Ти сильний.

Ти рахуєш на роботі коефіцієнти кореляції та дисперсію.

Ти дивишся комедії і готуєш плов.

Ти добре спиш. Тобі нічого не сниться.

Ти любиш кросівки. Міцну каву й ніякого лате.

Ти їси пластівці з молоком на сніданок і ходиш у тренажерний зал ввечері.

Ти бережеш фото з другом, бо знаєш — можливо, ви більше ніколи не зустрінетесь.

Ти обожнюєш холодний душ і співати в караоке.

Ти сильний. Ти усміхаєшся. У тебе все чудово. Ти — чудово.

А тепер уяви, що ти в порожній кімнаті. Без кави-пластівців-душа-кросівок. Без комедій-роботи-фотографій. Без друзів-родичів-сусідів. Без.

Ти в порожній кімнаті.

Тут немає ані шпалер, ані меблів, ані освітлення, ані вікон. Тут немає нічого, окрім тебе та твого дихання.

Питання лоскоче горло нудотою.

Що б ти робив?

Що б ти робив? Що б ти робив?

Кричав би? Дряпав би стіни? Чи просто спостерігав би за тим, як секунди течуть крізь твої тремтячі пальці?

Костя думав про це постійно. Він осліп на ліве око після шістдесяти, і весь світ раптом звузився. Щоб розширити його, Костя часто прислухався до ледь відчутного шурхотіння, швидких кроків і голосів, але свідомість малювала хіба що каміння. Каміння. Каміння.

Ось Ніна, його божевільна дружина, гримить каструлями — у квартирі їхньої померлої доньки. Їхньої доброї, розумної та і взагалі — найкращої дівчинки Дари. Ось лається на сходовому майданчику сусід Віт — двадцятирічний хлопець, який тільки й уміє, що викурювати по пачці на день і розводити тарганів.

А ось Костя. В його кімнаті завжди тихо.

Іноді йому здавалося, що він ще і глухий — Ніна навіщось переїхала у квартиру доньки. Дурна, переконала себе, що Дара жива. Костя заздрив їй. Якби йому запропонували вибір — поступово божеволіти, вірячи, що Дара не померла, або все розуміти і знати правду, — він би обрав перше.

Але свідомість і далі малювала каміння.

День у день Ніна намагалася довести Кості — це Дара гримить каструлями. Це Дара дивиться на телевізор. Це Дара готує плов.

Костя познайомився з Ніною сорок років тому, у книжковому. Їй не вистачало грошей на подарункове видання «Буремного перевалу», і Костя заплатив замість неї. Трохи пізніше, вже зустрічаючись, вони провели безліч вечорів за обговоренням Гіткліфа та Кетрін, вивчили цей роман напам’ять і цитували при кожній нагоді.

Костя дарував Ніні квіти щочетверга. Казав, що йде по хліб, і приносив разом із маленьким пакетиком ароматної випічки троянди. Або ромашки, гладіолуси, тюльпани… Найбільше Ніні подобалися тюльпани.

А потім Костя почав сліпнути. Він відчував, що колись це станеться, але хотів впоратися без лікарів. Йому здавалося, що в невіданні можна виправити абсолютно все. Ночами він знову і знову читав Ніні історію Кетрін — в окулярах, щулячись до сліз. Навіть якби він повністю осліп, то не кинув би читати. Він говорив би по пам’яті й по пам’яті перегортав би сторінки.

Тому що «Буремний перевал» оживляв їх обох.

Тому що Костя боявся залишати Ніну в порожній кімнаті. Це було гірше за каву-комедії-пластівці. Гірше за сліпоту та каміння.

Після трагедії Ніна дуже змінилася. Полюбила мовчання і самотність, стала уникати Костю і цілими днями пропадала у квартирі Дари. А невдовзі — й зовсім туди переїхала. Створила власний світ, де всі щасливі. Костя сердився, ревнував її до цього світу і, аби остаточно не з’їхати з глузду, почав шукати докази того, що його реальність — справжня. Щодня він приносив додому каміння. Величезні цеглини та дрібні уламки. Напевно, хтось вирішив би, що Костя збожеволів, але що таке божевілля, коли ти один у порожній кімнаті?

Він будував із каміння фортецю прямо на кухні, щоб захиститися від Ніни і від власних думок-чудовиськ. Але вони не давали Кості спокою та мучили спогадами про Дару, про Ніну, про «Буремний перевал». Про тюльпани. Лише фортеця його відволікала.

Костя ховав під камінням минуле, а разом із ним — і себе.

Чудовиська в голові кишіли осами, комарами, тарганами, черв’яками, метеликами. Це вони забирали в Кості зір і розум. Вони змушували його колекціонувати каміння.

Вони розлучили їх із Ніною та вбили Дару.

Вони.

Три місяця тому

У березні не можна вмирати. Костя був певен — люди вмирають взимку. Або восени, замерзаючи у своїх кріслах. Засинаючи з улюбленою книгою в руках.

Але все розпочалося саме навесні.

Дара постійно пропадала на роботі — вона працювала аналітиком. Ніна й Костя бачили її хіба що по суботах, і те — якщо пощастить. Вона часто гуляла із сусідом Вітом та його дівчиною Тіною. Ніні ця парочка подобалися, Кості — ні. Надто нервові. Надто похмурі.

Віт та Тіна працювали віддалено програмістами і виходили з дому хіба що вечорами, коли домовлялися погуляти з Дарою. Ну, й іноді — за їжею та цигарками.

Але Костя не скаржився — Дара давно виросла і спілкувалася, з ким хотіла. Він же й далі читав «Буремний перевал» та купував Ніні квіти.

Усе було добре, допоки на п’ятому поверсі, у занедбаній однокімнатній квартирі, не оселилася дівчина. Під два метри зростом, із чорними розпатланими косами та тяжким поглядом — вона нагадувала головну героїню якоїсь моторошної казки.

Дівчина була ввічливою, але завжди обмежувалася тихим «вітаю». А ще — щоранку кудись втікала й не поверталася до самого вечора.

Перша смерть сталася за кілька тижнів. Автобус, у якому їхав студент-гітарист, сусід Кості з того ж клятого п’ятого поверху, вибухнув. Причину несправності не знайшли. Костя майже не знав того хлопця — лише іноді зустрічав його надворі.

Звичайно, були родичі. Похорон, цукерки, валізи з речами та гітарою. І життя — в’язке, як кисіль.

Квартиру на п’ятому так ніхто й не орендував. Костю це не дивувало — люди вмирають щодня. У свій шістдесятий рік він врешті решт навчився приймати незворотне. Хіба що ввечері, після звістки, міцніше обійняв Ніну й зайшов до Дари на чай.

Друга смерть прогриміла за кілька днів — жінка з першого поверху. Важка форма грипу. Ускладнення.

Костя не вірив у знаки й тим більше — у потойбічні сили, але навіть йому стало моторошно. Якось за вечерею Ніна сказала:

— Це все та дівка, що недавно заселилася. Відьма, щоб її.

«Люди вмирають щодня», — переконував себе Костя. Потім — читав «Буремний перевал», хоч і бачив дедалі менше — не тільки на сторінках книги, а й у власному житті.

Кості часто снилося, що хтось його кличе. «Ау! Ау!» Він біг до лісу, що простягався за кілька кілометрів від їхнього дому, але не знаходив там нікого, окрім власного відбиття в річці — здоровенного сліпого чудовиська.

Одного ранку Костя поцікавився в Ніни:

— Ти дійсно боїшся те дівчисько?

— Іноді мені здається, що ночами вона сидить у своїй крихітній спальні і проклинає мене, тебе, Дару… А ці довгі коси…

— Все буде добре, — обірвав Ніну Костя і погладив зморшки навколо її губ. — Обіцяю.

Того ранку він вперше подумав про те, що всі в цьому будинку поступово божеволіють. Йому не хотілося розвивати тему. Розуміти, що на місці хлопця з п’ятого поверху могла б опинитися Дара, було нестерпно.

Нісенітниця, яка ж нісенітниця!..

Ні, ні, ні.

Вона б точно не поїхала тим автобусом.

Поснідавши, Костя пішов по хліб та тюльпани. Весняне сонце несміливо прогрівало землю. Він вирішив прогулятися по парку, аби тільки викинути з голови слова Ніни.

Люди вмирають щодня і їхня смерть не залежить від дівчат із довгими косами. Не залежить.

Костя не курив уже кілька років, але тоді купив пачку цигарок. Якийсь час він стояв біля зламаного фонтану та випускав із рота дим. Того ранку йому вистачило й одного ока, щоб насолодитися талим снігом і деревами, що ледь почали прокидатися.

А ще того ранку вмирала в себе у ванній Дара, але Костя про це не знав.

Сорок днів по тому

Якби Костя мав стовідсотковий зір, він би давно замінив телевізор на величезний камінь. Очистив би кухню від чужих голосів. За шістдесят років він до них так і не звик і навіть встиг зненавидіти серіали та реклами з ідеальними людьми.

Вони їдять найсмачніші у світі чіпси. Миють тіло дорогими гелями. Сяють білосніжними усмішками. Їздять на швидкісних автівках. Танцюють ча-ча-ча.

Купи сукню із зимньої колекції — купи щастя.

Онови телефон — онови себе.

Спробуй нашу каву — спробуй життя.

Але тепер Кості начхати. Тепер він бачить замість реклами розмиту пляму, бо без окулярів зряче око мало на що здатне. Тепер він будує фортецю на кухні, як хлопчисько на пляжі — замок із піску.

Цок-цок-цок — стукає камінням Костя. Цок-цок-цок — гримить каструлями в квартирі доньки Ніна. Цок-цок-цок — клацає запальничкою на сходовому майданчику Віт.

Нічого не змінюється.

Костя будує та слухає рекламу.

Спробуй наш біль — спробуй життя.

Спробуй наш відчай — спробуй життя.

Спробуй наш плов — спробуй життя.

Минуло сорок днів, відколи Дара загинула. Костя чекав на гостей. Намагався змусити себе застелити стіл скатертиною та дістати з холодильнику запечену курку. Нарізати салати, приготувати пюре та пиріг. Дара так любила пироги Ніни…

Цок-цок-цок.

Костя склав усе каміння, що знайшов сьогодні, в одну купу.

Цок-цок-цок.

Здається, він зачепив гострим краєм пальці. Боляче-прикро-мокро — але до біса. Коли перед очима — розмиті плями, рани сприймаються легше. Їх немає. Є лише каміння.

Минуло дев’ятсот шістдесят годин. Ніна остаточно розчинилася у квартирі доньки і — у власному божевіллі. Спочатку Костя намагався з нею поговорити, повернути її додому, але потім вирішив будувати фортецю. Камінь за каменем. Камінь за каменем.

Ніна живе думкою, що з Дарою все гаразд, Костя — фортецею.

Цок-цок-цок.

За версією поліції із Дарою стався нещасний випадок. Напередодні вона захворіла. У неї була температура, тому вона послизнулася у ванній та розбила скроню. Усе просто. Але Костя не вірив поліції. Не вірив, що навесні так легко можна померти.

Спробуй нашу скорботу — спробуй життя.

Спробуй нашу зневіру — спробуй життя.

Костя запросив друзів Дари — Віта й Тіну — та ще дві літні пари, що мешкали по сусідству. У цій гнилій п’ятиповерхівці, крім них, майже нікого не лишилося. Люди виїжджали. Люди відчували, що нещасних випадків вистачить на всіх.

Ніна теж була запрошена, але Костя знав, що вона не прийде. Навіть якщо в її голові щось проясниться… Не любить вона, коли ось так, як на Новий рік чи на день народження.

Костя сховав гору каменів за клейонкою, прибрав пісок, сходив у душ та вдягнув костюм. Дістав із холодильника курку та порізав хліб.

Невдовзі рекламу по телевізору замінили новини. А отже, була майже чотирнадцята. От-от мали з’явитися на порозі гості.

«Першими, звісно, прийдуть Закревські», — міркував Костя. «Наші співчуття, — зітхнуть вони. — Нам шкода». Чоловік і дружина — ідеальна сім’я в ідеально чистому одязі. Вони не будуть багато говорити, та і взагалі — навряд чи їстимуть. Коли хтось за столом чхне, вони подивляться на бідолаху такими самими поглядами, якими дивилися на Костю. «Наші співчуття. Нам шкода».

А потім прийдуть Міщенко. Вони розкажуть Кості про дачу, яку мріють купити, і про те, як їм подобається вирощувати квіти на підвіконні. Як вони полюбляють готувати тістечка із заварним кремом та про ремонт у під’їзді. Вони зроблять усе, щоб відволікти Костю і все, щоб його зламати. Їхні розмови нагадуватимуть йому шарлотку — фірмовий пиріг Ніни, теплий та м’який. Тільки от біда — у цей пиріг заповзли черв’яки. От біда — Костя завдяки тонким стінам день у день чує, як Міщенко лаються.

Але, звичайно, усе це неважливо. Звичайно, вони кохають одне одного. Мріють про дачу та вирощують квіти. Будь ласка, не сумнівайтеся.

Останніми прийдуть Віт та Тіна. Похмурий хлопець і така сама похмура дівчина. Віт довго виправдовуватиметься за тремтячі руки і схлипи Тіни. За крихти хліба на її спідниці та за краплі вина на скатертині. Вибачте. Вона не в собі. Вона пережила величезний стрес через смерть Дари.

А далі — прошепоче їй: «Та заспокойся ти, дурепа».

Усі вони їстимуть салати Кості й мовчатимуть про його біль. Усі ці кляті люди.

Костя пересунув курку до центру столу й перевірив, щоб ніде не було видно каміння.

Впорався. Він впорався!

Поранені пальці боліли, але Костя не поспішав їх обробляти. Він взагалі вже нікуди не поспішав.

Скатертина. Закуски. Дохла муха в салаті, яку Костя не помітив.

Костя сів на табурет. Ножі та тарілки сяяли в денному світлі. На порозі стояло шість пар капців. Костя купив їх спеціально. Гостинність — ось, до чого він звик за свої шістдесят.

Ласкаво прошу. Почувайтесь як вдома. Смачного. Сподіваюся, вам сподобаються бутерброди із крапельками моєї крові. І салат із дохлою мухою — теж.

Костя збільшив гучність телевізора до максимуму. Правило просте, як двічі два: дозволяєш статися тиші — потрапляєш у минуле.

Але цього разу навіть новини не допомогли.

Перед очима Кості з’явилася Дара. Його тендітна дівчинка, яка не боялася ані дохлих мух, ані божевільних сусідів.

Костя стиснув кулаки. Щоб позбутися болю, потрібно ним насолодитися.

Коли поряд — нікого, складно собі брехати. Вона мертва. Якби Костя знав — якби тільки знав! — він би нізащо не пішов того ранку по хліб та тюльпани.

Він би замкнув її в кімнаті. Посадив би під домашній арешт і поставив би в куток.

Не можна падати у ванній, чуєш? Не можна.

Пролунав дзвінок. Костя вимкнув телевізор.

На порозі стояли Віт і Тіна й мовчки співчували йому.

— Ми перші? — за кілька нескінчених секунд поцікавився Віт.

— Так.

Костя запросив їх до столу. Намагаючись не дивитися на сховану за клейонкою фортецю, вони сіли за стіл.

Тіна важко дихала. Незграбна, висока, непропорційна — тут, де раніше звучало багато голосів, вона виглядала безпорадно. Це як зі сном. Звикли засинати під гуркіт трамваїв? Ви не заснете в тиші.

Віт і Тіна все робили синхронно — брали серветки, хмурилися, кусали губи. Але водночас — наче не співпадали. Якби вони були клавішами піаніно, то, безперечно, знаходилися б у різних октавах.

Тіна уточнила:

— Хтось ще прийде?

— Міщенко та Закревські, — відповів Костя, накладаючи гостям салат.

— Можете на них не чекати, — втрутився Віт. — Вони з’їхали минулого тижня. Закревські — до онуків, Міщенко — до іншого міста. Усі тікають із цієї діри.

Костя лише кивнув. Вони навіть не попередили його — просто зникли, як і більшість у цій п’ятиповерхівці.

Віт намагався підтримати розмову з Костею, розпитував про самопочуття, про Ніну, про бог знає що ще. Розповідав про їхню компанію і плани на літо.

Тіна ж, навпаки, мовчала.

— Гей, ти чого? — раз у раз звертався до неї Віт.

Спробуй наше «Гей, ти чого» — спробуй життя.

Чим далі, тим сильніше вона блідла, зщулювалася та ніби втрачала яскравість. «Гей, ти чого?» давило на неї скриплячими шафами. Ламповим телевізором із припалим пилом екраном та куркою з рум’яною скоринкою.

— Смачного, — сказав Костя, коли стало зовсім нестерпно.

У його вухах і досі дзвеніло кляте «цок-цок-цок».

І вони, ці дивні люди, забрязкали ножами.

Курку їли довго. Багато говорили — але не про те. Співчували — але не тому.

Костя не брав участі в розмові. Голоси — ось, на що він сподівався. Хрипкі, тремтячі, тихі. Костя вірив, що вони приведуть його до Дари. Обов’язково приведуть.

Він наклав собі салат і скуштував його. Щось маленьке й гостре подряпало язик, і Костя сплюнув. Здається, на підлогу.

Забувши надіти окуляри, він впав навколішки. Хлібні крихти вп’ялися в долоні.

— Що сталося?

— Допомогти?

— Вам погано?

Костя намацав це маленьке й гостре і глянув на нього стомленим оком. Доторкнувся до крилець і лапок. Муха. Дохла муха.

Костю почало нудити, і все, що він зміг зробити, — це лягти. Розтягнутися на брудній підлозі та стиснути між пальцями муху.

Тіна і Віт схилилися над ним. А Костя, сміливий і непробивний Костя, вперше за ці сорок днів розплакався.

Він знав — його дочку вбили. Хтось розчавив її так само, як він щойно розчавив муху.

Костя лежав і навіть не здогадувався, що наступною мухою стане Тіна.

Спробуй наш салат — спробуй життя.

Спробуй нашу помсту — спробуй життя.

Спробуй нашу ненависть — спробуй життя.