Вона неочікувано мені подзвонила. І коли я кажу неочікувано – саме це я і маю на увазі.

Ми з нею припинили спілкуватися вже досить давно, і причиною цьому було щось не суттєве, я навіть не памятаю, що саме.

Вона дзвонила з невідомого номеру, що не є дивним. Але я відразу впізнала її голос. Він завжди був особливим та памятним для мене.

Ми привітались, однак я не знала про що далі з нею говорити. Після нашої останньої розмови минули роки. І вона не з тих, хто буде розпочинати спілкування першою, навіть якщо була неправою. Занадто гордівлива, але у цьому ж її фішка, еге ж?

Я з посмішкою на вустах запитала як справи, однак наступна фраза ніби перевернула щось всередині мене. Вона спитала чи можна їй прийти зараз на каву. Я глянула на годинник, майже дванадцята ночі.

Вона ніколи не ходила в гості так пізно, ніколи не пила кави у цей час і ніколи не приходила "ось прям зараз".

Я не змогла їй відмовити. Ніколи не могла. Однак я навіть не уявляю, що могло трапитися, що вона вела себе так, як сьогодні.

Вона прийшла досить швидко, ніби вже була на півдорозі до мене, коли набрирала мій номер. Я відчинила двері і перше що побачила, був її замучений погляд та втомлена посмішка.

– Привіт. Вибач, що так раптово. – її погляд зачепився за годинник у коридорі і вона ніби тільки усвідомила котра зараз година. – І так пізно.

Я мовчки обняла її. Мені здавалось, що вона дуже цього потребувала. Коли я тільки торкнулась її, вона завмерла та боялась поворухнутися.

– Знімай пальто та проходь до кухні, – я махнула рукою показуючи куди треба йти.

Вона передала мені верхній одяг та пішла на кухню. Сівши за стіл, вона ніби зменшилась. Я запропонувала чай, оскільки було вже запізно для великої порції кофеїну, але вона попросила саме каву. І з посмішкою прояснила, що зараз не може, та й не хоче спати.

І знову вибачилась. Так на неї не схоже. Я вибрала найбільшу чашку, яку мала для неї – вона завжди любила побільше гарячої кави – звичайну для себе, і включила чайник.

– Чайна ложка, без цукру?

– Так, ти ще пам'ятаєш про це, – вона посміхнулась, – Дякую.

Наступні декілька моментів були сповнені тиші. Коли вода закипіла, я зробила каву для нас.

Сівши на своє місце я глянула на неї. Вона тримала чашку у двох руках та вдихала аромат.

– Ти пам'ятаєш чому ми перестали спілкуватися?

Це питання було неочікуваним. Я теж про це думала після її дзвінка. Не дивно, між нами завжди був якийсь незбагненний зв'язок.

– Якщо чесно, то навіть не памятаю. – я знизила плечима. Це була правда.

– Тоді я хотіла, щоб хтось був поруч, але при цьому, частина мене вважала, що того не заслуговую. Знаєш, – вона зробила ковток, і подивилась мені прямо в очі – стільки часу минуло, і загалом все добре. Але зимою все нагадує про той випадок.

Вона поставила чашку на стіл і замовчала. Я теж мовчала. Вона завжди була самозакоханою егоїсткою, але на те була причина – адже, вона це вона. Однак, я здогадувалась, що тоді мало статись щось таке, що не залишало її у спокої усі ці роки, і що змусило її переступити через себе і прийти до мене зараз. І тоді я дізналась усю історію.