Що б вона зробила, якби лишилася в порожній кімнаті?
Скільки метеликів прилетіло б до неї, якби вона дозволила собі дихати на повні груди?
Хто б збожеволів? Усі ці люди? Вона сама?
Ната не знала відповіді на жодне з питань.
Вона стояла у ванній і дивилася в дзеркало, але бачила не себе. Бліда, наче порцелянова лялька, дівчина повторювала всі її рухи. Ні, це не вона. Не вона.
Порожній погляд, біла сорочка, ідеальна, як тонка крига, шкіра — їх поєднували хіба що довгі чорні коси. Але Наті було достатньо й цього. Вона пообіцяла собі викоренити будь-яку схожість. Довести всьому світу — чудовисько в дзеркалі не має з нею, Натою, нічого спільного.
Вона намацала в ящику під умивальником старі іржаві ножиці та, зажмурившись, піднесла їх до волосся. Клац — ліва коса впала на кахель. Клац — права.
Ната розплющила очі. Чудовисько зникло. Тепер у відображенні була лише вона — звичайна дівчина у звичайній нічній сорочці зі звичайною зачіскою і абсолютно звичайною шкірою — сухою, трохи запаленою, усіяною родимками.
Ната приїхала до міста, щоб розпочати нове життя та стати істориком. Принаймні так вона сказала мачусі.
Вступила до університету з першої спроби. І все якось закрутилося. Ната знайшла друзів, записалася на танці і вигадала ще мільйон справ — аби тільки не почуватися так самотньо. Вона не хотіла розлучатися із сестрами та мачухою. Не хотіла змінювати побут. Але якби вона визнала це, то просто не наважилася б поїхати.
У мачухи боліло за кожну з них. Вона вдочерила дівчаток, коли їй діагностували безпліддя. Пів року вони тулилися у двокімнатній квартирі на околиці міста, потім — взяли іпотеку та оселилися в лісі, у величезному будинку. Найдобріша у світі жінка та тринадцять сестер.
Ната чула цю історію мільйон разів, але й досі не могла стримати сліз.
На знак подяки вона носила кулон у формі квітки. Подарунок від родини на її восьмий день народження. «Він береже від лиха», — любила повторювати мачуха. Ната не вірила. Після історії з Мотькою вона не мала на це права.
Кішка померла п’ять років тому. Уже традиційно восени — Ната захворіла на грип. У лікарні на флюорографії її змусили зняти кулон, і врешті решт вона забула його забрати. Мачуха тоді дуже розізлилася. Ната пообіцяла їй, що повернеться за кулоном наступного дня, але того ж вечора сталося дещо жахливе.
У Нати була кішка Мотька. Пухнаста, тепла, лагідна — вона завжди спала поряд. Огортала Нату в’язким мурчанням, наче медом.
На столику біля ліжка Нати остигав чай. Бергамотом не пахло. У кімнатах сестер взагалі нічим не пахло. Жодна з них не вміла доглядати за квітами, усі рослини в їхньому домі швидко перетворювалися на гербарій.
Мачуха завітала до Нати близько опівночі. Довго сиділа на краю ліжка, гладила доньку по руці. Наті це не подобалося. У такі моменти вона відчувала себе невдахою. Як у шкільному диктанті — одразу зрозуміло, що сьогодні не твій день. Хоч старайся, хоч не старайся — все марно.
Три помарки дорівнюють одній помилці.
Не можна коректором.
Краще виправити олівцем.
Ната сховала руку під ковдру.
— Ти вибач, що накричала на тебе, — зітхнула мачуха.
Відповіді не дочекалася, додала:
— Кулон — це важливо. — Мовчання. — Твої сестри вже заснули, тож… Відпочивай. — Мовчання. — А я завтра поїду до лікарні й заберу його.
Ната ледь стримувала сльози. Мачуха не дивилася на неї. Губи кусала. Хмурилася. Чіплялася кістлявими пальцями за ковдру.
У кімнату зайшла кішка. Потягнулася, позіхнула, застрибнула на підвіконня.
— Моть-ка… — несподівано прохрипіла Ната. — Моть-ка…
Мачуха здригнулася і вперше за весь вечір поглянула на неї.
Моть-ка.
Не ім’я, а жуйка. Несмачна. Скам’яніла. Ната проковтнула її і сказала:
— Мотька скоро помре.
Звідки взялися ці слова? Вона не розуміла, але готова була присягнутися, що відчула улюблену кішку зсередини. Температуру м’язів, швидкість, з якою текла кров. А ще — метелика, що бився у її серці.
Ната м’яла в долоні краєчок ковдри — сором’язливо, нервово, ніби говорила про двійку в щоденнику, а не про тепле створіння, що сиділо на підвіконні — поряд із засохлими фіалками. Це було дивно. За все своє маленьке життя вона жодного разу не бачила смерті.
А тепер кляте «скоро помре» відокремило її від зовнішнього світу. Десь там, вдалині, шелестіли дерева, ревли автомобілі та кричали птахи. Десь там свистів вітер. Десь там, але не в них. У домі сестер було тихо. Монстр на ім’я «скоро» не дозволяв шуміти — навіть Наті.
— Моть-ка. Моть-ка. Моть-ка, — майже беззвучно твердила вона.
Відтінок її шкіри в тьмяному світлі лампи міг би позмагатися в сірості із відтінком брудного розбитого асфальту. Ната боялася себе. Слова злітали з її губ, але належали не їй, а величезному монстру. Це він змушував Нату ворушити губами. Це він керував її тілом.
— На добраніч, — прошепотіла мачуха і, підвівшись, узяла Мотьку на руки.
Кішка дряпала її обличчя та шию, але мачусі було однаково. Їй хотілося сховати Мотьку. Подалі, подалі від моторошної Нати. Подалі від отруйних слів та метелика, який раптом з’явився над ліжком.
На добраніч, Нато. Ми більше не прийдемо, чуєш?
Ми більше не прийдемо.
Коли трапляється біль, завжди тихо. Неможливо спати. Неможливо їсти. Неможливо дихати. На тебе тисне стокілограмове «зараз». Хоч скільки лежи на підлозі із заплющеними очима, перечитуй те саме речення в книзі, чисти зуби рівно дванадцять хвилин і не менше — нічого не зміниться. Воно тут. Зустрічай.
Завари чай. Пригости тістечками. Дай капці — розміру сорокового, аби не помилитися. А воно мацатиме шафи та двері, притулятиметься до вікон і вдавлюватиме в скло німі сенси. Ховатиме по кімнатах нагадування. Щоб у рівній кількості — у вітальні, на кухні та в спальні.
А потім ти відчуєш. Розіб’єш чашку або обпечешся об чайник. Несуттєво, насправді. Фінал незмінний — воно зникне й обов’язково забере із собою того, кого вже не треба пригощати тістечками.
Мотька померла о сьомій тридцять три. Ната звідкись знала точний час. Доказом тому був метелик, який оселився в її серці. Увірвавшись у кімнату мачухи, Ната впала біля кішки й запустила пальці в її шерсть.
Моть-ка.
Моть-ка.
Моть-ка.
Затверділе ім’я. Ім’я-жуйка.
Ната швидко розбудила всіх і, знищена втратою, ще довго кричала-просила-благала родину зробити хоча б щось.
— Звісно, доню, — повторювала мачуха, обіймаючи її та сестер. — Звісно.
Більше Ната Мотьку не бачила.
Ната була найстаршою із сестер та першою, хто поїхав. А все через забобони мачухи. Чим далі, тим швидше вона перетворювалася на фанатика. Її віра душила та прив’язувала до будинку, змушувала боятися себе та весь світ.
І Ната втекла. Вступила до університету. Спочатку оселилася в гуртожитку, але потім влаштувалася офіціанткою в кафе, отримала зарплатню і орендувала невеличку квартиру на околиці міста.
Тиха, усіма забута п’ятиповерхівка — вона нагадувала Наті про родину. Та про Мотьку.
Чому мачуха так вірила в силу кулона? Ната була впевнена — її слова того вечора можна пояснити в рази простіше. Наприклад, лихоманкою.
Після переїзду Нату почали мучити кошмари.
Будинок ніби гіпнотизував її скриплячими меблями, тріснутими дзеркалами, засохлими кактусами на підвіконнях. І чекав-чекав-чекав чогось, зціпивши замки-зуби.
Невдовзі Наті наснилося, що вона проникла до квартири сусідки та розбила її комп’ютер — через метеликів, які застрягли десь всередині цієї залізяки. Сон був таким реалістичним, що Ната плакала весь наступний день.
— Нічний кошмар. Це всього лише нічний кошмар, — переконувала вона себе, навіть не здогадуючись, що до підошви її черевиків пристали уламки пластику.
Поступово Ната звикла до нової квартири. Мачусі та сестрам тепер дзвонила рідко й за це дуже собі докоряла. Вони наче залишилися в минулому — там, де їй немає місця. І більше не буде.
На початку березня, щоб хоч якось піднести собі настрій, Ната купила тюльпани і, повернувшись додому, зустріла на сходовому майданчику хлопця. Однією рукою він тримав сигарету, іншою — гітару — глянцеву, ідеально білу.
— Можна запальничку? — запитала Ната.
Голос тремтів. Вона ніколи не знайомилася за межами університету та роботи, але цей сонячний хлопець у яскраво-жовтій куртці їй настільки сподобався, що хвилювання відійшло на другий план.
— Можна, — кивнув він, випускаючи дим у відчинене вікно.
Ната поклала тюльпани на підвіконня і затягнулася. Свої перші сигарети вона купила у вересні і з тих пір викурювала по кілька на день. Ця проста дія ніби ще раз доводила їй — у неї нове життя. Зрозуміле, як у всіх.
— Що граєш? — поцікавилася вона.
— А що б ти хотіла?
Ната знизала плечима. У сучасній музиці вона не розбиралася, слухала здебільшого класику та французький шансон.
— Заспівай те, що любиш.
І хлопець заспівав.
Засинай.
Закрий свої очі,
Нічого, крім ночі і темряви,
Ти не побачиш… [1]
Музика розлилася по будинку. Якась літня жінка визирнула з-за дверей, щоб послати хлопця до біса.
Але Наті було однаково. Саме тоді вона зрозуміла, що нарешті знайшла дім. Без магії, без докорів мачухи та без талісманів.
Вона зняла кулон і викинула його у відчинене вікно.
Усе буде добре.
Усе обов’язково буде добре.
Тієї ночі Наті наснилося, що вона знову зустріла хлопця на сходовому майданчику. Вони співали дивну пісню без слів — кричали, як ластівки, зривали голоси, розліталися луною. Це була навіть не музика — швидше, какофонія.
Ната чула, як серце хлопця стукає в її горлі. Воно рвалося на волю, прагнуло кудись далеко-далеко, поки не перетворилося на метелика — витонченого, білого — як гітара. Задихаючись, Ната проковтнула його, і хлопець раптом зник. Заміть нього з’явилися засохлі квіти.
Прокинулася Ната в сльозах. Поспіхом вдяглася, вибігла на сходовий майданчик.
На підвіконні й досі лежали її тюльпани.
Тоді Ната ще не знала, що хлопець загинув в автобусі.
А потім було відображення в дзеркалі. Моторошне, біснувате, ніяк не пов’язане з нею, Натою. Ножиці. Волосся на холодному кахлі.
Нату знудило прямісінько на нього.
Скрізь пахло тюльпанами. Скрізь літали метелики.
У якійсь квартирі гавкав величезний собака. Ната бачила його рідко й лише здалеку, але тепер — ніби почала відчувати.
За мить вона втратила свідомість, так і не помітивши, що у відображенні дзеркала лежить діва із чорними косами.
Три місяця по тому
Ната повернулася додому пізно, ледве тримаючись на ногах після тяжкої зміни. На полиці у вітальні валявся лист від мачухи, і Ната неохоче його дістала. Минуло три місяця від того дня, як помер хлопець із гітарою.
Одинадцять тижнів — як сусідка захворіла на грип.
Десять — як послизнулася у ванній кімнаті Дара.
Чотирнадцять днів — як Тіна впала з даху.
Спершу Ната не вірила. До чого тут метелики? Чому чужі серця так голосно стукають у її горлі?
Вона безліч разів обходила п’ятиповерхівку в пошуках кулону. Ні, вона не сподівалася, що крихітна металева квітка допоможе, але їй хотілося зробити хоча б щось, аби тільки довести самій собі — це просто збіг.
Ната почала прогулювати лекції та брати додаткові зміни. У людних місцях метелики зникали. Ставало легше.
«Моть-ка. Моть-ка. Моть-ка», — і досі стукало в її скронях.
І ось, завмерши посеред вітальні, Ната розгорнула лист, який отримала вранці.
«Доброго дня, моя люба Навіє, — було написано нерозбірливим почерком мачухи. — Дочитай до кінця, добре? Я знала — рано чи пізно ти виростеш і вирішиш розібратися в собі без моєї допомоги. Це нормально, доки нікому не шкодить. Кулон захищає тебе від твого дару. Будь ласка, знімай його лише за нагальної потреби.
Ви із сестрами — не звичайні діти. Ви маєте дар — могутній, але злий. Він скалічує інших. Будь обережна. Чи чула ти про сестер-лихоманок [2]? Вам під силу нівечити людей. Оглушати, насилати лихоманку, безсоння, жовтяницю… Але ти здатна на більше. Ти вбиваєш, Навіє. Зводиш із розуму і вбиваєш. Благаю, не зачаровуйся метеликами. Береги кулон. Даруй кожному, кого хочеш врятувати, квіти. Щоразу тобі буде нестерпно боляче бачити цих людей, але вони не помруть.
А потім повертайся додому, Навіє. Ми чекаємо на тебе…»
Ната заплющила очі і випустила листа з рук. Мачуха остаточно збожеволіла — єдине, що вона зрозуміла.
Весь цей світ з’їхав із глузду.
І вона, Ната, теж.
Ната стояла на порозі квартири Дари з букетом тюльпанів. Вона відчувала, що десь тут живе метелик, про якого мріє чудовисько по той бік дзеркала, і водночас докоряла собі. Вона що, повірила?
Ні. Вона — не вбивця.
Двері відчинив старий у м’ятій чорній сорочці та спортивних штанях. Він був лисий, сутулий і якийсь розгублений — ніби там, за його спиною, темніла не квартира, а ліс.
— Вітаю. Мене звати Ната.
— Костянтин.
— Хто там? — пролунав булькаючий, наче курячий бульйон, голос. — Невже коханку встиг завести, поки мене не було?
Із кімнати вийшла літня жінка з непропорційно величезною головою. Ната насилу впізнала в ній сусідку. Тепер вона швидше нагадувала богинку [3]. А старий… А старий був їй до пари — лихо однооке [4], не інакше.
— Це вам. — Ната протягнула йому квіти і скрикнула. У грудях кольнуло так, що на очі навернулися сльози. — Прийміть мої співчуття.
На відміну від чоловіка, жінка зреагувала миттєво і, відштовхнувши його, прошипіла:
— Зникни.
Брязнув замок. Десь там, у серці квартири, загавкав собака. Десь там зітхнув старий.
Але Наті раптом стало добре. Потвора всередині раділа, що Ніна не прийняла квіти.
Намагаючись приборкати це страшне й невідоме, Ната вирішила зайти в ще одну квартиру — до хлопця, який питав у неї про метеликів. До єдиного сусіда, що заговорив із нею, коли вона сама боялася себе до неспроможності дихати.
Двері були відчинені. П’яний Віт стояв посеред кімнати і, здавалося, ледь не плакав.
— Я звільнився, — повідомив він, ховаючи погляд у горі пляшок під вікном. — Ігри про метеликів — у минулому.
На руці Віта з’явилося татуювання. Нату почало нудити — метелик. Уже під шкірою.
— Ти не знаєш, звідки він взявся? — Віт сповз на підлогу та сперся на гору пляшок. — Я теж.
— Коли?..
— Без поняття. Мені начхати.
Ще секунда — і Віта знудило. Кинувши квіти на пляшки, Ната сходила на кухню та принесла склянку води. У неї не було огиди чи страху — швидше, цікавість. Вдома, у мачухи, вона не спілкувалася ні з ким, окрім родини, і навіть уявити не могла, що існують люди, котрі вірять у демонів більше за самих демонів.
— Тепер ти мене вб’єш, так? Як Тіну, Дару та всіх інших?
— Ні. — Ната кивнула на тюльпани. — Не вб’ю, якщо візьмеш тюльпани.
— Та облиш. Вбивай, мені не шкода.
— Я тебе не скривджу.
У грудях знову кольнуло. Ната усміхнулася Віту і — пішла геть. Вона мала сховатися в спальні, поки Навія не зрозуміла, що сталося. Десь глибоко всередині все боліло.
Добігти до ліжка вона не встигла. Того дня вона впала перед кімнатою і провалилася в темряву.
Ната спробувала сісти. Руки тремтіли, але в грудях більше не кололо. Після зустрічі з Вітом світ здавався підозріло світлим та спокійним. Ната підвелася й потяглася. Ниюча біль розтіклася по спині.
Затамувавши подих, Ната підійшла до дзеркала. Розпатлана, бліда, налякана — як же вона собі не подобалася! Їй не личили ці стіни й це місто. Вона б із радістю сховалася в тінях дерев, провалилася пальцями у вологу землю, вмилася в крижаному струмку — аби тільки не бачити себе такою… Стерильною?
Ната зняла сорочку й кинула її на диван. Ось вона — звичайна дівчина з коротким чорнявим волоссям і родимками на ключицях.
Чудовисько зникло разом із відрізаними косами.
Ната вивернулася перед дзеркалом, щоб розгледіти спину і — зомліла.
Глибокі порізи-букви тяглися від шиї до попереку.
— Мені здається. Мені здається. Мені здається. — Вона доторкнулася до лопатки кінчиками пальців, але нічого не відчула. Гладка шкіра. А отже, і порізів немає.
Але яка до біса різниця, коли букви в дзеркалі реальніші за саму реальність?
«В».
Ната любила Мотьку. Вони завжди були близькі. Завжди розуміли і приймали одне одного. Вона не хотіла її вбивати. Не хотіла.
«Б».
Якось Ната взяла в мачухи товсту стару книгу, щоб почитати сестрам. Це був «Буремний перевал». Нікому не сподобалося, окрім Нати. Роман справив на неї величезне враження.
«И».
А ще на Нату справив враження хлопець у яскраво-жовтій куртці. Вона б із радістю погодилася випити з ним келих вина. Або сходити в кіно. Або просто погуляти.
«В».
Вони не встигли познайомитися ближче, але Ната сумувала за ним. Вечорами, засинаючи і згадуючи пісню, що заспівав їй хлопець, вона відчувала в грудях щось тепле, неймовірно легке.
«Ц».
Після смерті хлопця метелику терміново знадобилася заміна. Дара, Тіна, Костянтин, Ніна — без різниці. Головне — заповнити порожнечу.
«Я».
Тепер Ната знає — всі її метелики мертві. Втративши кулон, вона втратила себе.
Або знайшла.
Вона заплющувала очі й бачила сусідів. Читала їхні страхи.
Віт, напевно, вб’є себе скоріше, ніж до нього доберуться демони. Ніна остаточно збожеволіє, як тільки перестане прати одяг дочки. А Костянтин помре у своїй фортеці.
Усі вони день у день перетворюють Нату на чудовисько, що мріє лише про одне — випити їхнє життя.
Пролунав телефонний дзвінок, і букви на спині зникли. Ната з полегшенням видихнула.
— Алло.
— Пробач, якщо розбудив, — прохрипів Віт.
Ната увімкнула гучний зв’язок і вдягла сорочку — білу, чисту, без жодної плями.
— Ти мене не розбудив.
— Добре, тоді… Застосуй свою магію, відьма. Сьогодні о дев’ятій на тебе нападуть.
Наті захотілося втекти — байдуже куди, аби подалі звідси.
Чого вони добиваються? Вона, чорт забирай, навіть змінила зачіску. Ця істота зовсім на неї не схожа. Не схожа.
Ната кинула слухавку. Вона вже знала, чим завершиться їхня історія.
Що вона зробить тут, у порожній кімнаті?
Що вона зробить?
Кінчики пальців налилися чимось важким, розпеченим. Від Нати ніби потяглися ниточки в серця тих, хто жив у цьому будинку.
Вона подивилася в дзеркало — нічого незвичайного. Все та ж дівчина з короткою стрижкою, все ті ж родимки на руках, все та ж хвороблива блідість. Чому увесь світ раптом вирішив, що вона чудовисько?
Десь там, у квартирі, заваленій камінням, човгав капцями вбитий горем Костянтин. Чи думав він колись, що робитиме в порожній кімнаті? Хто він — цей старий? Людина? Монстр?
Ната відчувала його серцебиття аж надто добре.
Але якщо вона чудовисько, то хто всі ці люди?
Із іншої квартири лунав тихий спів — це Ніна насвистувала собі під ніс колискову і прала в чавунній ванні одяг Дари. На задньому фоні гавкав Юсик.
У квартирі на першому поверсі лежав Віт. Під вікном до сих пір валялися пляшки. Працював телевізор — на максимальній гучності, але Віт не міг розібрати жодного слова.
Ната замотала головою. На мить їй здалося, що в дзеркалі знову з’явилася ця істота. Довге заплутане волосся, порцелянова шкіра, тонкі губи… Ната дістала із шафи листа мачухи й порвала його на дрібні шматочки.
Якщо вона і збожеволіла, то точно не через старі легенди. Її звів з розуму будинок.
Усі ці істоти в людській подобі боялися її і тому — хотіли вбити. Ната знала, що за п’ять хвилин Ніна розвісить на балконі одяг Дари й піде на кухню за ножом. Знала, що Костянтин ховатиме в брудний мішок уламки цеглини. Знала, що Віт вкотре нап’ється.
Кожен із них горів у своєму персональному пеклі. Ната вдихала їхні думки та сни. Збирала в легенях їхнє минуле й навіть не намагалася викашляти. Воно осідало тяжкістю та хворобами.
Нату мучила спрага. Без метеликів та чужих снів вона засихала так само швидко, як поряд із нею засихали квіти.
А потім Ніна затихла.
Ната стиснула кулаки і, заплющивши очі, дозволила істоті із дзеркала заволодіти її тілом. Згодом, коли все скінчиться, вона обов’язково з нею домовиться. Але не зараз.
Зараз вона мусить врятувати трьох нещасних людей, які мріють її вбити.
Важкість у пальцях переросла в ниючий біль. Щось прокидалося, і Ната вже не могла це зупинити.
За вікном кричали птахи, шумів вітер. «Напевно, піде дощ», — пронеслося в голові у Нати. Вона не бачила, як змінювалося її відображення в дзеркалі. Не бачила, як з усіх щілин до неї повзли таргани, черв’яки, скарабеї. Усі — окрім метеликів. Вони поспішали до Навії, своєї господині, щоб нарешті нагодувати її. Подарувати їй справжню могутність.
Ната ніби тримала в руках брудну ганчірку і стирала-стирала-стирала всіх цих нещасних людей — як крейду з дошки. Витягала з них сни та спогади. І вони повзли до Нати стрункими рядами комах — щоб залізти до неї у вуха, до рота, в ніс і розчинитись у її силі.
Вона не відчувала страху, коли по ній бігли таргани й коли плуталися у волоссі черв’яки. Не відчувала болю, коли вони проникали під її шкіру.
Навпаки, вона відчувала ейфорію.
Ось зникла Ніна. Вона залишила ніж у ящику й сіла на табурет. Кілька секунд тому вона думала про щось важливе, але це важливе розсипалося в пил. Вона забула, чий одяг висить на балконі, хто вона й чому величезний товстий собака так голосно гавкає.
Ось зник Костянтин. Він стояв посеред кухні, прямо на камінні, і хапав ротом повітря. У який момент його фортеця перетворилося на сльози? Він не зрозумів. На підвіконні лежала книга Емілі Бронте «Буремний перевал», але тепер це не мало ніякого значення.
Ось зник Віт. Він стискав тремтячими пальцями пляшку горілки й переконував себе, що спогади повернуться. Потрібно лише протверезіти та випити таблетку від головного болю.
А на п’ятому поверсі раптом отямилася Навія. У кімнаті вже не було ані тарганів, ані черв’яків, ані скарабеїв. І тільки всередині у Навії все іскрилося.
Вона усміхнулася дівчині з короткими косами, яка дивилася на неї з дзеркала, і пообіцяла їй, що не стане монстром. Бодай тому, що монстрів вистачає і серед людей.
Усе скінчилося. Час було йти. Навія зібрала речі й покинула будинок, у якому жили ці дивні нещасні люди.
[1] Widень — «Засинай».
[2] Сестри-лихоманки — у давньослов'янський міфології істоти, що насилають на людей хвороби. Доньки Мари — богині темряви, холоду, зла.
[3] Богинки — у західних слов’ян жіночі міфологічні персонажі, що крадуть та підміняють дітей.
[4] Лихо однооке — у східнослов'янській міфології злий дух, що уособлює нещастя.