня, з'їла б ватрушку сама, - не стримавши обіцянки жартувала дівчинка. - Давай ми тебе викупаємо!

- Ш ш ш ш... - шипіло маленьке кошеня, шкіра та кістки: здавалося, що ребра ось-ось і проколють чорну шкурку.

- Гаразд, гаразд, не шипи, ти будеш дуже миленьким, якщо відгодувати звісно, але людям на очі в такому вигляді краще не потрапляти, а то ще чого доброго зі щуром переплутають, іди я тебе погладжу!

Минуло вже кілька тижнів, а Кріс так само кульгав, суглоб віддавав глухим болем. "Дивно все це... У лісі вже давним би давно все загоїлося, і подряпини не залишилося. Треба якнайшвидше повертатися, а то ще залишуся кульгавим, от усі сміятися з мене будуть", - думав малюк.

Зірки повільно проступали на потемнілому небосхилі. Дівчинка лежала на копиці сіна мріючи про щось своє. Її завжди приваблювала невідомість і загадковість неба. Мерехтливі вогники, іменовані зірками. Їй здавалося, що це відблиски чужих очей, невідомих істот, які спостерігають за нею здалеку. Тому вона ніколи не відчувала себе по-справжньому самотньою. Знаючи, що з настанням ночі вони знову спрямують свій погляд у її бік.

- Ти ще там не заснула? - запитав її Кріс.

- Ні, просто задумалася.

Чортик розуміюче глибоко зітхнув. Дивно як сильно він виріс за ці тижні! Ще трохи і наздожене за вагою рудого кота Сейку, найбільшого в селі. Та ще й його колір почав змінюватися: від чорного лишилося одне нагадування тільки на кінчиках шерсті, тоді як ближче до основи та й сама шкіра почали світлішати. "Дива та й годі", - роздивляючись ручки, думав чортеня. - "Вдома мене таким ще й не впізнають".

З одного боку прибавка в зрості та вазі забавляли чортика, але й лякало. "Може брати теж підросли, ще більше ніж я", - втішав себе Кріс.

- Ась, знаєш, мені час повертатися. Але ось...

- Знаю, - перебила дівчинка, - напевно рідні за тобою дуже сумують.

- Не знаю, - чесно відповів чортеня.

- Зате я знаю. І якби я була твоєю сестричкою, то обов'язково тужила б, - вона посміхнулася і потріпала його за вухо.

- Ти допоможеш мені повернутися? - пильно дивлячись в очі, запитав він.

- Звичайно! Завтра батьки вирушать на ярмарок і їх не буде до пізнього вечора, - глибоко зітхнувши, випалила дівчинка. - Вони поїдуть ще до світанку. Тож у нас буде цілий день на пошуки твого дому.

Чортеня вдячно стиснуло руку дівчинки й уткнулося мордочкою їй у бік. Воно було щасливе, хоча трохи й побоювалося, як прийме сім'я.