Увесь час в очікуванні малюка, а опісля - за іграми та допомогою в догляді, життя Асі змінилося настільки, що вона не зважала на біль, який повторювався дедалі частіше. Вона списувала це на втому та шум, що створював братик. День за днем втома накопичувалася, і замість гри на свіжому відпочинку перевага віддавалася сну. На її щоках давним-давно не з'являвся рум'янець, і незабаром непритомність почала повторюватися. Відвари лісових трав, що раніше хоч якось допомагали, не давали видимого ефекту, а робили тільки гірше. Десь із тиждень Астрід уже не могла піднятися з ліжка самотужки, періодично маля провалювалося в сон, інколи біль стихав і вона лежала із заплющеними очима, уявляючи, що зараз відчинить їх і все буде, як колись.

Зараз вона встане з ліжка, підійде до малюка, поправить йому ковдрочку, вибіжить на подвір'я, пройдеться садом, стрибатиме, крутитиметься навколо власної осі та сміятиметься, як раніше...

В один із таких моментів вона почула свій вирок: батьки шепотілися зі знахаркою про те, що варто очікувати найстрашнішого, що їм пора готуватися, залишилося кілька днів, а можливо годин. Вона чула як тихо плакала мати, коли сиділа поруч, гладячи її по волоссю, одна сльозинка впала на шкіру дівчинки. Ася розплющила очі.

- Мамо, я скоро помру? - тихим шепотом запитала вона.

- Що ти, донечко, навіть не думай про таке. Ти скоро видужаєш, обов'язково видужаєш, - ніби переконуючи себе, відповіла мати.

"Скоро я помру... Шкода. Мені подобалося моє життя, - насилу піднімаючи грудну клітку, щоб вдихнути, думала Астрід, - і Кріс так і не прийшов. Смерть... Прощання назавжди - вагома причина, щоб його викликати?

У куточках очей з'явилися крихітні сльози: "Не можна плакати, не можна засмучувати маму". Малятко знову провалилося в сон. Їй снилося, що не змогла призвати чортеня, це було вивертом, щоб вона не плакала. Що чортеня все ж прийшло, що її хвороба була сном, і вони, як і раніше, помчали гратися на повітрі, тільки вже втрьох: братик сильно підріс і бігав швидше за інших.

Вона так розігналася, щоб його наздогнати, що тепер їй не вистачало повітря і доводилося дихати дуже часто. Мама погладила її по голові, і Ася змогла вдихнути на повні груди.

Прокинулася вона далеко за північ, усі мирно сопіли. Місячне світло розливалося кімнатою, від відчиненого вікна тягнуло прохолодою.

На душі було так спокійно й мирно. "Зараз" - подумалося їй, і вона почала щось повторювати пошепки.

- Хм, пам'ятаєш значить, - скрививши мордочку, сказало чортеня, що з'явилося з темряви.

- Вийшло, - посміхнулася куточками губ дівчинка.

***

- І як давно ти валяєшся в ліжку? Чому відразу не покликала? - вичитувала її маленька істота, хоча дивлячись із ким порівнювати. - Що ти розкисла? Давай піднімайся! - стиснувши кулачки і притупуючи копитцями, обурювалося чортеня.

Ася мляво посміхалася, нібито його тихе попискування зможе їй допомогти. Але варто було лише спробувати підвестися, як з'являвся біль і запаморочення.

- Прощатися вона надумала, - зітхнувши від безсилля, вимовив Кріс, і посміхнувшись, по-доброму додав: - А хто ж мене хлібцем годуватиме?

Не чекаючи відповіді, він обернувся на кота попелястого кольору і влаштувався на нічліг біля ніг дитини. "Ми ще повоюємо, - думалося йому. - Спробую відвести її до лісового знахаря, він обов'язково допоможе. Тільки потрібно трохи передати їй сили, йти доведеться самостійно."

***

 - А це ще що таке? - гнівалася мати, - а ну геть звідси!

Вона схопила з подушки невідомого кота за шкірку й понесла до дверей, на що тварина дико зам'явкала, махала лапами в повітрі й шипіла.

Ця невелика бійка розбудила Асю.

- Мам не треба! Залиш котика! - вона так різко сіла на ліжку, при тому що раніше в неї й дихати сил не було, що всі учасники події завмерли ніби в німому кіно. Дівчинка й сама перелякалася. Голова трохи запаморочилася і потемніло в очах, але непритомність минула. Вона повільно притулилася до стіни й усміхнулася, кіт, який скористався замішанням господині, швидко прошмигнув їй під ліжко.

- Донечко, сонечко, з тобою все добре? - кинулася тривожно з розпитуваннями. - Давай я допоможу тобі прилягти.

- Ні, мамо. Я трохи посиджу, - усміхнулася Ася, - погодуєш нас із кошеням?

Вона була так само слабка і бліда, але в очах знову з'явився вогник.

Хіба могла мати відмовити своїй дитині? Звісно, в їхньому домі не було заборони на тварин, але коти мають знати своє місце і не лізти на подушку, та ще й чужі!

- Добре, але гони його від подушки. Додуматися тільки!

- Мам, він у ногах засинав, чесно-чесно!

- Гаразд, гаразд принесу йому молочка.

Стан доньки значно змінився, хто знає, в яку хвилину їй стане гірше? Чому б і не порадувати свою доньку. Може тварина прийшла не просто так, адже кішки лікують людей, і знахарка з їхньою допомогою деякі болячки виводить.

Кіт був задоволений: смачно поїв, погрався і знову влігся біля ніг дівчинки. Ася багато спала, але пробувала підніматися без сторонньої допомоги, її хитало, трохи боліла голова при різких рухах, але стан був терпимим.

Мати боялася радіти зміні, що сталася, щоб не наврочити, і кота більше не чіпала. Так минуло кілька днів, але одного ранку в дівчинки піднялася температура, більшу частину вона спала, лише інколи приходячи до тями.