Що б ти зробив, якби лишився в порожній кімнаті?

Віт знав відповідь, бо вже два тижні жив сам. Дні нічим не відрізнялися один від одного. Як крила метелика — і-ден-тич-ні.

Прокинутися.

Випити таблетку від головного болю.

Подивитися в дзеркало і зненавидіти себе заново.

Заварити локшину швидкого приготування та їсти її цілий день.

Купити пляшку дешевої горілки.

До вечора лежати на підлозі та намагатися зрозуміти — чи може головний біль бути доказом того, що цей світ — справжній.

Віт перестав розрізняти, де реальність, а де вигадка, де життя, а де смерть. Судячи з відображення в дзеркалі, він давно сконав і перетворився на зомбі. І ще це дивне татуювання метелика на руці… Воно зводило його з розуму. Віт не ходив до тату-майстра та і взагалі не пам’ятав, коли воно з’явилося.

Що б ти зробив, якби лишився в порожній кімнаті?

Віт знав відповідь. Він би збожеволів.

Усе почалося три місяця тому. На п’ятому поверсі оселилася дівчина. Віт не звернув на неї уваги, коли вперше зустрів. Ну оселилася і оселилася, яка різниця?

Вони з Тіною працювали над цікавим проєктом — створювали гру, де головний герой ловив метеликів.

Квартира поступово заповнювалася брудним посудом, пилом та упаковками з-під фастфуду. Віту та Тіні було не до прибирання. Незважаючи на втому, вони день у день сиділи перед монітором і не помічали нічого навколо. Хіба що іноді, вечорами, виходили пройтися разом із Дарою. На прогулянки вона брала свого собаку — величезного товстого Юсика, який ледве пересував лапи. Дара постійно садила його на дієти, але це не допомагало.

Її батьки — Ніна та Костянтин — мешкали в сусідній квартирі. Віт із ними майже не спілкувався.

Три місяця тому навряд чи хтось із цих сумних людей знав, що зробив би, якби лишився в порожній кімнаті.

Дара вже шостий рік працювала у великій компанії — рахувала бюджети, заповнювала звіти, упорядковувала бюрократичний хаос. Віту подобався її спокій. У шкільні роки він був у неї закоханий, але потім, в університеті, з’явилася Тіна, яка чи не більше за Віта захоплювалася програмуванням. Чим не ідеальна дівчина?

Вони з’їхалися через місяць після знайомства й жодного разу не пошкодували про це.

— Ви бачили нову сусідку? — запитала якось Дара, коли вони з Вітом, Тіною та Юсиком прогулювалися біля дому. — Вона… Дивна.

— Ага, — погодилася Тіна. — Ми з нею зустрілися на сходовому майданчику вчора. Вона, виявляється, студентка, вчиться на історика. Я їй про нас розповіла. Про гру, яку ми пишемо. Їй це чомусь не сподобалося. Вона ніби… Розлютилася? Ладна присягнутися, вона збиралася мене вдарити! Але в останню мить наче отямилася. Відповіла, мовляв, круто.

Віт пропустив слова Тіни повз вуха. Усі його думки займав код, який того дня вони з Тіною не дописали. Юсик плутався під ногами й дихав так важко, що Віту хотілося взяти його на руки.

Тільки починався вечір, мрячив дрібний дощ. Весна видалася напрочуд холодною.

Але, незважаючи на погоду, друзі все ще були разом. І навіть гнила п’ятиповерхівка не здавалася такою вже зловісною та страшною.

Віт і Тіна стояли на порозі вітальні, навпроти відчиненого вікна. Хтось розбив комп’ютер, на якому вони писали гру. Материнська плата, процесор, блок живлення — все було розкидано по кімнаті.

Звичайно, насамперед Віт перевірив, чи на місці банківські картки. Але злодії їх не взяли. Вони взагалі нічого не взяли. Та й за гру Віт не переймався — він завжди зберігав робочі файли на хмарному сховищі.

Тіна розгублено дивилася на розбитий комп’ютер і, коли Віт із полегшенням підсумував, що гроші та решта техніки не вкрадені, прошепотіла:

— Це нова сусідка. Ти просто не бачив її реакцію, коли я сказала, що ми пишемо гру про метеликів. Ти просто не бачив!..

Першим помер гітарист. Віт і Тіна дізналися про трагедію від Юсика.

Того ранку вони сиділи на кухні Дари й чекали на неї, поки вона вигулювала свого незграбного, але улюбленого, пса.

Всюди в її квартирі висіли картини, розташовані настільки щільно, що майже не було видно шпалер. Від полотна до полотна перетікали однакові образи — жінки із чорним довгим волоссям, неприродньо бліді тіла, червоні плями.

Віту чомусь здавалося, що ці картини більш живі за саму Дару.

Вузький коридор-черв’як, дві кімнати — темні, як скарабеї, із засмикнутими шторами та припорошеними пилом дзеркалами — усе тут здавалося несправжнім. І кухня, у якій не було навіть кахлю — лише картини, бетонні стіни, газова плита та яскраво-рожева шафа з посудом — ніби запалення в цьому непривітному просторі. Злоякісна родимка. Не видалиш — зжере всю квартиру.

Дара повернулася пізніше звичайного — захекана, мокра.

— Що трапилося? — запитала Тіна.

— Юсик втік. Весь район обійшла — ніде немає, — повідомила Дара.

Зняла пальто, дістала із шафи-родимки три щерблені чашки, приготувала каву.

— Юсик іноді гуляє сам. Але сьогодні він поводився дивно, весь час принюхувався, а потім я-я-я-як помчав! Такий величезний, а бігає швидко.

— Можемо його пошукати разом, — втрутився Віт.

Дара усміхнулася крізь сльози й похитала головою. Напевно, вона вже тоді розуміла, що це не завершиться нічим добрим.

— Він повернеться. Завжди повертався. Я лишила двері відчиненими.

Кілька хвилин друзі тонули у в’язкій тиші. Чорно-білі люди з картин дивилися на них із сумом та співчуттям — наче знали про щось важливе, небезпечне, але попередити — не наважувалися.

— Краще зіграємо в гру, — раптом запропонувала Дара. — Напишемо на папірцях про свої мрії, а тоді спробуємо вгадати — де чия.

Віт підібгав губи.

Чудна вона. До останнього слова непередбачувана. Надто весела, надто меланхолійна, надто емоційна. А ще — надто старається всім сподобатися. Віта не полишало відчуття, ніби вона позичила у них із Тіною гроші й тепер терміново хотіла віддати борг.

— А як же Юсик?.. — нахмурився він.

Але Тіна його перебила:

— Я згодна.

Дара підморгнула їй і принесла з кімнати папірці та ручки.

Потрібно віддати борг, правда ж? Потрібно.

Віт замислився. Розповісти про те, як він сумує за школою? Або про те, як мріє поїхати кудись із Тіною? Він підняв очі на неї, потім — на Дару. Дівчата теж не поспішали.

«Хочу у відпустку та алкоголь у необмеженій кількості», — врешті решт написав Віт.

Коли всі закінчили, Дара витягла із шафи миску, кинула туди папірці та перемішала.

— Читати буду я, — сказала і — дістала папірець, акуратно складений удвічі. — «Хочу станцювати на даху нашого будинку».

Віт усміхнувся — звісно, це була мрія Тіни. Їхнє перше побачення сталося на даху занедбаної багатоповерхівки — вони слухали рок-н-рол, їли піцу та цілувалися. «Станцюєш. Допишемо гру й станцюєш», — промайнуло у Віта в голові.

— «Хочу у відпустку та алкоголь у необмеженій кількості», — прямувала Дара.

— Серйозно? — пирхнула Тіна. — Як оригінально!

А потім у щілину між дверями протиснувся Юсик. Віт прищулився — собака насилу тягнув живіт по підлозі, тяжко дихав і, здається, щось тримав у зубах.

Дара розгорнула останній папірець.

— Привіт-привіт, друг! — Не дивлячись, вона зробила крок до Юсика і прочитала свою мрію: — «Хочу набити татуювання».

Юсик завмер між табуретами друзів і виплюнув знахідку.

Долоня. Він приніс людську долоню — вимазану в землі, заляпану кров’ю. Віту вистачило всього секунди, щоб розгледіти в чорно-червоному місиві татуювання у формі метелика.

Коли Дара померла, Віт був у продуктовому. Купував локшину та лимонад. Про те, що сталося, йому повідомила Тіна — по телефону. І реальність раптом закостеніла. Перетворилася на неякісну змазану фотографую.

Віт розрахувався, вилетів на вулицю і закурив.

Вдалині їздили машини, над будинками кричали птахи, свистів вітер. Світ не розсипався в пил і не зник. Цей ранок нічим не відрізнявся ані від вчорашнього, ані від ранку місячної давності.

Тоді Віт викурив пів пачки — аби тільки не йти додому. Біля магазину не було доказів того, що Дара розбилася.

Смерть сусіда в автобусі та його долоня, яку приніс Юсик, відійшли на другий план, хоча Віт і досі не міг викинути з голови прохання Дари:

— Будь ласка, нікому не кажи. Я точно пам’ятаю, що цей хлопець мав таке саме татуювання. З’являться питання — і в поліції, і в сусідів… Звідки, чи все гаразд із собакою…

Віта починало нудити від однієї лише думки про те, як вони загорнули долоню в пакет для сміття і закопали вночі між гаражами.

Потім померла жінка з першого поверху.

А тепер Дара.

Ніна цілий день не виходила зі своєї кімнати, тому Костянтину довелося взяти всю організацію на себе.

Підготовку до похорону Віт пам’ятав спалахами. Відчинені навстіж двері, незвично тиха Тіна, скиглення Юсика… Один із тих спалахів ще довго блимав у нього перед очима: вони з Тіною стояли в спальні, Дара лежала на дивані. Люди з картин уважно спостерігати за нею, Юсик — за ними.

Ніщо не викривало лиха, окрім червоної скроні та малюнка, що виглядав з-під рукава сукні Дари. Метелик. Ледь помітні чорні лінії на фарфоровій шкірі.

Дара не мала татуювань, інакше б розповіла.

Чи було татуювання в жінки з першого поверху? Віт нічого про неї не знав і бачив тільки кілька разів за весь час, але кляті метелики не давали йому спокою — ані в реальності, ані уві сні.

Після моторошних, сповнених жахіть ночей його постійно нудило. Чому це відбувалося? Хто розбив їхній комп’ютер? Що, бляха, сталося з Дарою?..

— Я на хвилинку, — прошепотів він Тіні та, вийшовши на сходовий майданчик, несподівано відчув, ніби потрапив до іншого будинку — будинку, де живуть метелики, а не люди.

Хвилина, друга — він сам не зрозумів, як опинився на п’ятому поверсі та щосили вдарив по дверях дивної дівчини.

Зашурхотіли капці. Клацнув замок.

— Привіт.

За останній тиждень дівчина змінилася — обрізала коси до плечей, схудла, почала сутулитися. Залишився лише погляд — такий, що хотілося перетворитися на пил і більше ніколи не попадатися їй на очі.

— Салют, — прохрипів Віт. — Можна увійти?

Намагаючись бути доброзичливим, він навіть вичавив із себе усмішку.

— Ні.

— Слухай, я… Мені просто потрібно знати. Що не так із цими метеликами?

— Якими метеликами?

Віту раптом здалося, що він дійсно збожеволів.

— Ну, татуювання, наприклад. Або наша з Тіною гра.

— Я не розумію.

Віт зціпив зуби й кинув кулак у стіну. Що як метелики йому примарилися? Що як насправді їх не існує?

Проковтнувши всі ці нескінчені питання, він вилаявся і підняв руки.

— Добре. Хай буде по-твоєму. Запиши мій номер телефону, я… Я зачекаю.

Дівчина, на диво, погодилася. Дістала з тумби стареньку розкладушку, зберегла контакт.

— Ти не один, — зізналася. — Я теж їх боюсь.

Потім померла Тіна. Напередодні вона вмовляла Віта повечеряти на даху, але він відмовився. Ну, яка романтика? Дедлайни горять. А отже, найголовніше зараз — завершити гру.

Вони посварилися. Віт втік від власних емоцій у програмування, а Тіна все ж таки влаштувала собі вечерю на даху. Звісно, напилася. Не змогла втримати рівноваги. Віт побачив її падіння з вікна.

І були лікарі. І білі коридори. І реанімація. І клінічна смерть.

І кома.

Віт закинув роботу та весь наступний тиждень сидів біля Тіни. Приносив нікому не потрібні квіти. Згасав.

Поступово йому почало здаватися, що метелики замішані й тут. Звісно, він не піддавався паніці. Звісно, вірив, що Тіна одужає.

Але все виявилося даремно. На другий тиждень Віт помітив у Тіни на руці татуювання у формі метелика. На третій — вона перестала дихати.

Два тижні по тому

Вранці до Віта завітала дивна сусідка. Навіщось подарувала тюльпани. Пообіцяла, що не скривдить його.

І все б нічого, але потім Віт провалився в надто реалістичний кошмар.

Було літо. Він сидів у старенькому автомобілі на узбіччі біля лісу й переконував себе, що сьогодні нарешті переможе метеликів. Як головний герой гри. Хто б міг подумати, що мисливцем виявиться аж ніяк не піксельний хлопчик.

Сховавши ніж за пояс джинсів, Віт вийшов з автомобіля.

Ось він, ліс. Витріщається на нього осиками та березами. Шипить зміями.

Захищає її.

Віт знав, де шукати цю відьму. Знав, що її слідами в’яне трава і квіти. Тільки не розумів — чому? Чому метелики? Чому їхній будинок? Чому Тіна та Дара? Їй подобалося слухати приглушені ридання сусідів? Або подобалося змішувати людей із землею?

Того дня по Тіні повзали мурахи.

Мурахи, чорт забирай!

Віт рухався різко та швидко. Не спотикався, хоч і йшов не стежкою, а засохлою травою. Вони з новою сусідкою ніби були пов’язані колючим дротом. Втекти не вдасться. Забути — теж.

Та і як таке забути, коли Ніна щоночі нагадує про те, що сталося? Криками. Каструлями. Битим посудом.

Ліс шелестів. Він не зрадів гостю, але й вигнати — не намагався.

Кілька хвилин — і дерева розступилися. Віт опинився на галявині, де закінчувалася суха трава.

Дівчина сиділа на плоскому валуні й накручувала на мізинець пасмо волосся.

Перед нею розкидався глибокий вузький яр, вигнутий усмішкою. З боку Віта він наче сумував. З боку дівчини — радів.

— Привіт. Я чекала на тебе.

Віт завмер перед урвищем та стиснув кулаки.

Ти ж сильний. Перестрибни. Ну-бо.

— Іноді я приходжу сюди, щоб не забувати, хто ми. Щоб пам’ятати, звідки прилітають метелики.

— Я тебе ненавиджу.

Вдих-видих. Охолонь. Порахуй до десяти.

Ти ж не вб’єш її, правда?

Дівчина підвелася, і дерева раптом заскрипіли. Ліс був на її боці.

— Пробач, Віте.

— За що?

— Я… — Вона схлипнула. — Я не можу контролювати це. Ми з нею пов’язані. Вона ховається від мене по той бік дзеркала. Я не шукаю з нею зустрічі, проте вона шукає зустрічі зі мною. — Дівчина закусила губу й подивилася на Віта — уважно та водночас — скрізь. Так само, як дивилися люди з картин у квартирі Дари. — Скажи мені, хто ховається по той бік дзеркала в тебе?

— Та пішла ти.

Віт опустив очі — на дні яру лежали сухі гілки, крізь них проростали жовтенькі квіти.

— Хочеш вдарити мене? — Дівчина знову схлипнула. — Я не проти. Тільки спочатку тобі доведеться перестрибнути урвище. Ти ж боїшся висоти, так? Чому ти не розповідав про це Тіні?.. Мовчи! Я і без тебе знаю. Ти слабак.

Слабак-слабак-слабак — розлетілося лісом.

Слабкий-слабак-слабак — підхопили птахи.

Слабкий-слабак-слабак — зашелестіла кров у скронях Віта.

— Та пішла ти! — повторив він.

І — стрибнув. Тієї миті він не боявся. Усе його їство заполонило бажання зробити дівчині боляче.

Вдих — приземлився. Здається, здер шкіру на долонях.

Земля та кров.

Земля та мурахи.

Земля та засохлі квіти.

Вдих — здійнявся вітер, десь зашипіла змія.

Віт намацав ніж і сказав:

— Роздягайся.

Уві сні на дівчині була така ж мереживна сукня, як і на Тіні — в її останній день народження. Тоді вони з Вітом їли черешню та до глибокої ночі гуляли по місту. Говорили про новинки кіно, мови програмування та глобальне потепління.

А вранці — купили дартс. Тіна грала вперше, але метала дротики так влучно, що навіть обійшла Віта.

«Нічого, люба, — подумки запевнив її він. — Сьогодні я відіграюся — на дівчині з п’ятого поверху».

А вголос загорланив:

— Знімай сукню! Це її сукня!

Дівчина здригнулася всім тілом, але слухняно почала розстібати ґудзики. Раз, два, три — Віт рахував, щоб не збожеволіти.

— Віте…

— Швидше!

Сукня впала. Дівчина завмерла перед ним у спідній білизні й щось прошепотіла. По білій, майже прозорій шкірі розповзлися тіні дерев.

— Смикнешся — тобі ж гірше буде, зрозуміла?

Віт послав до біса спогади і, не тямлячи себе від люті, кинувся на неї.

За кілька секунд вона вже лежала на животі і тверділа-тверділа-тверділа, що шкодує. Але Віт не чув. Він дряпав ножем на її лопатках найправдивіше ім’я.

Вбивця.

Віт лежав на дивані та розглядав татуювання на зап’ясті, яке з’явилося два дні тому. Давно йому не снилися настільки реалістичні кошмари. Звісно, він не збирався нікого калічити та тим паче звинувачувати. Де його думки? Де ілюзія?

Вилаявшись, він намацав на подушці Тіни телефон.

Учора був бар, алкоголь та тануча в сутінках дорога додому. Віт не встиг навіть доповзти до своїх дверей, як пролунав телефонний дзвінок.

— Ти ж розумієш, хто винен у всьому, так? — прошипіла в слухавку Ніна. — Ми з Костею вперше за довгий час поговорили і… Вона прийшла до нас із квітами, наче й не було нічого. Це треба закінчувати, розумієш? Я впевнена, що розумієш. Чекатимемо на тебе завтра о дев’ятій, біля її квартири.

Тоді п’яний Віт просто заснув, але тепер його трясло так, що він ледь зміг знайти потрібний номер.

— Алло.

— Пробач, якщо розбудив.

— Ти мене не розбудив.

— Добре. — Він гірко усміхнувся і стиснув щосили телефон. — Застосуй свою магію, відьма. Сьогодні о дев’ятій на тебе нападуть.